Ураїнська література 11 –б клас на 14.10.2024

Петров (Домонтович) Віктор Платонович. «Дівчина з ведмедиком».

Віктор Платонович Петров, який писав також під псевдонімами Віктор Домонтович та Віктор Бер — український філософ, літературознавець, історик і письменник першої половини XX століття. Разом з Валер'яном Підмогильним — один з основоположників жанру українського інтелектуального роману. З кінця тридцятих років — радянський розвідник.

Народився в сім'ї священика. Дитинство пройшло в Одесі. У 1913 році закінчив Холмську чоловічу гімназію, а в 1918 — історико-філологічний факультет Київського університету. Отримав срібну медаль за свою дипломну роботу "Н. М. Язиков, поет пушкінської плеяди. Життя і творчість". Пізніше працював у Етнографічної комісії Української Академії наук. У 1920-ті роки Петров належав до гуртка неокласиків. Опублікував ряд літературних творів під псевдонімом В. Домонтович. У тридцяті роки отримав ступінь доктора за дослідження "Пантелеймон Куліш у п'ятдесяті роки. Життя. Ідеологія. Творчість". Остання посада перед війною — директор Інституту етнографічних досліджень.

У 1941 році опинився (як пізніше з'ясувалося, невипадково) в окупованому гітлерівцями Харкові. Там він став одним із засновників "Мистецького українського руху". У 1942 і 1943 роках випускав журнал літературний журнал "Український засів", вік якого виявився недовгим — незабаром журнал був переведений з прифронтового Харкова до Кіровограда, де і закінчив своє існування в 1943 році. Віктор Петров-Домонтович, однак, встиг опублікувати в "Українському посіві" свій роман "Без ґрунту", пізніше, вже в еміграції, вийшов його роман "Доктор Серафікус".

З 1942 року побував у багатьох містах України — Севастополі, Києві, Кременчуці. У Києві співпрацював з Олегом Ольжичем, який високо цінував літературний та науковий талант Петрова, який був знайомий ще з його батьком О. Олесем. У 1943 р. очолював кафедру етнографії Українського наукового інституту у Львові, «Дівчина з ведмедиком»  в 1944-1945 роках був співробітником Українського наукового інституту в Берліні. Улас Самчук писав, що Петров в Берліні ходив у мундирі німецького офіцера. Пізніше з'ясувалося, що він з 1930-х років був пов'язаний з НКВС і виконував у ворожому тилу розвідувальне завдання, за що у 1965 році Петров був нагороджений орденом Вітчизняної війни I ступеня.

Після війни до 1949 р. проживав в Мюнхені, де редагував щомісячний журнал літератури, мистецтва і критики "Арка", в 1947-1949 роках на посаді професора викладав етнографію на філософському факультеті Українського вільного університету в Мюнхені, читав в Богословській академії патрологію (не маючи теологічної освіти).

18 квітня 1949 Петров зник з Мюнхена. У його викраденні звинувачували бандерівців і радянські органи держбезпеки, однак незабаром з'ясувалося, що в СРСР його ім'я не зникло з бібліотек, як це зазвичай траплялося з тими, хто "не повернувся" — більше того, на нього посилався відомий радянський археолог Монгайт. Через деякий час з'явився і сам Петров. До того, як цей факт став відомий емігрантам, на захист Петрова від звинувачень у співпраці з радянською розвідкою виступили багато видних діячів еміграції. Вони вказували на великі заслуги Петрова перед антирадянським рухом — зокрема, на те, що Петров опублікував в емігрантській пресі докладні відомості про більшовицьких репресії проти українських діячів культури.

У Москві Петров працював в Інституті археології, а з 1956 року — у Києві в Інституті археології. Втративши документи під час війни, Петров був змушений заново захистити дисертацію в 1966 році. У 1957 р., коли закінчилася його "перевірка", одружився з Софією Федорівною Зеровою, вдовою українського поета і літературознавця Миколи Зерова, розстріляного в 1937 року, з якою був знайомий ще з двадцятих років. Помер в 1969 році за письмовим столом. Похований у Києві. Не встиг закінчити словник пруської мови. У 1988-1989 роках у Нью-Йорку видано тритомне зібрання творів В. Петрова-Домонтовича

На літературний вік В. Домонтовича припадає два десятиліття, за які написано п'ять повістей і близько 30 оповідань, новел, есе. Ця невеличка за обсягом прозова спадщина засвідчує непересічний талант оригінального письменника. Хронологічно проза В. Петрова вкладається у два періоди: кінець 20-х і початок 30-х років; на 40-ві припадає більшість оповідань, новел, есе, публіцистика. З погляду жанрового поділу теж визначаються дві групи: романізовані історико-біографічні твори та психологічна проза.

Твір Віктора Домонтовича «Дівчина з ведмедиком» за жанром модерністський неокласичний інтелектуальний роман, за визначенням самого автора ‒ філософсько-інтелектуальна повість. Твір написаний 1928 року, вийшов у приватному видавництві «Сяйво», за апробацією Миколи Зерова.

Трудність у сприйняті роману «Дівчина з ведмедиком» полягає у тому, що цей роман належить до ново­го для української літератури типу інтелектуального ро­ману, будучи одночасно психологічним романом.

Інтелектуальний роман — різновид роману, в якому увагу зосереджено на аналізі певної інтелектуальної проблеми та на внутрішньому світі персонажа.

      Інтелектуалізм був домінантою модернізму й худож­ньої культури XX століття в цілому. Інтелектуальний ро­ман є, як правило, модерним романом. Література завжди мала філософський підтекст, проте в епоху небувалих історичних і суспіль­них катаклізмів і краху світових філософських систем філософування стало її домінантою. Література заглиб­лювалася в ті проблеми, які пробувала вирішити філо­софська наука, додаючи до цього свій настрій. Найчас­тіше це був настрій песимізму й розчарування. Песимізм походив від неможливості вирішити фундаментальні філософські питання, розчарування торкалося всіх попередніх ідеалів, передовсім гуманізму й раціоналізму. В українському випадку автори, крім того, просто тікали від дійсності у філософські питання. Філософування на абстрактні теми наприкінці 20-х виявилося єдиним спо­собом говорити правду.

Ознаки інтелектуального роману

1.   Стиль інтелектуального роману визначений переважанням думки над формою.

2.   Інте­лектуальні романи є штучними, сконструйованими. Це романи-дискусії, де

      монологів і сентенцій на філософські й літературні теми більше за дію.

3.                Діалоги і колізії роману торкаються універсальних, філософських проб­лем буття.  

4.                Стиль роману іронічний, скеп­тичний, навіть не позбавлений пародійних ноток.

5.    Голос автора  в інтелектуальному романі, чітко прослуховується.

6.                 В романі, як правило, багато алюзій, відкритих і прихованих цитат, тут відбувається полеміка з письменниками, філософами, вченими, відтак текст може нагадувати науковий твір.

7.                 В інтелектуальному романі конфлікт є певною розумовою схемою, якій підкорений розвиток сюжету.

8.                 Схематичність героїв. Вони символізують певні погляди або психологічні стани, а роман є викладом зіткнення цих поглядів або осмисленням цих станів.

Перший роман Домонтовича «Дівчина з ведмедиком» викликав, зрозуміло, зливу звинувачень несамовитих оборонців ідеологічної цноти, але водночас був високо поцінований проникливішими критиками, які одностайно відзначили викінченість форми й психологічну достовірність.