Українська література 11-б клас на 02.10.2024

Євген Маланюк: коротка біографія

Євген Маланюк (1897–1968) – український поет, мислитель-публіцист,

З біографії

Євген Филимонович Маланюк народився 1 лютого (20 січня) 1897 року в Новоархангельську на Херсонщині в родині українських інтелігентів. 

Його батько –  Филимон Васильович, працював учителем, а згодом – повіреним у містечковому суді. Відомо, що він захоплювався просвітницькою діяльністю, був режисером аматорських театральних вистав, співав у церковному хорі, друкувався в часописах, виступав ініціатором відкриття гімназії. 

Мати – Гликерія Яківна, була донькою військового, займалася домашнім господарством та дітьми. 

Після початкової школи в Новоархангельську, Євген з 1906 по 1914 рік продовжив здобувати освіту в Єлисаветградському земському реальному училищі, блискуче завершив підготовчий клас і був звільнений від плати за подальше навчання, ставши стипендіатом Єлисаветградського земства.

Творчі здібності проявилися у Євгена рано – з 13 років він почав писати вірші, захоплювався математикою, багато читав й охоче опановував різні науки. У 1914 році Євген Маланюк вступив до Петербурзького політехнічного інституту, але Перша світова війна завадила його навчанню. 

У 1915 році він став курсантом Першого Київського військового училища і закінчив його в січні 1916 р. Спочатку служив у чині прапорщика в 39-му піхотному запасному батальйоні на території Володимирської губернії, а з серпня 1916 року – у званні молодшого офіцера в 4-й роті 2-го Туркестанського стрілецького полку на Південно-західному фронті. Потім його призначили командиром 2-ї кулеметної роти, згодом – ад'ютантом начальника штабу 1-ї Туркестанської дивізії полковника Є. Мишковського. Останнє звання у російській армії Євгена – поручик.

Після лютневої революції 1917 року і демобілізації з російської армії Маланюк взяв участь у творенні УНР – служив в чині старшини в Генеральному Штабі України. Пізніше він став ад'ютантом генерала Василя Тютюнника, командувача Наддніпрянською Армією УНР, який пізніше помер від тифу у нього на руках. 

З лютого 1918 року Маланюк перебував у розпорядженні уповноваженого Центральної Ради у Луцьку, а з квітня 1918 р. – Головного управління Генерального штабу УНР. З січня 1919 року Євген Маланюк – ад'ютант помічника начальника штабу Дієвої армії УНР, а восени 1919 р. – ад'ютант командувача Дієвою армією УНР. З кінця грудня 1919 року він перебував у польському полоні, у серпні-вересні 1920 р. – знаходився на лікуванні у шпиталі, з жовтня 1920 року – старшина для доручень організаційного відділу штабу Армії УНР. 

У жовтні 1920 року, після трьох літ, відданих боротьбі за українську державність, Маланюк разом з іншими інтернованими захисниками УНР потрапив до таборів у Стшелкові та Щипьорні, а згодом – у Каліші (Польща). Саме там разом з Ю. Дараганом він заснував журнал «Веселка», який проіснував до 1923 року.

Восени 1923 р. поет виїхав до ЧехоСловаччини, де вступив на гідротехнічне відділення інженерного факультету Української господарської академії в Подєбрадах. Він брав активну участь у численних літературно-мистецьких вечорах, дискусіях, які відбувалися у Подєбрадах та Празі, дружив з тогочасними поетами-емігрантами: Леонідом Мосендзом, Олегом Ольжичем, Оленою Телігою, Олексою Стефановичем, Оксаною Лятуринською. 

У 1929 році після завершення навчання в академії з дипломом інженера переїхав до Варшави, де працював за своїм фахом. У тому ж році Маланюк очолив у Варшаві літературне угруповання «Танк». У 1930-х роках плідно співпрацював з львівським журналом «Літературно-науковий вісник», редактором якого у той час був відомий політик, критик і літературознавець – Дмитро Донцов.

Доля звела Євгена Маланюка зі співробітницею чеського посольства – Богумілою Савицькою, яка стала його другою дружиною. У 1934 році у них народився син – Богдан. Друга світова війна порушила сімейне життя поета – Богуміла виїхала із сином до рідних у Прагу, а Євген хапався за підробітки всюди, де тільки міг: вчителем у Варшавській православній семінарії, перекладачем текстів до кінохронік, часто жив надголодь.

У 1944 році після вступу на територію Польщі радянських військ, рятуючись від енкаведистів, письменник був змушений податися вже на другу еміграцію – в Німеччину. Саме там він увійшов до складу МУРу (Мистецький український рух (1945–1948) – організація українських письменників, які проживали в таборах для переміщених осіб у німецькій еміграції), у якому публікував свої поезії. Щоб заробити на життя, поступово майже припинив літературну діяльність – працював ліфтером, викладачем математики в німецькому місті Регенсбурзі, у таборі для біженців, який перебував в американській зоні окупації. 

У червні 1949 року поет виїхав до США й оселився на околиці Нью-Йорка. Йому вдалося влаштуватися в проектне бюро, де працював до виходу на пенсію (1962 р). У 1958 році Є. Маланюка обрали почесним головою об’єднання українських письменників «Слово». Через десять літ – 16 лютого 1968 року письменник помер. Його поховали на цвинтарі святого Андрія у штаті Нью-Джерсі.

Літературна спадщина

У літературних колах Євгена Маланюка називають «імператором залізних строф» за сувору інтонацію та дикцію стрункого, твердого, карбованого вірша. А ще –  українським Одіссеєм – за часті й довгі мандри та поневіряння. 

Перша збірка віршів – «Стилет і стилос» стала визначною подією в його житті і життєвою програмою поета-патріота. «Я – кривавих шляхів апостол», – так охарактеризував він сам себе у цій книжці. Сама її назва промовисто говорила про те, що її автор у боротьбі за державність України змінив холодну зброю на перо, і мирний стилос у його руках став стилетом. У 1926 році на збірку «Стилет і стилос» зі сторінок журналу «Життя і революція» відгукнувся Микола Зеров, назвавши Маланюка «найталановитішим з молодих поетів української еміграції».

Творчість митця можна умовно поділити на дві періоди. Перший охоплює 1925–1943 роки, коли вийшли збірки поезій «Стилет і стилос» (Подєбради, 1925), «Гербарій» (Гамбурґ, 1926), «Земля й залізо» (Париж, 1930), «Земна мадонна» (Львів, 1934), «Перстень Полікрата» (Львів, 1939). Другий період – це 1943–1968 роки, коли з'явилися збірки: «Вибрані поезії» (Львів, Краків, 1943), «Влада» (Філадельфія, 1951), «П'ята симфонія» (Нью-Йорк, 1953), «Поезії в одному томі» (Нью-Йорк, 1954), «Остання весна» (Нью-Йорк, 1959), «Серпень» (Нью-Йорк, 1964).

За океаном Євген Маланюк продовжив працювати також і в галузі публіцистики та літературознавства. Він публікував монографії, десятки статей і нарисів, які були присвячені класичній літературі, митцям-емігрантам, письменникам України радянського часу. Широкий резонанс отримали його «Нариси з історії нашої культури» (1954) та есей «Малоросійство» (1959), який був написаний у сорок першу річницю проголошення Державності України і опублікований у Нью-Йорку роком пізніше. Цей твір – був емоційним відгуком поета та виваженими роздумами автора-аналітика відносно недавніх подій, свідками й учасниками якого були його земляки-вигнанці та він сам. У п’яти частинах есею Маланюк послідовно доносив до читача свою особисту думку про причину відсутності національної держави на території його батьківщини, дав ознаки малоросійства як національної хвороби й робив певні висновки та рекомендації щодо шляхів її «лікування».

У 1962 та 1966 році Є. Маланюк упорядкував два томи своїх літературознавчих, культурологічних та історіософських статей і розвідок, в яких постав самобутнім мислителем і дослідником-аналітиком. Цей двотомник побачив світ у видавництві «Гомін України» в Канаді (Торонто) під назвою «Книга спостережень». Основною темою прози Маланюка, як і його поезій – є Україна, її мистецтво, культура та історія. Останнім, впорядкованим ним при житті виданням, була збірка поезій «Перстень і посох» (Мюнхен, 1972).

Літературознавець, літературний критик, громадський діяч і активний учасник руху за незалежність України Іван Дзюба так сказав про вагоме місце в українській літературі поета Євгена Маланюка: «… поезія Маланюка залишається доказом суворої сили українського слова, доказом його здатності бути не лише мелодійним, ніжним, барвистим, гнучким, вигадливим, – а й згустком волі і думки, що концентруються в пекуче почуття».

Ушанування пам’яті

Іменем Євгена Маланюка названо вулиці у Києві, Львові, Кропивницькому, Дніпрі та інших містах України. У Львові є також – площа Маланюка.

У рідному містечку Новоархангельськ, де народився поет Євген (Евген), було встановлено його погруддя. Ім'ям Євгена Маланюка названо школу в селі Торговиця Новоархангельського району. 1 лютого 2017 року на державному рівні в Україні відзначався ювілей – 120 років з дня народження поета-патріота. 

19 квітня 2002 року Кіровоградською обласною радою заснована Літературна премія імені Євгена Маланюка. Вона є творчою відзнакою, якою щорічно нагороджують літераторів Кіровоградської області за високохудожні твори, спрямовані на утвердження гуманістичних ідеалів, збагачення історичної спадщини народу, державотворення та демократизацію суспільства у трьох номінаціях: художня література (поезія, проза, драматургія); літературознавство та публіцистика; переклад (з української мови на інші мови, з інших мов – на українську мову).