Українська література 5 – А клас на 07.10.2024 -11.10.2024

                                            Народні казки

                     Тематика і різновиди народних казок. Побудова казки

Мабуть, немає на Землі людини, яка не любила б казок?  Адже з дитячих років казка навчала вас уявляти та мріяти, радіти й сумувати. Читаючи чи слухаючи українські народні казки, можна побачити, що вони прищеплюють любов українців до волі, сміливість, мудрість, прагнення до справедливості, працьовитість, а засуджу­ють рабство, брехню, жорстокість, ледарювання, лицемірство. За такими неписа­ними моральними законами, змальованих в казках, віками жив наш народ, сподіваючись на остаточну перемогу сил Добра над Злом.

       Особливе місце в духовній сфері нашого народу належить казці. Казка незвичайним почуттям живе у кожному з нас від колиски до змужніння, адже це особлива форма мислення, форма творчості. Поряд з цим, вона – джерело знань, бо у ній зашифрований життєвий досвід багатьох попередніх поколінь, відображаються усі аспекти людського життя, а казкові сюжети розкривають ситуації та проблеми, які переживає в своєму житті кожна людина.

В усіх народах здавна цінували виховне значення казки, адже вона несе в собі культуру, світогляд, стиль взаємин, цінності, моральні норми свого народу. Через казки різних народів дитина має можливість пізнати життя і погляд на Світ в різних куточках Землі, бо ж у казках зазвичай передається найпотаємніше і найхарактерніше для нації. Такі казки - чудовий засіб розуміння внутрішнього світу, образу думок і "правил гри" людей, що живуть інакше, ніж ми.

Упродовж багатьох віків казка трансформувалася, дещо в ній переосмислювалося, губилося й додавалося відповідно до зміни в світогляді людини. Але давні казки не відкидалися зовсім, а пристосовувалися до нових умов життя, збагачувалися набутим досвідом і у такому довершеному вигляді дійшли сьогодні до нас.

 

Робота з словником

Казка — це різновид художньої прози, що походить від народ­них переказів, коротка й захоплива розповідь про вигадані події та явища, які сприймаються і переживаються як реальні. Казки відомі з найдавніших часів у всіх народів світу. Це один з основних жанрів народної творчості, чарівного, авантюрного чи побутового характеру усного походження з настановою на вигадку. Саме слово казка походить від слова «казати» — розповідати. У казковому світі живуть персонажі, створені народною уявою, наділені характер­ними національними рисами, тому вони й перемагають сили зла. Зазвичай у казковому світі торжествує Добро й Правда, усе закін­чується щасливо.

З давніх-давен, наші предки передавали нам свій життєвий досвід, розказували історичні події, вчили високим моральним цінностям, розказуючи казки. Нажаль, в наші дні, з винаходами телебачення та інтернету, ця передача інформації стала не такою популярною. Але все одно, багато людей читають книжки з казками своїм дітям. Адже саме казка дарує вам, діти, тепло, увагу, допомагає проявити та виразити батьківську любов. Чарівні історії вчать взаємопідримці, протистоянню злу, розказують людині, що в житті може зустрітися багато труднощів, але добро та терпіння завжди їх переможе. Казки народів світу, казки про тварин, казки про сильних та мужніх героїв, чарівні казки - все це різнобарв’я  обов’язково сподобається вашому малюку.

2.  Тематика і різновиди народних казок

За змістом казки поділяються на кілька різновидів:

казки про тварин є найдавнішими, пов’язані з тотемічними уяв­леннями. Головними героями тут виступають звірі. Згодом казки втрачають міфологічний і магічний сенс і набувають повчально-виховного характеру;

фантастичні казки первісно також мали магічне призначення, яке невдовзі утратилося; в них органічно поєднується міфічне, фан­тастичне і героїчне начала. Провідні мотиви: змієборство, добування і використання чудодійних предметів (цілюща вода, жар-птиця, меч-кладенець, шапка-невидимка, чоботи-самоходи) та ін. Герої фантастичних казок, як правило, наділені надзвичайною силою, здібностями, винахідливістю, які допомагають їм подолати усі ви­пробування на шляху до мети;

у побутових казках переважають мотиви повсякденного життя. Героями виступають бідний селянин, кмітливий наймит чи солдат, бурлака, вередлива жінка тощо. Часто у цих казках зустрічаються персоніфіковані образи — Доля, Щастя, Горе, Правда, Кривда.

Найдавніші казки у всьому світі — це народні казки. Їхньою особливістю є відсутність особи автора. Народні казки — це витвір усього суспільства. Звичайно, що кожна казка в основі має розпо­відь, яку розповіла певна людина, але відтоді цю казку зазвичай переказує велика кількість людей.

Українські народні казки також мають свої особливості. На­приклад, їхні герої нерідко потерпають від космічних сил (сонце, місяць, вітер, мороз, град). Особливо популярні два мотиви: до­ходження знищеного урожаю і розшукування жінки, котру хапає сонце, вітер або інша сила. Також у казках присутні фантастичні надприродні земні єства: дух землі, лісовик, мавка, Баба-Яга, Змій, Кощій.

 

3.  Побудова та функції казки

Для казки характерні традиційність структури і композиційних елементів, контрастне групування дійових осіб, відсутність розгор­нутих описів природи і побуту. Її сюжет багатоепізодний, із драма­тичним розвитком подій, зосередженням дії на героєві і щасливим закінченням. Казка відзначається «замкнутим часом» і заверше­ністю, пов’язаною з досягненнями героєм мети і перемогою добра над злом. Функціональна палітра казки надзвичайно розмаїта: її естетичні функції доповнюються і взаємопереплітаються з пізна­вальними, морально-етичними, соціально-виховними, розважаль­ними та ін. У казок народів світу багато спільного, що пояснюється подібністю культурно-історичних умов їхнього життя. Водночас казки відзначаються національними особливостями, відображають спосіб життя народу, його працю і побут, природні умови, а також індивідуальні риси виконавця-оповідача (казкаря).

Казка має своєрідну побудову:

    вона складається із зачину, основ­ної частини та кінцівки: «Жив собі...», «Був собі...», «Це було за царя Панька, як була земля тонка...» — так традиційно розпочинається багато казок. Це і є зачин.

    В основній частині розповідається про дійових осіб, події роз­гортаються як ланцюжок пригод. Характерною ознакою казок є ви­користання чисел 3, 7, 12. Змії мають три голови, живуть три брати, сходяться три дороги тощо.

    Кінцівка — це характерний вислів, яким традиційно закінчуєть­ся казка: «Живуть-поживають, добра наживають» чи «Вам казка, а мені бубликів в’язка» та інші.

Народна казка — популярний фольклорний жанр, у якому пере­дається з покоління в покоління мудрість народу, усе, що є вартим уваги нащадків, життєвий досвід, мрії народу, його почуття.

. 

ДОМАШНЄ ЗАВДАННЯ

Прочитати  казку, придумати власне продовження до неї (8-10 речень).

 

       Українська мова 5 класи на 07.10-09.10.2024

     Однозначні й багато­значні слова (повторення)

Ø Прочитайте текст. Знайдіть в тексті однозначні і багатозначні слова.

         Сонце піднялось вже височенько та обливало своїм огнистим світом широке поле. Горіла молода трава зеленим вогнем, та роса відбивала дорогим самоцвітним камінням. Картина була справді чудовна. Церкви підняли високо вгору свої круглі голови. Річка звищала та звивалася змією по жовтому пісочку (П. Мирний).

Ø З’ясуйте лексичне значення багатозначних слів.

(Сонце - центральне небесне світило сонячної «системи, що має форму гігантської розжареної кулі, яка випромінює світло й тепло; відбиття, відображення чим-небудь або у чомусь цього небесного світила; світло й тепло, що випромінюються цим світилом.

Поле – безліса  рівнина, рівний великий простір; значна площа чи ділянка землі, спеціально відведена під що-небудь; простір, у межах якого відбувається якась дія або який знаходиться у межах якоїсь дії.

Голова – частина  тіла людини або тварини, в якій міститься мозок — вищий відділ центральної нервової системи; ця частина тіла людини як орган мислення; мозок; особа, яка керує зборами, засіданням і та ін.; перші ряди, передня частина чого-небудь).

Однозначними називаються слова, які мають одне лексичне значення. Багатозначними називаються слова, які мають кілька лексичних значень. У багатозначних словах одне із значень – первинне, перше. Його називаємо прямим значенням. Інші значення – вторинні. Їх називаємо переносними.

 

Виходячи з лексичного значення слова, дібрати до поданих підметів присудки. Записати їх парами.

Підмети: ластівки, горобці, журавлі, солов`ї, зозулі, сороки, голуби, ворони, півні, качки, гуси.

Присудки: кують, тьохкають, цвірінчать, щебечуть, курличуть, скрекочуть, каркають, воркують, гелгочуть, кукурікають, кахкають.

Ø Запишіть народні прислів’я  і прикмети про природу, добираючи до них закінчення з правого стовпчика. Назвіть однозначні і багатозначні слова

Де верба	Вода - мати
Ліс і вода	- там і вода
Хліб - батько	що людина з розумом
Криниця з водою	Брат і сестра

За даними тлумаченнями записати слово. Чи є інші значення цих слів?

v Великий сосновий ліс. (Бір)

v Гурт овець, кіз. (Отара)

v Більший або менший рух потоку повітря в горизонтальному напрямі.(Вітер)

v Соковитий, невеликого розміру плід трав'яних та кущових рослин.(Ягода)

v Споруда, обладнана спецмашинами, призначена для розмелювання зерна. (Млин)

Відгадати загадку

Користуючись тлумачним словником, визначити, яке значення мають подані слова.

   Відгадайте загадку  і  поясніть  значення  слова:

В кожнім місті і селі
Головний я на столі (Хліб)

 (Хліб - харчовий продукт, що випікається з борошна; зерно, з якого виготовляють борошно)

Коментоване письмо

Записати речення. Пояснити в кожному реченні значення  виділеного слова та розділові знаки.

Нехай розвідниками в небо летять супутники Землі. (М.Рильський). Кругом хвилі, як ті гори, - ні землі, ні неба. (Т.Шевченко). Земля чорна копитами поорана. (Т.Шевченко). Мій рідний край, моя земля велика-превелика. Є в ній степи, ліси, поля, моря і гори, й ріки. (Н.Забіла).
(Земля – планета, ґрунт, країна).

Творче конструювання

Слова земля  ввести у прості речення, де б вони виступали у різних значеннях.

Домашнє завдання

Написати твір-мініатюру «Хліб – усьому голова», використовуючи однозначні і багатозначні слова. Параграф 15, впр.4, 6

 

Українська мова 11-б клас на 03.10.2024

Ораторське мистецтво в Стародавньому Римі

Ораторське мистецтво, високо цінувалося в Стародавньому Римі. Його вивчали в усіх школах, навіть найменших (хлопчиків) навчали основам майстерності. Деякі вчені вважали, що ораторське мистецтво є найважливішим з усіх мистецтв. Римляни вважали, що слово є рушієм цивілізації. До речі, латинський іменник vox означає не тільки голос, а й слово, бо в античну добу читали лише вголос: хто глянув на писане слово — одразу й озвучував його (подумки читати тоді просто не вміли). Звідси й особлива увага до всіх відтінків мовленого слова, до поведінки, до рухів, до виразу обличчя того, хто виголошує слово.

Вважалося, що більшість римських громадян будуть мати змогу виступати публічно на певному етапі свого життя. Вони висловлювали свої думки під час засідань Коміції, виступали на засіданнях місцевого самоврядування та брали участь у судових справах. Навіть коли громадянин найняв адвоката для судової справи, від нього все одно чекали виступу зі своєю точкою зору. Вміти говорити вправно та впевнено було життєво важливим.

Ораторське мистецтво було предметом широкого спектру. Основи включають здатність говорити чітко і голосно, щоб вся аудиторія могла почути те, що було сказано. Мовець також мав бути елегантно одягнений та охайно підстрижений. Словниковий запас був цінним навиком. Це дозволило людям не знати багато різних слів, а знати точне значення слів і як змінювати інтенсивність значення, об'єднуючи різні слова в речення. До предмета ораторського мистецтва входила і історія. Вважалося, що буде корисним порівняти тему промови з вчинками відомої людини з минулого Риму.

Красномовство в Римі починалося з відвертого учнівства, пристосування грецького досвіду до власних можливостей і потреб. До речі, найвищим зразком для римлян були саме греки — їхні поети, їхні оратори, письменники загалом, про що нам пише Горацій у своєму «Мистецтво поезії»:

радить гортати грецьких поетів «денною і нічною рукою», бо саме їм «дала Муза хист округлими мовить устами»

 

Про навчання ораторській майстерності ми дізнаємося, аналізуючи, Квінтіліана автора трактату «Навчання оратора» в 12-ти книгах. Отож, майстер красномовності описує нам декілька основних аспектів, які лежать в основі вміння вміло висловлювати думки. Квінтіліан, зосереджує увагу на зв'язку дисципліни і подальшого розвитку дитини, на те, що освіту слід починати ще з домашніх занять. Автор вважав, що слід виховувати чесні та добрі риси, а якщо виявляються негативні якості їх слід виправляти, ще в дитинстві.

Ритор також акцентує увагу на тому, що молоді літа найкращі для навчання, а лінь лише заважає оратору:

У молодих літах можна багато чого вчитися в один і той же час. Бо така властивість розуму людського, що багатьом раптом може займатися. Що праці в навчанні зручніше переносять юнаки. Що їм вистачає більше часу. Лінощі тільки заважають Оратору багато чому навчитися.

 

Власне, можна виділити декілька основних ступенів освіти (саме освіти, адже навичкою красномовства повинен володіти кожен):

·         Домашня освіта

·         Граматична школа (тут учні вивчення грецької, латини та літератури)

·         Риторична школа (тут студенти навчалися розуміти вагу слова, навіть більше відчувати його на дотик (римляни, скандуючи, відбивали такт ногою); знайомились і впроваджували у практику писання й мовлення найрізноманітніші риторичні фігури, вправляючись у писанні так званих «свазорій» і «контроверзій» — творів, у яких, переважно на міфологічному матеріалі, розв'язували якісь суперечливі питання, у чомусь переконували, звинувачували когось чи виправдовували.)

У трактаті також знаходимо основні дисципліни, які мав опанувати майбутній оратор, на що важливо звернути увагу те, що оратори вивчали не лише гуманітарні науки, але й технічні. Тобто особистісний розвиток ключ до красномовства, чим більш людина обізнана та розвинута, тим лише краще у її майбутній професійній діяльності (з ораторством пов'язують низку професій серед яких політика, адвокатура тощо). Отож, виділяють такі дисципліни:

·         Граматика (читання, орфографія

·         Історія

·         Музика

·         Геометрія

·         Навчання вербальної мови та акторської майстерності

·         Навчання в педагога ритора

У книгах Квінтіліан також описує важливі аспекти вивчення дисциплін та й власне їх важливість та користь.

Важливо зазначення, що про зв'язок граматики і музики нам описує не лише Квінтіліан, але й інші античні автори. Філодем розглядає граматику і музику як подібні дисципліни, а Плутарх вважає, що в них спільний об'єкт дослідження — голос. Такий тісний зв'язок можна пояснити, ймовірно, можна пояснити спільною піфагорейською матрицею, яка підтримується в деяких діалогах Платона та у послідовників Арістотеля: Аристокена і Адраста. Ця ідея набула широкого поширення в латинському світі через латинський переклад і коментар до діалогу Платона «Тімей», написаний Халкідієм в IV столітті. Загалом в античному світі починаючи з VIст до Р.Х, і все IV століття знання граматики і музики є обов'язковою умовою для отримання решти знань.

Напрямки в ораторстві

Красномовство від початку було двома напрямами: азіанським та аттичним. Для обох залишалися спільними чотири основні вимоги: бути правильним, зрозумілим, красивим та доречним. Стиль «аттицистів» вирізнявся дуже стислою, простою мовою, серед його прихильників були Гай Юлій Цезар, Марк Юній Брут.

Азіанський напрям характеризувався яскравістю, ефектністю, широким вживанням афоризмів. Із цього стилю починав молодий Марк Туллій Цицерон, але з часом узяв за зразок помірнішу форму азініанства, поширену на Родосі. Цицерон постійно працював над вдосконаленням цього стилю. Видатний оратор вважав, що надмірна пишність промов азіанців, як і підкреслено збіднюваний стиль аттицистів мають бути подолані у стилі природному, виразному, стилістично гнучкому.

Красномовство має свою історію, без знань якої важко розраховувати на успіх у цій справі. Історію ораторського мистецтва творили особистості, вони виступали на судових та сенаторських засіданнях, форумах, зборах. Вміння говорити було ознакою громадянина, тож не дарма, історія Риму налічує десятки ораторів.

Судове красномовство

Античне судове красномовство має свою історію, яке починає свій шлях в Афінах і продовжується в Римі. Ораторство в Стародавньому Римі розвивається паралельно з розвитком судочинства. Будь-яке слухання мало певні процеси в яких роль красномовства була важливою. Патрони (захисники) не стільки піклувалися про набуття юридичних знань і навичок, скільки про оволодіння словом та вмінням влучно його застосувати.

У республіканський період чистого поняття судового красномовства, фактично, не існувало, оскільки кожна судова промова мала політичний підтекст. Джерела^[які?] свідчать, що найбільш відомим політичні діячі були юристами. Це Катон, Марк Антоній, Гай Гракх, Помпей, Сціпіон Африканський. Майже всі перші імператори перед тим, як перейти до правління, виступали в судах: Август, Тиберій, Калігула, Клавдій.

Головний аспект судових дебатів був обмін судовими промовами, з кожної кожної сторони могло бути декілька промов (4-12), саме це пізніше стане правилом: «щоб була вислухана й інша сторона». Сторони мали рівноправне становище. Виступаючи з промовою, кожна сторона намагалася знищувати словом. У літературі античного красномовства склалося 5 частин судової промови:

·         Exordim — вступ

·         Narrattio — розповідь про предмет

·         Propositio — визначення головного питання

·         Probation — аргументація

·         Peroration — закінчення

Найкраще, чого досягнуло римське ораторство сформоване у промовах Цицерона, який вважав, що вирішальним фактором у виступі оратора — знання. Цицерону належить розробка композиції судової промови. Промова складалася зі вступу та шести частин. Вступ повинен викликати симпатію до оратора, зосередити увагу та підготувати слухачів до рішення, яке їм запропонує оратор. Він має бути старанно опрацьований містити сентеції й відповідну лексику, випливати із суті справи. Вступ повинен дійсно поєднуватися з наступною частиною промови «як будь-яка частина тіла з іншими».

Тривалість словесних дебатів змінювалася. Помпей встановив, що обвинувач не повинен говорити понад дві години, а обвинувачуваний — три. При Марку Аврелію адвокати мали можливість говорити довго та багато, згодом час був обмежений, щоб вони не зловживали свободою з метою збільшення гонорару.

З часом суд присяжних у Римі було скасовано, зменшено роль адвокатури, якщо в період республіки обвинувачуваний мав декількох захисників (близько 12), то в період імперії — 2 або 3. Незаможним громадянам гарантувався захист за призначенням, а судовим дебатам не надавалося особливої уваги, адже судовий процес відбувався за спрощеною процедурою. Владою імператора судове провадження могло відхилятися в будь-який момент стосовно окремої особи — indulgentia чи всіх присутніх або якої-небудь групи злочинів — ebolitio.

Судове красномовство в період імперії втратило первинне значення. Судова промова носила формальний характер. Напевно, це зв'язано з більшою правовою завершеністю організації судочинства. У Римі були відсутні логографи, а обвинувач і захисник самостійно готували промови. , прикрашали їх словесно та інтонаційно. У республіканські часи оратори користувалися повагою і популярністю; їм споруджували статуї. Оратори могли обіймати будь-яку державну посаду. Адвокатура республіканського Риму висунула видатних судових красномовців, зокрема: Марка Аврелія, Цетега, Марка Емілія Скавра, Деція, Сульпіція Руфа, Полліріана.

Блискучий майстер ораторського мистецтва Цицерон був переконаний, що слово судового промовця відіграватиме велику роль у майбутніх судових процесах. Так і сталося судові промови Цицерона й досі є еталом для юристів усього світу.

 

 

Українська мова 11-б клас на 02.10.2024

Видатні оратори Стародавньої Греції

Найблискучішим ритором Стародавньої Греції, владарем дум був всесвітньо відомий Демосфен (384—322 до н. е.), промови якого, насичені фактичним матеріалом, містили чимало особистих спостережень, відзначалися динамічністю, переконливою аргументацією й чіткістю.

Для Демосфена була характерна артистична манера триматися на трибуні, що також сприяло його успіхові як оратора. В суді Демосфен виступав як адвокат. Сучасники так характеризували Демосфена: «Нашого ритора з його умінням все запалювати і трощити своєю силою і владою можна порівняти з вихорем або блискавицею».

Демосфен жив у епоху, коли закінчувався період народоуправління. Він намагався зберегти віджилки лад і своїм життям заплатив за вірність переконанням та ідеалам. До наших днів дійшло тридцять промов Демосфена, зокрема найвідоміша — про жінок. Жодна з них не є плодом імпровізації, а результатом тривалої, скурпульозної праці, покладеної на віднайдення теми, її розвиток, схематизацію плану, на відпрацювання стилю, шліфування виразів.

Великий трудівник Демосфен цілі ночі проводив за роботою, тому його недруги говорили, що промови Демосфена тхнуть лампадним маслом, яке він спалював у величезній кількості. Але такі твори здавалися свіжими й чарівними, ніби щойно вилились із грудей: вони були наповнені життям, емоціями і, як творіння Фідіаса, не мали на собі жодних слідів різця.

Теоретиком ораторського мистецтва і великим ритором античного світу був Марк Тулій Цицерон (106—42 до н. е.). Він провів на форумі майже 40 років і був справжнім ідейним поводирем римського Сенату. Цицерон відпрацював стиль, який дозволяв йому бути простим і блискучим, безпосереднім і пристрасним.

Чудовими властивостями цицеронівської промови були мелодійність і ритмічність. Прославився він своїми знаменитими патетичними виступами і висновками. Складовими успіху оратора Цицерон вважав освіту, природний дар і ораторські здібності. Першу промову Цицерон виголосив у 25 років (під назвою «На захист Публія Квінція»), а останню (дванадцяту філіппіку) — у рік своєї смерті (прожив 63 роки).

Марк Тулій Цицерон написав і виголосив низку ораторських шедеврів: «Брут», «Про знаменитих ораторів», «Оратор», «Про оратора». Пізніше видатний оратор Квінтіліан створив оригінальну систему навчання риторики на основі принципів Цицерона у вигляді дванадцяти книг риторичних настанов. Квінтіліан говорив, що небо послало Цицерона на землю, щоб показати, до якої величі може дійти слово.

У Цицерона органічно поєднувалися теорія і практика: свої теоретичні ідеї він блискуче втілював у практичній діяльності. Ідеалом оратора він вважав людину високої культури, яка знає літературу, історію, юриспруденцію, філософію; добре володіє і простим, і високим стилем, розуміє вплив ритму на слух аудиторії, уміє примусити її сміятися й плакати, може володарювати над її душею.

Для промов Цицерона характерні оклики, повтори, іронія, градація. В деяких його промовах майже не вживаються сполучники. Такий риторичний прийом робив судову промову карбованою.

Цицерон був творцем латинської мови: з важкої, неоковирної зброї виковував тонку, гостру рапіру, яка проникала у найпотаємніші вигини людської думки. Він виголосив понад сто промов, тексти п'ятдесяти семи збереглися і є риторичною скарбницею для усіх часів та народів.

Теорію ораторського мистецтва розробляли Арістотель і Платон. На думку Платона, красномовство має бути діловим, а не марнослівним, непідкупним, чесним і високоморальним. Особливо критично Платон ставився до судових ораторів.

Арістотель (348—322 до н. е.) розглядав ораторське мистецтво у філософському плані, підкреслюючи його етичні й естетичні функції. Він вважається творцем теорії суперечки, дискусії. Арістотель розрізняв:

·         діалектику — мистецтво сперечатися з метою встановлення істини;

·         ерістику — мистецтво будь-що залишитися правим у суперечці;

·         софістику — намагання добитися перемоги в суперечці шляхом навмисного використання недостовірних доказів.

Стародавня Греція, Стародавній Рим в епоху демократичного розквіту стали своєрідною скарбницею риторики і ораторського мистецтва. За законами Солону, кожний афінянин повинен був особисто захищати свої інтереси на суді, бо участь представників дозволялася лише у виняткових випадках, наприклад у справах осіб, які мали фізичні або психічні вади, жінок, неповнолітніх тощо.

Інтенсивний темп життя демократичних полісів вимагав діяльності, яка б спиралася на практичні навички у найрізноманітніших галузях. Серед них вирізнялося й словесне мистецтво риторів, які за наймом творили судові промови.

Публічний виступ у суді перед багатолюдною аудиторією був невід'ємною частиною функціонування судової влади у демократичних полісах Стародавньої Греції. Крім того, ораторське мистецтво користувалося там величезною повагою, популярністю, тому численні ораторські школи давнього світу ніколи не були порожніми.

 

Українська література 11-б клас на 02.10.2024

Євген Маланюк: коротка біографія

Євген Маланюк (1897–1968) – український поет, мислитель-публіцист,

З біографії

Євген Филимонович Маланюк народився 1 лютого (20 січня) 1897 року в Новоархангельську на Херсонщині в родині українських інтелігентів. 

Його батько –  Филимон Васильович, працював учителем, а згодом – повіреним у містечковому суді. Відомо, що він захоплювався просвітницькою діяльністю, був режисером аматорських театральних вистав, співав у церковному хорі, друкувався в часописах, виступав ініціатором відкриття гімназії. 

Мати – Гликерія Яківна, була донькою військового, займалася домашнім господарством та дітьми. 

Після початкової школи в Новоархангельську, Євген з 1906 по 1914 рік продовжив здобувати освіту в Єлисаветградському земському реальному училищі, блискуче завершив підготовчий клас і був звільнений від плати за подальше навчання, ставши стипендіатом Єлисаветградського земства.

Творчі здібності проявилися у Євгена рано – з 13 років він почав писати вірші, захоплювався математикою, багато читав й охоче опановував різні науки. У 1914 році Євген Маланюк вступив до Петербурзького політехнічного інституту, але Перша світова війна завадила його навчанню. 

У 1915 році він став курсантом Першого Київського військового училища і закінчив його в січні 1916 р. Спочатку служив у чині прапорщика в 39-му піхотному запасному батальйоні на території Володимирської губернії, а з серпня 1916 року – у званні молодшого офіцера в 4-й роті 2-го Туркестанського стрілецького полку на Південно-західному фронті. Потім його призначили командиром 2-ї кулеметної роти, згодом – ад'ютантом начальника штабу 1-ї Туркестанської дивізії полковника Є. Мишковського. Останнє звання у російській армії Євгена – поручик.

Після лютневої революції 1917 року і демобілізації з російської армії Маланюк взяв участь у творенні УНР – служив в чині старшини в Генеральному Штабі України. Пізніше він став ад'ютантом генерала Василя Тютюнника, командувача Наддніпрянською Армією УНР, який пізніше помер від тифу у нього на руках. 

З лютого 1918 року Маланюк перебував у розпорядженні уповноваженого Центральної Ради у Луцьку, а з квітня 1918 р. – Головного управління Генерального штабу УНР. З січня 1919 року Євген Маланюк – ад'ютант помічника начальника штабу Дієвої армії УНР, а восени 1919 р. – ад'ютант командувача Дієвою армією УНР. З кінця грудня 1919 року він перебував у польському полоні, у серпні-вересні 1920 р. – знаходився на лікуванні у шпиталі, з жовтня 1920 року – старшина для доручень організаційного відділу штабу Армії УНР. 

У жовтні 1920 року, після трьох літ, відданих боротьбі за українську державність, Маланюк разом з іншими інтернованими захисниками УНР потрапив до таборів у Стшелкові та Щипьорні, а згодом – у Каліші (Польща). Саме там разом з Ю. Дараганом він заснував журнал «Веселка», який проіснував до 1923 року.

Восени 1923 р. поет виїхав до ЧехоСловаччини, де вступив на гідротехнічне відділення інженерного факультету Української господарської академії в Подєбрадах. Він брав активну участь у численних літературно-мистецьких вечорах, дискусіях, які відбувалися у Подєбрадах та Празі, дружив з тогочасними поетами-емігрантами: Леонідом Мосендзом, Олегом Ольжичем, Оленою Телігою, Олексою Стефановичем, Оксаною Лятуринською. 

У 1929 році після завершення навчання в академії з дипломом інженера переїхав до Варшави, де працював за своїм фахом. У тому ж році Маланюк очолив у Варшаві літературне угруповання «Танк». У 1930-х роках плідно співпрацював з львівським журналом «Літературно-науковий вісник», редактором якого у той час був відомий політик, критик і літературознавець – Дмитро Донцов.

Доля звела Євгена Маланюка зі співробітницею чеського посольства – Богумілою Савицькою, яка стала його другою дружиною. У 1934 році у них народився син – Богдан. Друга світова війна порушила сімейне життя поета – Богуміла виїхала із сином до рідних у Прагу, а Євген хапався за підробітки всюди, де тільки міг: вчителем у Варшавській православній семінарії, перекладачем текстів до кінохронік, часто жив надголодь.

У 1944 році після вступу на територію Польщі радянських військ, рятуючись від енкаведистів, письменник був змушений податися вже на другу еміграцію – в Німеччину. Саме там він увійшов до складу МУРу (Мистецький український рух (1945–1948) – організація українських письменників, які проживали в таборах для переміщених осіб у німецькій еміграції), у якому публікував свої поезії. Щоб заробити на життя, поступово майже припинив літературну діяльність – працював ліфтером, викладачем математики в німецькому місті Регенсбурзі, у таборі для біженців, який перебував в американській зоні окупації. 

У червні 1949 року поет виїхав до США й оселився на околиці Нью-Йорка. Йому вдалося влаштуватися в проектне бюро, де працював до виходу на пенсію (1962 р). У 1958 році Є. Маланюка обрали почесним головою об’єднання українських письменників «Слово». Через десять літ – 16 лютого 1968 року письменник помер. Його поховали на цвинтарі святого Андрія у штаті Нью-Джерсі.

Літературна спадщина

У літературних колах Євгена Маланюка називають «імператором залізних строф» за сувору інтонацію та дикцію стрункого, твердого, карбованого вірша. А ще –  українським Одіссеєм – за часті й довгі мандри та поневіряння. 

Перша збірка віршів – «Стилет і стилос» стала визначною подією в його житті і життєвою програмою поета-патріота. «Я – кривавих шляхів апостол», – так охарактеризував він сам себе у цій книжці. Сама її назва промовисто говорила про те, що її автор у боротьбі за державність України змінив холодну зброю на перо, і мирний стилос у його руках став стилетом. У 1926 році на збірку «Стилет і стилос» зі сторінок журналу «Життя і революція» відгукнувся Микола Зеров, назвавши Маланюка «найталановитішим з молодих поетів української еміграції».

Творчість митця можна умовно поділити на дві періоди. Перший охоплює 1925–1943 роки, коли вийшли збірки поезій «Стилет і стилос» (Подєбради, 1925), «Гербарій» (Гамбурґ, 1926), «Земля й залізо» (Париж, 1930), «Земна мадонна» (Львів, 1934), «Перстень Полікрата» (Львів, 1939). Другий період – це 1943–1968 роки, коли з'явилися збірки: «Вибрані поезії» (Львів, Краків, 1943), «Влада» (Філадельфія, 1951), «П'ята симфонія» (Нью-Йорк, 1953), «Поезії в одному томі» (Нью-Йорк, 1954), «Остання весна» (Нью-Йорк, 1959), «Серпень» (Нью-Йорк, 1964).

За океаном Євген Маланюк продовжив працювати також і в галузі публіцистики та літературознавства. Він публікував монографії, десятки статей і нарисів, які були присвячені класичній літературі, митцям-емігрантам, письменникам України радянського часу. Широкий резонанс отримали його «Нариси з історії нашої культури» (1954) та есей «Малоросійство» (1959), який був написаний у сорок першу річницю проголошення Державності України і опублікований у Нью-Йорку роком пізніше. Цей твір – був емоційним відгуком поета та виваженими роздумами автора-аналітика відносно недавніх подій, свідками й учасниками якого були його земляки-вигнанці та він сам. У п’яти частинах есею Маланюк послідовно доносив до читача свою особисту думку про причину відсутності національної держави на території його батьківщини, дав ознаки малоросійства як національної хвороби й робив певні висновки та рекомендації щодо шляхів її «лікування».

У 1962 та 1966 році Є. Маланюк упорядкував два томи своїх літературознавчих, культурологічних та історіософських статей і розвідок, в яких постав самобутнім мислителем і дослідником-аналітиком. Цей двотомник побачив світ у видавництві «Гомін України» в Канаді (Торонто) під назвою «Книга спостережень». Основною темою прози Маланюка, як і його поезій – є Україна, її мистецтво, культура та історія. Останнім, впорядкованим ним при житті виданням, була збірка поезій «Перстень і посох» (Мюнхен, 1972).

Літературознавець, літературний критик, громадський діяч і активний учасник руху за незалежність України Іван Дзюба так сказав про вагоме місце в українській літературі поета Євгена Маланюка: «… поезія Маланюка залишається доказом суворої сили українського слова, доказом його здатності бути не лише мелодійним, ніжним, барвистим, гнучким, вигадливим, – а й згустком волі і думки, що концентруються в пекуче почуття».

Ушанування пам’яті

Іменем Євгена Маланюка названо вулиці у Києві, Львові, Кропивницькому, Дніпрі та інших містах України. У Львові є також – площа Маланюка.

У рідному містечку Новоархангельськ, де народився поет Євген (Евген), було встановлено його погруддя. Ім'ям Євгена Маланюка названо школу в селі Торговиця Новоархангельського району. 1 лютого 2017 року на державному рівні в Україні відзначався ювілей – 120 років з дня народження поета-патріота. 

19 квітня 2002 року Кіровоградською обласною радою заснована Літературна премія імені Євгена Маланюка. Вона є творчою відзнакою, якою щорічно нагороджують літераторів Кіровоградської області за високохудожні твори, спрямовані на утвердження гуманістичних ідеалів, збагачення історичної спадщини народу, державотворення та демократизацію суспільства у трьох номінаціях: художня література (поезія, проза, драматургія); літературознавство та публіцистика; переклад (з української мови на інші мови, з інших мов – на українську мову).