Українська мова 11–А клас на 26.02.2024

Інтонаційні особливості українського мовлення. Складні випадки наголошення слів.  Мовні недоліки у вимові й наголосі

Людина може володіти кількома мовами, залежно від її здібностей, нахилів і прагнень, але найкраще, найдосконаліше людина має володіти, звичайно, рідною мовою.

Б.Антоненко-Давидович

 

Чималою проблемою для мовців є правильне наголошування слів. Це зумовлено елементарним незнанням правил наголошування загальновживаних українських слів, а, можливо, і через те, що попри цілковиту сформованість акцентуаційна норма в українській мові є найменш усталена, оскільки на наголос впливають діалекти та інші мови. Телеведучі та репортери не є винятками, оскільки їхнє мовлення також часто-густо рясніє неправильно наголошеними словами.

Це і неправильне наголошування іменників:

 – гості куштували коропі́в; Тернопільські кухарі́ влаштували майстер-клас; Вони чекали на го́стей; Коли читали запи́ски (Любов Марченко, «УТ-1»); Спонсорських гроше́й вистачило, Вірші́ Франка (Євген Павленко, «УТ-1»); Поселили до гуртжи́тків; Але госте́й не зустріли (Наталія Мосейчук, «1+1»); Та аеропорти були заповнені (Олена Мацюцька, «1+1»); Та часу́ бракувало (Марічка Паделко, «1+1»); У мережі́ про них часто пліткують; Їх обдаровують вірша́ми (Соломія Вітвіцька, «1+1»);

 прикметників:

 – виїхав на зу́стрічну смугу (Світлана Павук, «1+1»);

 дієслів:

 – більше не пове́рнеться (Юлія Бориско, «1+1»); ми бе́ремо приклад (Лідія Таран, «1+1»);

 прислівників:

 – вони поїхали разо́м (Микола Гудкович, «1+1»);

 займенників:

 – запросили для цьо́го заходу сусідів) (Любов Марченко, «УТ-1»);

 числівників:

 – прибуло сімде́сят ветеранів (Лідія Таран, «1+1»);

 сполучників:

 – а́ле з оголошень в Інтернеті відомо (Любов Марченко, «УТ-1») а́ле гостей не зустріли (Наталія Мосейчук, «1+1»).

Правила наголошування загальновживаної лексики

1. Іменники середнього роду, утворені від дієслів за допомогою суфіксів -н-, -нн-, -енн-, -єни-, -анн-, -янн-, зберігають наголоси тих дієслів, від яких вони утворилися: всмо´ктувати — всмо´ктування; зловжива´ти — зловжива´ння; блага´ти — блага´ння; ди´хати — ди´хання; ви´нищити — ви´нищення (незначна кількість іменників не зберігає наголос інфінітивів, від яких утворилися: цвісти´ — цвіті´ння, звести´ — зве­´дення; у двоскладових словах такого типу наголошується останній склад: платня´, звання´, знання´).

2. Іменники чоловічого роду, утворені від дієслів за допомогою суфікса -ч-, зберігають наголос твірних дієслів: позива´ти — позива´ч; викрада´ти — викрада´ч; огляда´ти — огляда´ч.

3. Префікс ви- в іменниках здебільшого наголошується: ви´нахід, ви´раз, ви´яв, але вимика´ч, вимо´га, вимо´ва.

4. Префікс недо- в словах недо´биток, недо´гризок, недо´їдок, недо´літок має наголос на другому складі.

5. Префікс пере- практично в усіх випадках має наголошеним другий склад: пере´гляд, пере´пис, пере´тин, пере´лік.

6. В іменниках чоловічого роду на -ок з префіксом наголос переважно падає на префікс: ви´сівки, ви´селок, ви´падок, ро´зпад, але відби´ток, завда´ток, загри´вок.

7. Двоскладові іменники жіночого роду на -ка в усіх відмінках множинної форми, крім орудного, мають наголос на останньому складі: го´лка — голки´, голо´к, голка´м, гол­ка´ми, на голка´х.

8. Прикметники із суфіксом -ов-, перед яким стоїть один склад, мають наголошеним за­кінчення: польови´й, вольови´й, але зразко´вий, чудо´вий.

9. Значна частина прикметників уживається з наголосом на закінченні: черстви´й, лип­ки´й, стари´й, різки´й.

10. Прикметники у формі вищого ступеня порівняння із суфіксом -іш- мають наголошеним суфіксальний і: темні´ший, білі´ший, холодні´ший, теплі´ший.

11. Дієприкметники пасивного стану доконаного виду завжди мають наголос на корені: порі´заний, нани´заний,покри´шений.

12. У числівниках на позначення другого десятка наголошується склад -на-: одина­´дцять, п’ятна´дцять, чотирна´дцять.

13. У дієсловах доконаного виду з префіксом, крім префікса ви-, наголос падає переваж­но на корінь: пропа´в, прода´в, перейня´в.

14. У двоскладових займенниках із прийменником наголошується перший склад: у те­´бе, у не´ї, про се´бе.

 

1.     Творча лабораторія (увести до речень слова, пояснивши лексичне значення слів)

Гладкий – гладкий, запал – запал,  терен - терен

2.     Практикум з редагування

Виправити помилки в наголошенні. Визначте причину допущених неточностей.

На терені давньої України мешкали різні племена. Я тебе прошу прийти, а ти все відмовляєшся. У глибокій жалобі вона визнала, що ще не хрещена. Це був старшина батальйону. Прошу, сідайте. У мене боліла спина в різдвяний вечір.

Домашнє завдання

Виконати тести

 

    Українська литература 10 – Б клас на 26.02.2024 

«Меланхолійний вальс». Елементи автобіографізму у творі. Особливості композиції та образно-символічної системи новели

Про події в житті персонажів ми дізнаємося від Марти — розповідь у творі ведеться від першої особи. Кожна із трьох героїнь — Ганна, Софія і сама Марта — прагнуть щастя, але кожна бачить його по-своєму. Об’єднує ж їх бажання самореалізуватися, найповніше виявити свої багаті духовні сили. Можемо говорити про наявність ще одного персонажа — музики. Нею починається і закінчується новела, через ставлення до музики передаються почуття, настрої та внутрішній світ персонажів.

У побудові твору можемо знайти елементи інтриги. Так, ми ще не знайомі із Софією, але через розповідь про неї служниці перед нами вимальовується образ дівчини в темному. І це наштовхує на певні роздуми.

Перша розмова Софії з Мартою та Ганнусею показує, що вона людяна і спокійна за вдачею, цілком віддана улюбленій справі — музиці, без якої не уявляє свого життя, адже музика і є її життя. Дівчина чиста душею, вона створена для того, щоб нести у світ красу. Це справжня «аристократка духу». Софія намагається гідно протистояти ударам життя, зберегти чистоту своєї душі. Важко пережила вона зраду коханого, його втечу, а потім одруження з багатою. ця подія наштовхнула її на створення вальсу. Та була ще одна мрія, яка тримала Софію, — бажання навчатися в консерваторії у Відні. Коли ж довелося попрощатися і з цією мрією, вона не витримує і помирає. Новела розповідає про особисте життя героїв, але наявний і соціальний підтекст. Твір має таку побудову, що зміною подій підкреслює: саме соціальні умови підвели Софію до психологічної драми. Влада грошей стоїть на заваді й особистого щастя, і можливості самореалізуватися та розкрити свій талант. Такі композиційні моменти, як поява на квартирі нового мешканця з дружиною, колишнього нареченого Софії, і відмова дядька підтримувати її фінансово і є свідченням впливу соціальних причин на долю героїні.

У новелі «Valse melancolique» знаходимо і символічні та знакові образи. Уся постать Софії пов’язана смутком та меланхолією. Здається, що піаністка сама відчуває свою приреченість, на рівні підсвідомості знає, що світ зламає її, тому намагається відгородитися від нього (наприклад, закривання найменших щілин у вікні). її кохання теж особливе, сильне і чисте, ніби «не від світу цього».

У творі діє персоніфікований образ музики, який дав змогу письменниці заглибитися в емоційний та чуттєвий світ людей. Символічними є епізоди виконання Софією імпровізованого вальсу, здається, що в цей момент реальність як така відсувається на другий план, а верх бере позареальне. Згадаймо майже містичну картину з твору: ніч, місяць, лиховісні тіні, музика Софії. Марті, яка спостерігала цю картину, здалося, що подруга намагається своїм вальсом вигнати з душі щось, що мучить її зсередини і ззовні. Взагалі Марта, яка, не будучи знайомою із Софією, «побачила» її, передчуває її трагічну долю. Тому смерть «музики», як назвала Софію Ганнуся, ми не сприймаємо як несподіванку, сум та меланхолія, так зване «щось» були її постійними супутниками, атмосфера згущувалася. Обірвалося життя Софії, як вальс, який вона одного разу обірвала посередині, як струна, яка порвалася під час гри піаністки.

Символічним можна вважати і число 3, що повторюється у творі. Три подруги винаймають спільну квартиру, тричі Софія грає свій вальс, навіть Ганна повертається з Італії через три роки. Як зазначається у словнику символів, три — символ світової Єдності, формула творення світу та моделі Всесвіту.

Новела «Valse melancolique» за жанром належить до «музичної новели». В ній основними засобами розкриття психології персонажів є музичні образи і музичні переживання.

Елементи автобіографізму у творі

Одним із найтрагічніших образів у творчості О. Кобилянської є образ Софії Дорошенко. Героїню можна з упевненістю назвати типом «вищої людини», але її талантові не судилося розцвісти в повній мірі. Софія стоїчно витримує удари долі, за її спокоєм важко побачити, що твориться у її душі, наповненій болем і стражданням. Тільки музиці, своєму єдиному справжньому другові фортепіано звіряє вона всі свої болі й печалі. ця героїня близька письменниці, бо наділена такою ж тонкою душевною організацією й артистичним світобаченням, як і сама Ольга Юліанівна. Можна з певністю твердити, що в образі Софії Дорошенко письменниця прагнула втілити свою «поранкову душу», а також власне розуміння життя і свободи, щастя і любові. це підтверджує і сама письменниця. У листі до Маковея від 17 лютого 1898 року вона зізнається: «прочитали-сьте «Valse melanc» і знаєте історію мого життя. Се моя історія. Більше не кажу нічого».

Синтез мистецтв у новелі як композиційний прийом і художній образ

Героїні «Valse melancolique» за своїми характерами різні, але вони взаємодоповнюють одна одну. Софія — лірична й емоційна, мало зважає на зовнішнє, живе внутрішніми відчуттями і емоціями. Ганнуся — вольова індивідуалістка, яка не визнає опозиційних щодо себе поглядів, егоїстична і самозакохана. Марта — втілення Великої матері, вона все стерпить і всіх примирить, бачить своє покликання у служінні ближнім. Коли всі троє живуть разом, між ними складаються особливі стосунки, особлива духовна атмосфера. Зі смертю Софії гармонія втрачається. Та артистична ланка, яка постала з появою Софії у житті Марти і Ганнусі, коли вони стали ніби одним цілим, відповідає сутності українського менталітету, де поруч з емоційністю, вродженим аристократизмом і артистизмом існують егоїстичність і стихійність, які примирюють м’якість і доброта.

Тлумачний словник так пояснює лексичне значення слова «Синтез» — процес (як правило, цілеспрямований) з’єднання або об’єднання раніше розрізнюваних речей або понять в одне ціле. Цей термін, як правило, використовують хіміки чи фізики, але останнім часом ним послугуються і літературознавці. У літературі це органічне поєднання літератури з іншими, переважно суміжними (музикою чи малярством) видами, що, передбачаючи відповідний рівень творчого мислення, здійснюється з ініціативи письменника в уяві читача і характеризується підрядним зв’язком між компонентами та якісно новим сприйняттям твору.

Назву для свого твору «Valse melancolique» Ольга Кобилянська запозичила у Шопена, хоча у новелі говориться, що автором музики є її героїня Софія Дорошенко. Починається новела (авторка визначила жанр як фрагмент) словами Марти про музику: «Не можу слухати меланхолійної музики. А вже найменше такої, що приваблює зразу душу ясними, до танцю визиваючи ми граціозними звуками, а відтак, зрікаючись їх незамітно, ллється лиш одною широкою струєю смутку! я розпадаюся тоді в чутті і не можу опертися настроєві сумному, мов креповий флер, якого позбутися мені не так легко. Зате, як пронесеться музика блиску, я подвійно живу. Обіймала б тоді цілий світ, заявляючи далеко-широко, що музика грає!» як бачимо, мова йде про вплив музики на душу людини, про її здатність накладати відбиток на настрій та почуття. Музика допомагає боротися з депресією, вона може стати джерелом енергії, викликати найзворушливіші спогади. Письменниці вдалося передати всі ці можливості та силу музики за допомогою слова: «… попросила тихим голосом, щоб мені заграла Valse melancolique. Мені хотілось його чути… Пішла й грала. Не знаю… просто душа розривалася в чоловікові в грудях при тих звуках, граціозних, заповідаючи найбільше щастя, а закінчених смутком і несамовитим неспокоєм! Се нишпорення там, у низьких тонах перекидання, бушування між звуками за чимсь… за щастям, може? — і надармо! Уривала неожидано посередині гами смутним акордом, полишаючи в душі масу викликаних почувань мов на глум… Я плакала».

У новелі синтезуються три мистецтва — словесне, музичне і «малярське». Ось як говорить Ганнуся про свої почування та світогляд: «Я — артистка і живу відповідно артистичним законам, а ті вимагають трохи більше… Лише ми одні піддержуємо красу в житті, ми, артисти, вибрана горстка суспільності…» Про її манеру творити дізнаємося зі слів Марти: «… образ, над яким працювала невсипуче з розгорілими щоками, яким була перейнята до глибини душі, була велика копія образу Корреджо — «Віроломна». Малювала в переконанні і гордій вірі, що він удасться їй. Мабуть, то й розпалювало її талант і довело, що добилося цілі…» А ось як О. Кобилянська описує «музику» : «Мій фах» вибагливий і жадає зараз для себе не стісненої волі. А що я привикла віддавати музиці самі необмежено свобідні почування, то тут мішав би мою душу вічний неспокій і підозріння… Я потребую спокою, що випливає з замилування до музики й гармонії в відносинах, передусім гармонії!», «відограваючи композитора, треба відгадувати і його істоту, щоб зрозуміти мотив самої композиції. Інакше грання безхарактерне. Раз — що без душі композитора, а другий раз — що без душі грача, який не находить між композицією й собою нав’язуючих струн і грає напомацки. Те, що називають у звичайнім розумінні слова гарною грою, є лише гармонія звуків, нюансована чистою вправою». Музика настільки синтезує зі словом, що читач відчуває на собі її вплив.

Який висновок з цього можна зробити? Тільки один: слово може намалювати у нашій уяві справжні шедеври.

Словникова робота

Меланхолійний (меланхолія) — тужливий, сумний.

Інтелектуал — людина розумової праці. «Інтелектуалом» також називають освічену, начитану людину з високо розвиненим інтелектом.

З історії вальсу

Музика, що за ритмом і характером співпадає із сучасними мелодіями віденського вальсу, з’явилася в 1770 році. Танці, «схожі на вальс», вперше виконувалися в Парижі в 1775 році. «Waltzen» (з німецької — «кружляти» ), як і Вольта (один із найулюбленіших танців англійського двору), не відповідав нормам моралі того часу, а деякий час навіть був забороненим танцем, як «той, що є джерелом слабкості тіла та розбещенням нашого покоління» — саме так йшлося про вальс у памфлеті 1779 року.

Проте танець став дуже популярним у Відні. Спеціально для вальсу відкривалися великі танцювальні зали, такі як «Sperl» у 1807-му, «Apollo» в 1808-му (у якому могли розміститися 3000 пар!). У 1812-му танець з’являється в Англії під назвою «німецький вальс» і викликає велику сенсацію, найбільшої популярності досягаючи в 1816 році. Розгніваний лорд Байрон у 1813 році, побачивши свою дружину в руках друга на неприпустимій відстані, писав: «Здоровий джентльмен, як гусар, розгойдується з пані, як на гойдалках, при цьому вони крутяться подібно до двох хрущів, насаджених на одне шило». Боротьба проти «німецького вальсу» продовжувалася, в 1833 році в книзі «Правил хорошої поведінки» Місс Селбарт писала: «Цей танець — тільки для дівчат легкої поведінки!»

У 1999 році, 3 червня, виповнилося сто років з дня смерті Йохана Штрауса, «короля вальсів». Він народився 25 серпня 1825 року у Відні, помер у 1899 році. Батько його, що народився у Відні в 1804 році, був тоді найпопулярнішим композитором в Австрії, звали його теж Johann Strauss. Завдяки обом талановитим композиторам, що народилися у Відні, вальс став носити ім’я «віденського». (З Інтернет-ресурсів)

Нічого дивного немає в тому, що героями оповідань, повістей і новел О. Кобилянської стали також і талановиті мистецькі натури. З її біографії ми знаємо, що вона вчилася малювання, пристрасно любила музику, театр, мистецтво взагалі. Музика в її житті відігравала дуже велику роль: розраджувала у хвилини розпачу та зневіри, підбадьорювала, надихала, давала наснагу. Сім’я Кобилянських була творчо обдарована музикально. Ольга Кобилянська грала на фортепіано, лише два місяці навчаючись музичної грамоти, а ще грала на дримбі та цитрі. Письменниця знала багато українських, російських, німецьких пісень та романсів («Ой ти, дівчино, зарученая», «Вже журавлі відлетіли»; «И скучно, и грустно» М. Лермонтова; «Реве та стогне Дніпр широкий» Т. Шевченка; «Верховино, смутку ти наш», «Гуляли, гуляли…» та інші, про що свідчать записи в її альбомі, мемуарна, епістолярна, автобіографічна та творча спадщина). Улюбленим композитором Ольги Кобилянської був Ф. Шопен, а ще їй подобалася музика Ф. Ліста, Р. Шумана, Л. Бетховена, Ф. Мендельсона, В. Моцарта, й. Брамса, М. Лисенка.

У спогадах письменниці знаходимо слова: «Любо спливали нам вечори у родинному гуртку… Музика, спів були одинокою насолодою для нас у маленькому гірському містечку. Ціла наша родина була безтямно залюблена у своїй музиці так, що іноді грали аж поза північ і то, що попало нам під руки: грали класичну музику, різні сонати або наші народні пісні». «Зміст усієї творчості О. Кобилянської — се музика. Ся музика не усипляє, а вічно нагадуючи про красний світ, про гармонію, красу, — нагадує тобі самого і твій головний обов’язок: боротьбу за красну душу», — зазначає М. Євшан.

Так само, як і авторка, любить музику героїня новели «Valse melancolique» Софія Дорошенко, творчо обдарована особистість, найзаповітніша мрія якої — закінчити консерваторію і стати піаністкою. Подруги так і називали її — музика. Але на перешкоді до досягнення мети часом стають життєві обставини, сильніші за прагнення людини. Через брак коштів талановита дівчина не може продовжувати навчання. Драму душі письменниця змальовує за допомогою контрасту безрадісне життя — чарівна музика. «Загадкова сила музики» допомагає протистояти життєвим негараздам. «Грала етюд Шопена ор. 21 чи 24… Кілька разів раз по раз… Душа стала здібна розуміти музику… Кімната стала мінитися. В неї напливали лагідно, одностайними хвилями, один по другім, звуки. Все звуки й звуки… Хвилюючи сильніше й слабше, піднімаючися високо й спадаючи знов, заповняючи широкий простір собою».

Душевний неспокій, переживання героїні також передає музика, яка точно і тонко відтворює стан душі. «Відтак заграла. Почала злегка, граціозно, немногими тонами якийсь вальс. Перша часть була весела, зграбна й елегантна. Друга змінилася. Почалося якесь глядання між звуками, неспокій, розпучливий неспокій! Спинялася раз по раз на басових тонах, то нижчих, то вищих, відтак покидала їх і переходила шалено скорою болючою гамою до вищих звуків. Звідти бігла з плачем наново до басів — і знов глядання, повне розпуки й неспокою… все наново, і знов ряд звуків у глибину… Весела гармонія згубилася; остався шалений біль, торгаючий божевільне чуття, перериваний яснішими звуками, мов хвилевим сміхом. Грала більш як півгодини, відтак урвала саме посередині гами, що летіла у вищі звуки акордом несамовитого смутку. в її душі відогравався цілий вальс, що його лиш скінчила і не може позбутися вражень його».

«Нараз підняла голову й почала знов те саме грати… Легкий, граціозний початок, а відтак другу частину. Грала майже завзято, мовби боролася з чимсь із усієї сили, але закінчила знов посередині перервавши смутком».

Та ось дядько одружується і відмовляється утримувати Софію у Відні. Зі сльозами на очах, прибита горем, із відчаєм у душі вона сідає за фортепіано й у темній кімнаті починає грати. «Грала свій вальс, але так, як ніколи. Мабуть, ніколи не заслуговував він більше на назву «Valse melancolique», як тепер. Перша часть — повна веселості й грації, повна визову до танцю, а друга… О, та гама! Та нам добре знана ворохобна гама! Збігала шаленим летом від ясних звуків до глибоких, а там — неспокій, глядання, розпучливе нишпорення раз коло разу, товплення тонів, бій, — і знову збіг звуків удолину… відтак саме посередині гами смутний акорд… закінчення».

Мотив меланхолійного вальсу проходить через весь твір і повторюється так символічно — тричі. У Софії — сильний стрес, він доводить дівчину до відчаю, фізичного та душевного виснаження. Символічно, що з останніми акордами зіграної мелодії обірвалася струна, як і струна життя талановитої піаністки, яку «музика позбавила життя».

«Меланхолія і дика непогамованість, безмежний смуток і безмежна відвага — се основні риси молодої дівчини, якою уособила Ольга Кобилянська фантазію Шопена, стараючись переповісти словами враження музики, як се вона не раз потребує і в інших творах», — зауважує Л. Турбацький.

ДОМАШНЄ ЗАВДАННЯ

Прочитати повість «Людина».

 

      Українська мова 10 – Б клас на 26.02.2024 – 27.02.2024

                Частини мови. Принципи класифікації.

До найкоштовніших надбань кожного народу належить мова. Мова – це найбільший духовний скарб, у якому народ виявляє себе творцем, передає нащадкам свій досвід і мудрість.

Скільки ж слів створив наш народ? Чи спроможні ми порахувати усі слова? На жаль, ніхто не відповість на запитання: скільки ж слів у сучасній українській літературній мові. Не відповість навіть найталановитіший мовознавець. Це і загальновживані слова літературної мови, і терміни різних наук, і діалектні та застарілі слова. До того ж повсякчас народжуються нові слова. І тому бажання перелічити всі слова – нездійсненне.

Але усі слова нашої мови поділяються на великі класи або розряди, що називаються частинами мови.

Звернемося до історії

1.     У лінгвістичній літературі єдиної точки зору на частини мови, принципи їх класифікації немає. Сучасна класифікація лексико – граматичних розрядів слів є традиційною, а сам процес класифікації слів був довготривалим і складним.

Вперше докладну характеристику частин мови подає Михайло Васильович Ломоносов у «Російській граматиці» (1755 р.). Всі частини мови Ломоносов поділяє на повнозначні і службові.

 До повнозначних він відносив дві: ім’я і дієслово.

До неповнозначних – усі інші:     займенник

                                                       дієприкметник

                                                       прислівник

                                                       прийменник

                                                       сполучник

                                                       вигук

Олександр Христофорович Востоков у «Російській граматиці» (1831р.) зберігає традиційні  8 частин мови. Але він вилучив із складу частин мови дієприкметник, розподілив імена за їх значенням та формами і виділив прикметник в окрему частину мови.

Федір Іванович Буслаєв у праці «Опыт исторической грамматики русского языка» (1858 р. ) відокремив від імені числівник і поділив усі частини мови на самостійні й службові, враховуючи не тільки їх лексичні значення, а й окремі граматичні ознаки. Проте Буслаєв певною мірою ототожнював частини мови з членами речення і вважав , що вони повинні розглядатися в синтаксисі.

Олександр Панасович Потебня у своїй книзі «Из записок по русской грамматике» (1874 р.) піддає критиці традиційне вчення про частини мови. Наявні в мові слова вчений поділяє на дві групи:

                            ПОВНОЗНАЧНІ ( «лексичні слова»)

                            СЛУЖБОВІ         ( «формальні слова»)

Займенники він розглядав окремо від усіх частин мови, вважаючи їх категорією вказівних узагальнюючих слів.

Потебня розмежовує поняття частин мови і членів речення.

Цікава спроба класифікації частин мови належить Льву Володимировичу Щербі. Він, розподіляючи слова за частинами мови, зважав на: їх значення, функції в реченні, зовнішні ознаки.

Всі частини мови він називає лексико – граматичними розрядами. Він виділяє категорію слів повнозначних і категорію слів службових. Різницю між ними вчений вбачав у тому, що перші мають самостійне значення, другі виражають відношення між предметами. До повнозначних академік Щерба відносить: ІМЕННИКИ, ПРИКМЕТНИКИ, ПРИСЛІВНИКИ, СЛОВА КІЛЬКІСНІ, КАТЕГОРІЇ СТАНУ, ДІЄСЛОВА;

у складі службових він називає зв’язку (бути), прийменник, сполучник.

Окремо стоять вигуки.

Л. В. Щерба перший висловив думку про необхідність виділення слів типу можна, жаль, треба, холодно, добре в окремий розряд слів, названий ним категорією стану.

Особливу важливу роль у розвитку теорії частин мови відіграли дослідження Віктора Володимировича Виноградова, зокрема його книга «Русский язык». У ній уперше було включено в систему частин мови і докладно охарактеризовано категорію стану і модальні слова як самостійні лексико – граматичні розряди слів.

Теорія частин мови Виноградова одержала широке застосування в наукових граматиках, вузівських курсах. У дослідженнях її послідовників вона вдосконалюється, розвивається і уточнюється.

I.                   У курсі морфології  української літературної мови виділяють п’ять змінних повнозначних частин мови:     іменник

прикметник

числівник

займенник

дієслово

               та одна незмінна повнозначна:                       прислівник

          і три незмінні неповнозначні частини мови:   прийменник

                                                                                    частка

                                                                                     сполучник

До окремої частини мови належать                           вигуки

         Класифікація частин мови у сучасній українській мові побудована з урахуванням не якоїсь однієї спільної для цілого розряду слів ознаки, а багатьох ознак.

         По-перше, слова однієї будь-якої частини мови характеризуються спільним загальним значенням. Так, для всіх іменників властиве значення предметності; виражати ознаку предмета властиво прикметникам, а ознаку дії – прислівникам; дію як процес виражають тільки дієслова.

         По-друге, слова однієї будь-якої частини мови  мають однакові граматичні категорії, однакові форми словозміни, способи і засоби словотворення. Так, для іменників властиві самостійні категорії роду,числа і відмінка. Цікатегорії властиві і для прикметників, але тут вони – залежні, синтаксичні, бо прикметник підпорядковує рід, число і відмінок іменникові, від якого залежить.

         Іменники не змінюються за родами, кожний з них належить до певного роду (син, брат, погляд – чол.. рід

         земля, ідея, сестра – жін.. рід

         село, враження, поле – сер. рід),

а прикметники змінюються за родами (синій, синя, синє).

         Змінюючись за відмінками, іменники мають свою систему відмінкових закінчень для кожної з чотирьох відмін; за відмінками змінюються також прикметники, числівники, займенники, але всі вони мають свої, відмінні від іменникових, закінчення.

         Дієслово має такі граматичні категорії, які іншим частинам мови не притаманні: вид, час, спосіб, стан; змінюються дієслова за особами, маючи для цього  систему особових закінчень.

         По-третє, слова однієї будь-якої частини мови характеризуються однаковими синтаксичними функціями, що визначаються великою мірою їх загальним значенням. Так, іменники, що є назвами осіб, істот, предметів і різних абстрактних найменувань, виступають як типові підмети і додатки; дієслова виражають дію, і тому саме їм властива функція присудка; прикметники, виражаючи ознаку предмета-іменника, найкраще пристосовані до функції означення, а прислівники – це типові обставини.

         Якби при поділі слів на частини мови брали до уваги не всі названі ознаки, а тільки якусь одну з них, то задовільної класифікації не було б, бо в одну групу попали б слова з різними граматичними ознаками.

         (Короткий аналіз учнями повнозначних частин мови, службових та вигуків).

         Ця класифікація, яка дається в шкільному курсі охоплює не всі слова нашої мови. Є такі категорії слів, які стоять поза класифікацією:

         1) категорія стану;

         2) модальні слова.

Зупинимось детальніше на категорії цих слів.

                            Категорія стану

         Слова цієї категорії об’єднуються спільними значеннями – вони виражають стан або їхню оцінку без будь-якої вказівки на процес. Ця група слів охоплює повнозначні незмінні іменні й прислівникові слова, які означають стан, мають форми часу і вживаються в ролі присудка в безособовому реченні.

За своїм значенням слова категорії стану поділяються на такі розряди:

1)    слова, що виражають психічний і фізичний стан людей чи істот взагалі (боязно, приємно, жаль, охота, страх, шкода). Наприклад: Шкода за минулим, річ відома, та й теперішнє колись мине. Солодко слухати йому цю одвічну музику степу.

2)    Слова, що виражають стан природи й оточення (темно, вітряно, буряно, тісно). Наприклад: Поїзд летів без вогнів, вікна вагонів були темні, темно було й на степу.

3)    Слова, що означають стан модальним забарвленням

(модальний – який виражає відношення мовця до змісту висловлення). Тобто виражають значення можливості, необхідності (мають завжди при собі залежний інфінітив): доцільно, необхідно, можна, слід, треба. Наприклад: Треба не губити напряму, бачити попереду верхів’я гори  й іти крізь хащі.

Категорія стану весь час поповнюється новими словами, що переходять

до неї з нової частини мови. Досить часто в цей розряд переходять прислівники на –о, -е та іменники типу сором, жах, ганьба, жаль, пора.

                            Модальні слова

У сучасній українській мові є чимало незмінних слів, що виражають ставлення того, хто говорить до висловленої думки. Такі слова називаються модальними. Наприклад: Було мені тоді, мабуть, років з вісім.  (виражає невпевненість мовця в реальності висловленого ним.)

                   Розряди модальних слів

За своїм значенням поділяються на дві групи:

1.     Модальні слова, що виражають модально – логічну оцінку висловлювання з погляду його реальності, ймовірності, прямого ствердження: безумовно, безперечно, дійсно, зрозуміло, звичайно, справді. Наприклад: Вибрала, звичайно, саме ці ролі.

2.     Модальні слова, що виражають значення можливості, впевненості, невпевненості, припущення: можливо, видно, здається, може, мабуть. Наприклад: Кожний, видно, по – своєму розуміє, що таке щастя.

Модальні слова відрізняються від повнозначних, з якими вони пов’язані своїм походженням, тим, що не мають номінативної функції. Вони не є назвами предметів, ознак, дій, ствнів.

Модальні слова не мають граматичного зв’язку з іншими словами в реченні, не виступають в ролі членів речення і не пояснюють інших членів речення. Проте вони виконують різні синтаксичні функції:

а) вживаються (переважно в діалогічній мові) в значенні слова-речення. Наприклад:

- А ви знаєте, що таке справжні ласощі?

- Звичайно.

б) в ролі втавних слів, які підкреслюють модальність. Наприклад: Кузьма, мабуть, ішов сам, і Василькові залишилось повернутися.

До модальних слів не належать:

1)    Вставні слова, що виражають емоційне ставлення мовця до явища дійсності: на жаль, на щастя: в ньому збилося подій на добрий місяць.

2)     Слова і словосполучення, які вказують на послідовність викладу думок, їх зв'язок, слова і словосполучення із значенням обмеження, уточнення,  пояснення: по-перше, по-друге…, крм того, зокрема, до речі, кінець кінцем.

Явища переходу однієї частини мови в іншу

Слід відзначити, що між частинами мови різких меж не існує, і тому за певних умов слово, втрачаючи ознаки однієї частини мови, може набувати ознак іншої частини мови, що стане темою нашої наступної лекції.

Домашнє завдання. Впр. 392,397. Параграф 55

 

                      Укр.мова 10 – Б клас на 16.02.2024

Особливості конспектування. Читання науково-популярної статті. Конспект прочитаного

1.     Робота з пам’яткою

1.      Прочитай уважно текст. З’ясуй зміст тексту в цілому.

2.      Розділи його на основні смислові частини,

3.      Проаналізуй кожну частину, виділи головне.

4.      Створюючи план-конспект, необхідно сформулювати  його пункти, підпункти.  Подумай, що саме треба включити в план-конспект для розкриття кожного пункту.

5.      Послідовно і коротко виклади своїми словами  основні положення. 

6.      Обов’язково у конспекті  повинні бути конкретні факти і приклади (без докладного опису) та доведення основних  положень.

7.      Створюючи конспект,  окремі слова і речення можна писати  скорочено та  використовувати умовні позначення.

Опрацьовування статті

СТАТТЯ

Конспект — це короткий виклад твору; він містить найсуттєвіші факти, положення й висновки книги.

Конспектування — трудомістка, але вдячна праця, яка дає вміння точно мислити і говорити, вибирати лаконічну форму, обдумувати весь прочитаний матеріал. Зміст книжки після такого обдумування й чіткого викладу легше запам’ятовується.

Дуже важливо виробити в собі навички до так званого партитурного читання, тобто такого ознайомлення з книгою, яке дозволяє за дві-ури години одержати правильне уявлення про неї, довідатись, і що там найцікавіше, який фактичний матеріал у ній можна знайти (як свідчить практика, протягом двох-трьох годин можна познайомитись з працею обсягом 200-300 сторінок настільки, щоб її зміст залишився в пам’яті як своєрідний резерв).

Конспектувати слід не одразу (при першому читанні). Доцільніше спочатку отримати загальне уявлення про твір у цілому, а лише після цього, при повторному його читанні, почати конспектування.

Існує два види конспектів: текстуальний конспект (найважливіші положення виписують у вигляді точно документованих цитат) і вільний конспект (це стислий переказ праці; у формі цитат включаються лише корінні принципові положення, висновки, формулювання).

Техніка конспектування: головні ідеї й положення книжки виділяти (підкресленням, новим рядком, розміром літер та ін.); цитати супроводжувати позначенням сторінки; на полях робити короткі підзаголовки, що розкривають зміст розділу. Дуже корисно розшукати рецензію на книжку й використати її.

Тоді зростає об’єктивність знань, при зіставленні різних точок зору на одну проблему є можливість уникнути повторення перед аудиторією неточностей і хибних положень книги, якщо з’явиться потреба на неї посилатися (За А. П. Коваль).

Конспект 

1. Що таке конспект?	Конспект — це короткий виклад твору, що містить найсуттєвіші факти, положення й висновки книги
2. 3 якою метою робиться конспект?	Конспектування дає вміння точно мислити і говорити, вибирати лаконічну форму, обдумувати весь прочитаний матеріал. Зміст книжки після такого обдумування й чіткого викладу легше запам’ятовується
3. «Партитурне читання»	«Партитурне читання» дозволяє за дві-три години одержати правильне уявлення про книгу, довідатись, що там найцікавіше, який фактичний матеріал у ній можна знайти
4. Види конспектів	Існує два види конспектів: текстуальний конспект (найважливіші положення виписують у вигляді точно документованих цитат) і вільний конспект (це стислий переказ праці)
5. Техніка конспектування	Техніка конспектування: головні ідеї й положення книжки виділяти; цитати супроводжувати позначенням сторінки; на полях робити короткі підзаголовки, що розкривають зміст розділу

 

1.     Скласти вільний конспект статті

ШАНУЙ ОДЕЖИНУ, А ЛЮДИ — ТЕБЕ

В усі часи оберегом для людини був одяг. Він прикривав не лише від холоду, а й від недоброго ока.

Раніше вишивалися комір сорочки, низ і манжети рукавів. Таким чином, вишивка обрамляла тіло людини й захищала її від зла. Це ж стосується головного убору: для дівчат вінок, жінок — хустка, очіпок, намітка. За давніх часів люди уявляли світ у трьох вимірах. Верхній світ — небесний, світ богів. І головний убір ставав наче посередником між людиною та вищим світом.

Відомо, що зображення кола — це магічний знак, оберіг, символ сонця. Начільну пов’язку — стрічку, що служила оберегом і символізувала сонячний диск, дівчата носили з найдавніших часів.

Оберегом від зла був віночок, що плели дівчата. У повному українському вінку було дванадцять квіток, кожна з яких була символом: безсмертник — символ здоров’я, деревій — нескореності, барвінок — життя та безсмертя людської душі, цвіт вишні та яблуні — символ материнської відданості, любисток і волошка — вірності в коханні, ромашка — дівочої чистоти та цноти, ружа, мальва та півонія — віри, надії та любові, хміль (вусики) — гнучкості та розуму.

До віночка в’язали кольорові стрічки. Посередині світло-коричнева стрічка — символ матінки-землі, зліва та справа дві жовті — символ сонця, світло-зелена й темна — символи живої природи, краси та юності, далі йдуть синя та блакитна — символи неба й води; потім з одного боку оранжева — символ хліба, з іншого — фіолетова — символ розуму, малинова — символ щирості та рожева — символ багатства; по краях вінка в’язали білі стрічки — символ чистоти, на лівій внизу вишивали сонце, на правій — місяць.

Вінок недаремно є одним із основних образів, що фігурують у зразках народної творчості. З ним дівчата ворожили, пускаючи його за водою й т. ін. Він був постійним атрибутом святкового одягу, особливо це стосується весілля.

Як уже зазначалося, магічним знаком-оберегом ще задовго до християнства був хрест. Він уважався символом чотирьох сторін світу — сходу, заходу, півночі та півдня. Намагаючись захистити себе з усіх боків від зла, хвороб, нечистої сили, наносили знак хреста на денце капелюха (на Поділлі), вишивали на крисах (на Львівщині).

А дівчата пришивали до гільця вовняні кульки спереду, ззаду та з обох боків, що теж служило знаком хреста та оберігало з чотирьох боків.

Оберегом у давнину був і пасок. Про це свідчить обряд «зв’язування пояса» для хлопчиків, які досягли трьох років. Недаремно ж дуже часто зустрічаємо й у Біблії нагадування Ісуса своїм учням, щоб «рамена їхні були підперезані».

Хто забуває минуле, той не вартий майбутнього — справедливість цього вислову перевірена часом. Неможливо пробачити сучасному українцю небажання осягнути багатющий шар народної культури. Прикро, коли народ забуває свої духовні традиції, народні звичаї, моральні засади.

Пам’ятайте, що «нащадки пам’ять бережуть». Заповнюючи «білі плями» у своїх знаннях та латаючи порожнечі душі, тобто повертаючись обличчям до духовної культури свого народу, ми повертаємося до джерел, що живлять його дух, ми п’ємо з його душі-криниці.

У коленому з пас живе наш пращур. Тому за відсутності ікони, ми подекуди молимось, повертаючись обличчям до сонця, ми часто пов’язуємо з фазами Місяця не лише зміни погодних явищ, але й власне самопочуття, ми переконані у впливі цих фаз на виконання приписів народної медицини, свідомо чи несвідомо з острахом ставимося до того часу, коли місяць уповні тощо. І хоч на хвильку, але захоплено стріпнеться душа, схвильовано перебираючи найзаповітніші, найпалкіші бажання, та прикипить око до яскравого вогника падаючої зірки — а раптом наші предки не помилялися?.. (За М. Шкодою).