Українська література 11-Б клас на 15.10.2024

          «Дівчина з ведмедиком»

У «Дівчині з ведмедиком» ми зустрічаємося з Варецьким, типовим інженером, людиною-раціо. Він вмів розв’язати будь-яку задачу й написати будь-яку формулу, але завжди ворогував зі словами. Зачин «Дівчини з ведмедиком» це насправді пародія на радянський так званий «реконструктивний роман». Ось є собі інженер, інженер-хімік, який вірить у те, що все найгірше скінчилося, революція відгриміла, війні кінець. Життя повертається до усталених форм, треба лише налагодити, поремонтувати, відрестраврувати, і все буде добре. Водночас Варецький розуміє, що все змінилось, що час інакший. Але він вважає, що зміна епохи — суто теоретична проблема, і його особисто вона не торкнеться.

 Варецький приходить у родину Тихменєвих у ролі репетитора для сестер Лесі та Зини. Леся — копія своєї мами, гарно вихована панночка з доброї родини, яка не ставить нечемних питань, приймає наперед визачненість своєї долі освітою, походженням, родиною. Натомість її шістнадцятилітня сестра Зина — втілення бунту, втілення авангардного заперечення всіх усталених норм.

 Зина розуміє, що вона живе в нову епоху, зневажає епоху стару. Вона хоче прожити інакше життя, ніж прожила її мама. Вона розуміє, що світ навколо змінюється. Вона — людина модерну, авангарду. Але при цьому Зині не вистачило сили втілити свою мрію. Дівчина журиться, що вона не встигла в революцію, що вона дорослішає, коли життя вже таке усталене й нецікаве. Вона мріє поїхати в Китай і якось там вчинити Китайську революцію, щоби писати репортажі з найгарячіших точок планети. Але це складно – китайську мову вивчити тяжко, Зини на це не вистачило. Тоді її авангардистський бунт зосередився на території, яку змінити найтяжче. Зина хоче немало й небагато — вона хоче змінити родинні стосунки. А насправді новій жінці найтяжче утвердитися якраз на цій території. Вона розуміє, що її жіноче існування обмежене, обставлене заборонами, й Зина має рішучість їх долати. Найбрудніше табу, яке тоді було, — табу на сексуальність. І їй здавалося, що порушивши це табу, вона одразу здобуде свободу.

Зина фактично сама нав’язує стосунки не надто сміливому Варецькому, вона приходить до нього й вони стають коханцями. Тоді дівчина відкриває для себе велику річ — оце грізне табу патріархальної культури нічого насправді не приховувало, а порушення цього табу ніякої свободи не принесло. Кохання виявилося черговою нудною справою — прийти, лягти на спину, віддатися й піти, а потім почуватись тією самою, що й завжди. Їй здавалося, що вона порушила найбрудніше табу, але це нічого не змінило.

 Варецький поводиться так, як найдурніше тільки можна поводитись у цій ситуації. Зина бунтує, руйнує усталений ціннісний горизонт, а він у відповідь пропонує їй одруження. Він сам розуміє, що каже дурницю, але він завжди ворогує зі словами – він інженер. Варецький приходить офіційно, церемонно, патріархально просить руки Зини, і коли він з’являється у квартирі, Зина кудись вибігає. Її всі шукають, і згодом вона повертається з фразою: «Я тільки що віддалась двірнику». Батько відправляє її за кордон, аби хоч якось залагодити скандал, і коли Зина зникає, Варецький примиряється з тим, що сталося. Так, він кохав цю дівчину, він про неї згадує, але все ще є мила Леся Тихменєва. У них налагоджуються стосунки, він має їй освідчитися, от лише попереду в нього відрядження у Берлін — налагодження економічних стосунків із партнерами.

 Це пародія буржуазного міста, як його уявляли в тодішній радянській літературі. З трохи провінційного Києва Берлін видавався уособленням загрозливого мегаполісу — принаймні так його сприймає й сам Варецький. Він трохи злякано спостерігає це культове місце, цей берлінський ресторан — він не впізнає Зини в тій жінці, яка посилає йому записку в ресторані. Зрештою коли вона стріляє, він, хоч і поранений, вважає це все цілковитою випадковістю. Лише повернувшись до Києва Варецький осягає істину.

Символізм іграшкового ведмедика Зини

У Домонтовича дуже важливий феномент гри — це інтелектуальні ігри. Зина грається зі своїми ведмедиками, що може бути розчитано як натяк на її інфантильність, ніби вона не хоче прощатися зі своїм дитинством. Але ця інфантильність позірна, тому що вона ведмедиками маніпуляє. Так само іграшкою в її руках виявляється раціоналіст Варецький, який не може дати раду ні собі, ні своєму невмінню серйозно ставитися до несерйозних речей.

 Варецький ворогує зі словами, він не читає книжок, але він їх колекціонує. Він має знайомих палітурників, він дуже добре вміє вибрати парчу, ситець, знає, як зробити палітурку для нового придбання у свою колекцію. Можливо, це навіть десь трошки шпилька в бік Миколи Зерова, який дуже дбав про вигляд своїх книжок.

 Варецький вдавав, що життя незмінне. Він вважав, що можна раціоналізувати існування, що можна з допомогою раціо контролювати людську душу, людську свідомість, людське існування. Й отут якраз він і помиляється. Виявилося, що людська психіка надто складна. Підсвідоме не контролюється ніякими раціональними аргументами чи поясненнями, й історія стосунків Варецького з Зиною – це історія модерністської кризи. Ситуація виходить з-під контролю, Варецький нічого не може запропонувати своїй учениці. Він може допомогти їй у розв’язуванні задач із математики чи хімії, але на питання «Як жити?» – він відповісти не може. Його бажання все раціоналізувати випливає в те, що історію своїх стосунків із Зиною Тихменєвою Варецький сам для себе аналізує як хворобу – помутніння свідомості.

Якщо назвати «Дівчину з ведмедиком» любовним романом, то тут є цілий ряд любовних історій. І дуже важливою історією є історія про вбивство дружини, яку переповідають Варецькому. «Чоловік, який вбиває свою тяжкохвору дружину. Що це?», — намагаються зрозуміти Варецький і його співрозмовник. Її можна трактувати як звичайний випадок патологічного людського зла, а можна інтерпретувати як найвищий вияв жертовного самозречного кохання. Той чоловік не може допомогти цій жінці, не може її кинути. Це звільнення від страждання, це вчинок закоханого чоловіка. Але є і третій варіант пояснення — убив тому, що справа йшла про аліменти, а платити їх він не хотів.

 Що тут робить Домонтович — він відмовляється від пошуку однозначної істини. Він демонструє плинність, відносність усіх цінностей, якими живе його покоління. Світ втратив свою колишню усталеність, світ втратив оте розмежування добра і зла. Розмежувати їх стає все складніше, і це одна з важливих рис європейського модернізму

 

Ураїнська література 11 –б клас на 14.10.2024

Петров (Домонтович) Віктор Платонович. «Дівчина з ведмедиком».

Віктор Платонович Петров, який писав також під псевдонімами Віктор Домонтович та Віктор Бер — український філософ, літературознавець, історик і письменник першої половини XX століття. Разом з Валер'яном Підмогильним — один з основоположників жанру українського інтелектуального роману. З кінця тридцятих років — радянський розвідник.

Народився в сім'ї священика. Дитинство пройшло в Одесі. У 1913 році закінчив Холмську чоловічу гімназію, а в 1918 — історико-філологічний факультет Київського університету. Отримав срібну медаль за свою дипломну роботу "Н. М. Язиков, поет пушкінської плеяди. Життя і творчість". Пізніше працював у Етнографічної комісії Української Академії наук. У 1920-ті роки Петров належав до гуртка неокласиків. Опублікував ряд літературних творів під псевдонімом В. Домонтович. У тридцяті роки отримав ступінь доктора за дослідження "Пантелеймон Куліш у п'ятдесяті роки. Життя. Ідеологія. Творчість". Остання посада перед війною — директор Інституту етнографічних досліджень.

У 1941 році опинився (як пізніше з'ясувалося, невипадково) в окупованому гітлерівцями Харкові. Там він став одним із засновників "Мистецького українського руху". У 1942 і 1943 роках випускав журнал літературний журнал "Український засів", вік якого виявився недовгим — незабаром журнал був переведений з прифронтового Харкова до Кіровограда, де і закінчив своє існування в 1943 році. Віктор Петров-Домонтович, однак, встиг опублікувати в "Українському посіві" свій роман "Без ґрунту", пізніше, вже в еміграції, вийшов його роман "Доктор Серафікус".

З 1942 року побував у багатьох містах України — Севастополі, Києві, Кременчуці. У Києві співпрацював з Олегом Ольжичем, який високо цінував літературний та науковий талант Петрова, який був знайомий ще з його батьком О. Олесем. У 1943 р. очолював кафедру етнографії Українського наукового інституту у Львові, «Дівчина з ведмедиком»  в 1944-1945 роках був співробітником Українського наукового інституту в Берліні. Улас Самчук писав, що Петров в Берліні ходив у мундирі німецького офіцера. Пізніше з'ясувалося, що він з 1930-х років був пов'язаний з НКВС і виконував у ворожому тилу розвідувальне завдання, за що у 1965 році Петров був нагороджений орденом Вітчизняної війни I ступеня.

Після війни до 1949 р. проживав в Мюнхені, де редагував щомісячний журнал літератури, мистецтва і критики "Арка", в 1947-1949 роках на посаді професора викладав етнографію на філософському факультеті Українського вільного університету в Мюнхені, читав в Богословській академії патрологію (не маючи теологічної освіти).

18 квітня 1949 Петров зник з Мюнхена. У його викраденні звинувачували бандерівців і радянські органи держбезпеки, однак незабаром з'ясувалося, що в СРСР його ім'я не зникло з бібліотек, як це зазвичай траплялося з тими, хто "не повернувся" — більше того, на нього посилався відомий радянський археолог Монгайт. Через деякий час з'явився і сам Петров. До того, як цей факт став відомий емігрантам, на захист Петрова від звинувачень у співпраці з радянською розвідкою виступили багато видних діячів еміграції. Вони вказували на великі заслуги Петрова перед антирадянським рухом — зокрема, на те, що Петров опублікував в емігрантській пресі докладні відомості про більшовицьких репресії проти українських діячів культури.

У Москві Петров працював в Інституті археології, а з 1956 року — у Києві в Інституті археології. Втративши документи під час війни, Петров був змушений заново захистити дисертацію в 1966 році. У 1957 р., коли закінчилася його "перевірка", одружився з Софією Федорівною Зеровою, вдовою українського поета і літературознавця Миколи Зерова, розстріляного в 1937 року, з якою був знайомий ще з двадцятих років. Помер в 1969 році за письмовим столом. Похований у Києві. Не встиг закінчити словник пруської мови. У 1988-1989 роках у Нью-Йорку видано тритомне зібрання творів В. Петрова-Домонтовича

На літературний вік В. Домонтовича припадає два десятиліття, за які написано п'ять повістей і близько 30 оповідань, новел, есе. Ця невеличка за обсягом прозова спадщина засвідчує непересічний талант оригінального письменника. Хронологічно проза В. Петрова вкладається у два періоди: кінець 20-х і початок 30-х років; на 40-ві припадає більшість оповідань, новел, есе, публіцистика. З погляду жанрового поділу теж визначаються дві групи: романізовані історико-біографічні твори та психологічна проза.

Твір Віктора Домонтовича «Дівчина з ведмедиком» за жанром модерністський неокласичний інтелектуальний роман, за визначенням самого автора ‒ філософсько-інтелектуальна повість. Твір написаний 1928 року, вийшов у приватному видавництві «Сяйво», за апробацією Миколи Зерова.

Трудність у сприйняті роману «Дівчина з ведмедиком» полягає у тому, що цей роман належить до ново­го для української літератури типу інтелектуального ро­ману, будучи одночасно психологічним романом.

Інтелектуальний роман — різновид роману, в якому увагу зосереджено на аналізі певної інтелектуальної проблеми та на внутрішньому світі персонажа.

      Інтелектуалізм був домінантою модернізму й худож­ньої культури XX століття в цілому. Інтелектуальний ро­ман є, як правило, модерним романом. Література завжди мала філософський підтекст, проте в епоху небувалих історичних і суспіль­них катаклізмів і краху світових філософських систем філософування стало її домінантою. Література заглиб­лювалася в ті проблеми, які пробувала вирішити філо­софська наука, додаючи до цього свій настрій. Найчас­тіше це був настрій песимізму й розчарування. Песимізм походив від неможливості вирішити фундаментальні філософські питання, розчарування торкалося всіх попередніх ідеалів, передовсім гуманізму й раціоналізму. В українському випадку автори, крім того, просто тікали від дійсності у філософські питання. Філософування на абстрактні теми наприкінці 20-х виявилося єдиним спо­собом говорити правду.

Ознаки інтелектуального роману

1.   Стиль інтелектуального роману визначений переважанням думки над формою.

2.   Інте­лектуальні романи є штучними, сконструйованими. Це романи-дискусії, де

      монологів і сентенцій на філософські й літературні теми більше за дію.

3.                Діалоги і колізії роману торкаються універсальних, філософських проб­лем буття.  

4.                Стиль роману іронічний, скеп­тичний, навіть не позбавлений пародійних ноток.

5.    Голос автора  в інтелектуальному романі, чітко прослуховується.

6.                 В романі, як правило, багато алюзій, відкритих і прихованих цитат, тут відбувається полеміка з письменниками, філософами, вченими, відтак текст може нагадувати науковий твір.

7.                 В інтелектуальному романі конфлікт є певною розумовою схемою, якій підкорений розвиток сюжету.

8.                 Схематичність героїв. Вони символізують певні погляди або психологічні стани, а роман є викладом зіткнення цих поглядів або осмисленням цих станів.

Перший роман Домонтовича «Дівчина з ведмедиком» викликав, зрозуміло, зливу звинувачень несамовитих оборонців ідеологічної цноти, але водночас був високо поцінований проникливішими критиками, які одностайно відзначили викінченість форми й психологічну достовірність.

 

                  Українська мова 11 – Б клас на 14 -15.10.2024

Судове (юридичне) красномовство - це ораторські ви ступи юристів, підсудного та цивільних осіб у процесі розгляду судової справи з позицій законодавства.

Судове красномовство виникло в Давній Греції як апології - промови на захист самого себе, що їх писали для населення логографи -софісти. Тоді не було ані державного звинувачення, ані попереднього судового слідства. У пору існування родового полісу суд вершили племінні вожді-царі.

В античні часи роль судді взяла на себе держава, відкинувши сваволю полісного суду. Кожен міг звинуватити будь-кого в злочині, а захищатися людина мусила сама, зібравши для того необхідний матеріал і виклавши його красномовно передсудом. Логографи-софісти постали внаслідок того, що не всі вміли себе оборонити. Інколи, правда, замість звинуваченого дозволяли виступати іншій особі, але обов'язково громадянину цієї держави.

Судова промова мала приблизно таку структуру: вступ (у якому прагнули схилити до себе суддів); оповідь (виклад фактів справи з точки зору виступаючого); докази своєї правоти й полеміка з супротивником, якого чорнили скільки могли; висновок, що мав стандартний вигляд. Вступ та висновки були типовими шаблонами.

Сучасний суд дуже відрізняється від судочинства античної пори. Це складна процедура, учасники якої чітко розподіляють ролі: прокурор, адвокат, свідки і т. д. Античний "захист самого себе" поступився всебічному вивченню особистості підсудного та обставин справи. Кожне слово тут повинно бути вагомим і точним, особливо в суді першої інстанції, важливою частиною якого є дебати. Успіх справи, торжество справедливості неможливі без відповідної підготовки судочинця чи просто того, хто виступає в суді. Дуже важливо, щоб усі, хто має слово у процесі, вміли виступати публічно, мали відповідну риторичну підготовку.

Особливої уваги потребує підготовка судової промови. Важливо визначити її предмет, види та функції, специфіку словесного оформлення. Судова промова - це промова, звернена до суду та інших учасників судочинства і присутніх при розгляді кримінальної, цивільної, адміністративної справи, в якій містяться висновки щодо тієї чи іншої справи.

Цікаво, що в одній з праць російського автора П. Сергеїча (Пороховщикова), створеній на рубежі ХІХ-ХХ ст. ("Искусство речи на суде"), юридичне красномовство розглядалося не лише як підготовка промови для судового засідання (юридична оцінка дій, моральна оцінка злочину, допит свідків, експертиза та ін. становлять тут лише матеріал для промови). Автор наголошує на потребі вирішення загально риторичних питань: про чистоту мови; про її ясність; про непотрібність витончених, заплутаних зворотів; про пафос; про увагу слухачів; ціла глава - "Квіти красномовства" присвячена мовним прикрасам (антитеза, метафора, порівняння і т. д.).

"Основними особливостями судової промови в порівнянні з іншими видами ораторського мистецтва є: офіційний характер промови; полемічність; спрямованість (до суду); попередня зумовленість змісту (справа, яку слухає суд); підсумковий характер судової промови".

У суді виступають з промовами прокурор (обвинувач) та адвокат (захисник). Звичайно визначають прокурорську (звинувачувальну) та адвокатську (захисну) промови. Крім того, у судових суперечках часом беруть участь громадський обвинувач і громадський захисник, цивільний позивач і цивільний відповідач (або їх представники); потерпілий та його представник, нарешті - підсудний, у ролі захисників якого можуть виступати його близькі родичі, опікуни або піклувальники.

Судова промова мусить висвітлити громадську точку зору та оцінку злочину, особи підсудного з погляду того чи іншого учасника дебатів. Проте право пропонувати міру покарання або думку про невинність підсудного мають лише прокурор та адвокат; інші лише уточнюють деталі, які допомагають об'єктивно змалювати стан справи. Судова промова ефективно впливає на суд, допомагає формуванню переконань суддів та присутніх у залі суду громадян.

Судове красномовство почало активно розвиватися в Росії із середини XIX ст. з появою суду як елемента демократизації суспільного життя, коли слово правозахисника ставало інструментом у відстоюванні закону.

У теорії російського судового красномовства вищим достоїнством вважається простота, ясність викладу, що досягається нелегко. Судовий стиль хактеризується чітким вираженням мети, відсутністю штучної розпливчасті, манірності, доступністю у сприйнятті, вмінням доцільно використовувати художню літературу, засоби естетичного впливу на слухачів, правильний тон промовця тощо.

Високою є відповідальність судового промовця перед долею, а іноді і сами життям людини, тому він повинен приділяти величезну увагу підвищення свого професіоналізму, зокрема рівню ораторської культури. Судове красномовство поділяється на такі види:

1) звинувачувальна (прокурорська) промова;

2) захисна (адвокатська) промова;

3) самозахисна промова;

4) промова громадського обвинувачувача;

5) промова громадського захисника;

6) судова промова.

Судові оратори нагромадили величезний досвід високопрофесійного використання красномовства в ім'я закону, правди, справедливості, демократії, механізму. Видатний судовий діяч А. Ф. Коні писав: «Слово — один з найпрактичніших видів зброї людини. Безсиле саме собою, воно стає могутнім та невідворотним, коли сказане уміло, щиро й вчасно».

Учитель-вихователь у своїй освітньо-виховній роботі часто використовує моменти всіх видів судового красномовства, приділяючи значну увагу набуттю знань, умінь, навичок своїх вихованців у всіх видах красномовства, зокрема у самозахисній промові, що може згодитися їм у подальшій роботі, навчанні, відстоюванні власних позицій.

Сучасний суд дуже відрізняється від судочинства античної пори. Це складна процедура, учасники якої чітко розподіляють ролі: прокурор, адвокат, свідки і т.д. Античний «захист самого себе» поступився всебічному вивченню особистості підсудного та обставин справи. Кожне слово тут повинно бути вагомим і точним, особливо в суді першої інстанції, важливою частиною якого є дебати. Успіх справи, торжество справедливості неможливі без відповідної підготовки судочинця чи просто того, хто виступає в суді. Дуже важливо, щоб усі, хто має слово у процесі, вміли виступати публічно, мали відповідну риторичну підготовку. Особливої уваги потребує підготовка судової промови. Важливо визначити її предмет, види та функції, специфіку словесного оформлення. Судова промова — це промова, звернена до суду та інших учасників судочинства і присутніх при розгляді кримінальної, цивільної, адміністративної справи, в якій містяться висновки щодо тієї чи іншої справи.

Судове красномовство – це один із найдавніших видів ораторського мистецтва, що розвинувся ще в Стародавній Греції. В Україні воно почало активно розвиватись в II пол. XIX ст. (з появою судових органів).Судовий стиль характеризується чітким вираженням мети, відсутністю штучної розпливчастості, манірності, доступністю у сприйнятті, умінням доцільно використовувати художню літературу, засоби психологічного впливу на слухачів. Судова промова має своїм об’єктом певну особу чи групу осіб, а точніше – скоєний ними злочин. Розрізняють такі різновиди судових промов: прокурорська; адвокатська; самозахисна; промова громадського обвинувача; промова захисника.

Церковне красномовство

Церковне красномовство − це проповіді, бесіди, напучення, коментування Біблії у практиці різноманітних християнських конфесій. Релігійне красномовство виникає не тільки у сфері християнської культури. Воно існувало в зародку, наприклад, у Давній Греції. До того ж народна релігія поступово занепадала, а в епоху елінізму греки, у свою чергу, зазнали численних впливів інших релігій та культур, переважно азійських. Недарма ж видатного філософа Сократа вже в V ст. до н. е. стратили в Афінах за «неповагу до богів». Оборону стародавніх вірувань, так само як і міркування про можливість визнання деяких чужих богів, взяли у свої руки філософи, які вважали за доброчесність неухильне виконання обрядів традиційної релігії чи релігій (так, єгипетський Озіріс міг бути прирівняним до грецького Зевса) Основним жанром церковного ораторства є проповідь − коментар до Біблії (хоча християнин мислиться як місіонер, що проповідує при будь-якій нагоді). Більше того, саме завдяки апеляції до Писання громадські та інші інтереси людини стають «крупнішими», узагальненими. Політичний чи інший аспект, якому потрібно надати місце в проповіді, має органічний зв’язок зі Святим Письмом. Проповідник не відділяє Біблію від мирського, світського, а навпаки, інтенсивно їх поєднує. Але треба, щоб події життя служили ілюстрацією до Писання, а не навпаки, коли Писання служить «ілюстрацією» для зведення якихось політичних чи життєвих рахунків.У церковній практиці здавна усталилося читання Нового Завіту відповідно до річних свят та повсякденних богослужінь. Літургічні читання в церкві, починаючи з Пасхи, поділяються на щотижневі цикли, які в сумі своїй підпорядковані розкриттю змісту Нового Завіту як Божественного Об’явлення. В усьому цьому є продуманий план, символіка та розвиток ідеї. Саме тому священик мусить чітко усвідомлювати, який з моментів цього плану він сьогодні висвітлює людям, яким чином він пов’язаний з тим, про що говорилося минулого разу, як сьогоднішня проповідь торує розуміння проповіді наступної, що виголошуватиметься потім.Тема церковного оратора вже сотні років визначена наперед церковним календарем. Але така визначеність зовсім не означає, що церковний оратор позбавлений клопотів: розумова робота тут так само потрібна, як і в галузі світського красномовства. Проповідникові навіть важче, бо він мусить знайти популярні ходи й прийоми, які б наблизили Святе Письмо до людини.

 

 

 

            Українська мова 5 клас на 11.10.2024

                              Синоніми

Синоніми (від грец. synonymos — однойменний) — це слова, що по-різному звучать, але близькі за значенням. Вони відрізняються відтінками значення, стилістичним забарвленням, можливістю поєднання з іншими словами або можуть бути тотожні за значенням. 
Синоніми часто зустрічаються в усній народній творчості. 

Приклад:

Талановитий — обдарований, геніальний; хиба — вада, недолік, ґандж. 
Рече-промовляє, плаче-голосить, рабство-неволя.

Існують абсолютні синоніми, які не мають відмінностей у значенні: століття — вік; процент — відсоток; аплодисменти - оплески.

Зверни увагу!

Українська мова володіє багатим словником для  вираження найменших відтінків значень. Невиправдане використання слів іншомовного походження утруднює спілкування, засмічує мовлення, стає причиною міжмовного суржику. Запозичені слова вживаємо лише в їх прямому значенні, а для багатьох понять українська мова має відповідники: фонтан — водограй, фотографія — світлина, ґаджет — пристрій, еквівалент — відповідник. 

Синонімічне багатство мови передусім свідчить про її красу, можливості передавати всі відтінки значень слів та емоційно-експресивне забарвлення.  

«Багатство синонімів — одна з питомих ознак багатства мови взагалі», — наголошував М. Рильський.

Приклад:

Завірюха — метелиця, хуртовина, курява, віхола, буран, заметіль, пурга, хуга, сніговій, сніговійниця, поземка, пороша, хиза, охиза, хурія, хурдига, хурделиця, шквиря, зав'юга, завія, кура, хвижа, хвища.

Декілька синонімів, що мають одне спільне значення, називаються синонімічним рядом. Ряд має одне стрижневе, опорне слово, що виражає найзагальніше значення й не має стилістичних відтінків. Воно  об'єднує навколо себе інші стилістично забарвлені синоніми: ходити — крокувати (уро­чисто), марширувати (в шерензі), поспішати (швидко), плентатися (повільно); стійкий — міцний, непохитний (ду­же стійкий); сміятися — реготати (голосно сміятися), хихикати (неприємно сміятися); безжалісний — без­сердечний (нечутливий до чужого болю), жорстокий (дуже безжалісний). У синонімічних словниках реєстрове слово – це і є опорне слово, яке оточене синонімічним гніздом.

Зверни увагу!

Синоніми використовують у всіх стилях мовлення: науковому, офіційно-діловому, художньому, розмовному, публіцистичному. Але не всі слова  синонімічного ряду доречні в кожному зі стилів:  мовити, промовляти, ректи, верзти, балакати, базікати, теревенити характерні для художнього, розмовного, частково для публіцистичного, говорити є стилістично нейтральним, тобто вживаємо у всіх стилях.

 

Синоніми є лексичними засобом зв'язку речень у тексті. Таким чином досягається жвавість і яскравість висловлювання.

Приклад:

1. Потім я згадав про Славка і поглянув туди, де мав знаходитись музика. 2. Потім, озирнувшись, я побачив, що Люська на вершечку піраміди захиталась і вчепилась для рівноваги Юркові в волосся. Хлопець змахнув руками і вдарив по носі Толика. (Я. Стельмах).

Явище синонімії є базою для багатьох художніх тропів: тавтології (повторення того самого або спільнокореневих слів: дивився-дивився, волити волю), перифрази (опису предмета через характерну ознаку: майстер пензля — художник), евфемізму (заміни грубого слова на милозвучне: баба — літня жінка), плеоназму (уживання двох однакових за значенням слів: переважна більшість). Не всі вони виправдані у мовленні. Детально ти вивчатимеш їх у старших класах.

 

          Українська література 5 – А клас на 07.10.2024 -11.10.2024

                                            Народні казки

                     Тематика і різновиди народних казок. Побудова казки

Мабуть, немає на Землі людини, яка не любила б казок?  Адже з дитячих років казка навчала вас уявляти та мріяти, радіти й сумувати. Читаючи чи слухаючи українські народні казки, можна побачити, що вони прищеплюють любов українців до волі, сміливість, мудрість, прагнення до справедливості, працьовитість, а засуджу­ють рабство, брехню, жорстокість, ледарювання, лицемірство. За такими неписа­ними моральними законами, змальованих в казках, віками жив наш народ, сподіваючись на остаточну перемогу сил Добра над Злом.

       Особливе місце в духовній сфері нашого народу належить казці. Казка незвичайним почуттям живе у кожному з нас від колиски до змужніння, адже це особлива форма мислення, форма творчості. Поряд з цим, вона – джерело знань, бо у ній зашифрований життєвий досвід багатьох попередніх поколінь, відображаються усі аспекти людського життя, а казкові сюжети розкривають ситуації та проблеми, які переживає в своєму житті кожна людина.

В усіх народах здавна цінували виховне значення казки, адже вона несе в собі культуру, світогляд, стиль взаємин, цінності, моральні норми свого народу. Через казки різних народів дитина має можливість пізнати життя і погляд на Світ в різних куточках Землі, бо ж у казках зазвичай передається найпотаємніше і найхарактерніше для нації. Такі казки - чудовий засіб розуміння внутрішнього світу, образу думок і "правил гри" людей, що живуть інакше, ніж ми.

Упродовж багатьох віків казка трансформувалася, дещо в ній переосмислювалося, губилося й додавалося відповідно до зміни в світогляді людини. Але давні казки не відкидалися зовсім, а пристосовувалися до нових умов життя, збагачувалися набутим досвідом і у такому довершеному вигляді дійшли сьогодні до нас.

 

Робота з словником

Казка — це різновид художньої прози, що походить від народ­них переказів, коротка й захоплива розповідь про вигадані події та явища, які сприймаються і переживаються як реальні. Казки відомі з найдавніших часів у всіх народів світу. Це один з основних жанрів народної творчості, чарівного, авантюрного чи побутового характеру усного походження з настановою на вигадку. Саме слово казка походить від слова «казати» — розповідати. У казковому світі живуть персонажі, створені народною уявою, наділені характер­ними національними рисами, тому вони й перемагають сили зла. Зазвичай у казковому світі торжествує Добро й Правда, усе закін­чується щасливо.

З давніх-давен, наші предки передавали нам свій життєвий досвід, розказували історичні події, вчили високим моральним цінностям, розказуючи казки. Нажаль, в наші дні, з винаходами телебачення та інтернету, ця передача інформації стала не такою популярною. Але все одно, багато людей читають книжки з казками своїм дітям. Адже саме казка дарує вам, діти, тепло, увагу, допомагає проявити та виразити батьківську любов. Чарівні історії вчать взаємопідримці, протистоянню злу, розказують людині, що в житті може зустрітися багато труднощів, але добро та терпіння завжди їх переможе. Казки народів світу, казки про тварин, казки про сильних та мужніх героїв, чарівні казки - все це різнобарв’я  обов’язково сподобається вашому малюку.

2.  Тематика і різновиди народних казок

За змістом казки поділяються на кілька різновидів:

казки про тварин є найдавнішими, пов’язані з тотемічними уяв­леннями. Головними героями тут виступають звірі. Згодом казки втрачають міфологічний і магічний сенс і набувають повчально-виховного характеру;

фантастичні казки первісно також мали магічне призначення, яке невдовзі утратилося; в них органічно поєднується міфічне, фан­тастичне і героїчне начала. Провідні мотиви: змієборство, добування і використання чудодійних предметів (цілюща вода, жар-птиця, меч-кладенець, шапка-невидимка, чоботи-самоходи) та ін. Герої фантастичних казок, як правило, наділені надзвичайною силою, здібностями, винахідливістю, які допомагають їм подолати усі ви­пробування на шляху до мети;

у побутових казках переважають мотиви повсякденного життя. Героями виступають бідний селянин, кмітливий наймит чи солдат, бурлака, вередлива жінка тощо. Часто у цих казках зустрічаються персоніфіковані образи — Доля, Щастя, Горе, Правда, Кривда.

Найдавніші казки у всьому світі — це народні казки. Їхньою особливістю є відсутність особи автора. Народні казки — це витвір усього суспільства. Звичайно, що кожна казка в основі має розпо­відь, яку розповіла певна людина, але відтоді цю казку зазвичай переказує велика кількість людей.

Українські народні казки також мають свої особливості. На­приклад, їхні герої нерідко потерпають від космічних сил (сонце, місяць, вітер, мороз, град). Особливо популярні два мотиви: до­ходження знищеного урожаю і розшукування жінки, котру хапає сонце, вітер або інша сила. Також у казках присутні фантастичні надприродні земні єства: дух землі, лісовик, мавка, Баба-Яга, Змій, Кощій.

 

3.  Побудова та функції казки

Для казки характерні традиційність структури і композиційних елементів, контрастне групування дійових осіб, відсутність розгор­нутих описів природи і побуту. Її сюжет багатоепізодний, із драма­тичним розвитком подій, зосередженням дії на героєві і щасливим закінченням. Казка відзначається «замкнутим часом» і заверше­ністю, пов’язаною з досягненнями героєм мети і перемогою добра над злом. Функціональна палітра казки надзвичайно розмаїта: її естетичні функції доповнюються і взаємопереплітаються з пізна­вальними, морально-етичними, соціально-виховними, розважаль­ними та ін. У казок народів світу багато спільного, що пояснюється подібністю культурно-історичних умов їхнього життя. Водночас казки відзначаються національними особливостями, відображають спосіб життя народу, його працю і побут, природні умови, а також індивідуальні риси виконавця-оповідача (казкаря).

Казка має своєрідну побудову:

    вона складається із зачину, основ­ної частини та кінцівки: «Жив собі...», «Був собі...», «Це було за царя Панька, як була земля тонка...» — так традиційно розпочинається багато казок. Це і є зачин.

    В основній частині розповідається про дійових осіб, події роз­гортаються як ланцюжок пригод. Характерною ознакою казок є ви­користання чисел 3, 7, 12. Змії мають три голови, живуть три брати, сходяться три дороги тощо.

    Кінцівка — це характерний вислів, яким традиційно закінчуєть­ся казка: «Живуть-поживають, добра наживають» чи «Вам казка, а мені бубликів в’язка» та інші.

Народна казка — популярний фольклорний жанр, у якому пере­дається з покоління в покоління мудрість народу, усе, що є вартим уваги нащадків, життєвий досвід, мрії народу, його почуття.

. 

ДОМАШНЄ ЗАВДАННЯ

Прочитати  казку, придумати власне продовження до неї (8-10 речень).