Українська мова в 11-б класі на 29.01.2025

Зображувально-виражальні засоби синтаксису: синтаксичний паралелізм; риторичне питання, звертання; повторювані сполучники.

Робота зі словником

Художні засоби (зображально-виражальні) — сукупність прийомів, способів діяльності письменника, за допомогою яких він досягає мети — творить художньо-естетичну вартість (зі словника).

Риторичні питання комунікативно не зорієнтовані на відповідь. Вони виконують функцію стилістично яскравого образного засобу мовлення. Це риторична фігура у  вигляді запитання, яке не потребує відповіді: відповідь або закладено в  ньому самому, або вона вже відома слухачам.

Виконання практичних завдань

1. Прочитайте виразно вірш. Визначте основну думку. Над чим авторка змушує замислитися? Назвіть використані в тексті риторичні фігури.

Скільки коштують хмари в євро, доларах, кронах?

Поцілунок дитини, рученята в долонях?

Ніжний матері погляд і обійми коханого?

Як багато у світі в грошах непізнанного…

Скільки вартує Слово, молитовне, до Бога?

Квіт духмяної вишні, що росте край дороги?

Скільки вартує Сонце – коло див золотисте?

Небо синє? Багряне? А замріяно чисте?

Скільки коштує доля в діамантах, сапфірах?

Скільки коштує пісня білокрила на лірах?

Почуття світосяйні: Щира Вдячність? Пробачення?

Як багато чого у грошах не побачено…

М. Дем’янюк

Які ще риторичні фігури ви знаєте?

Риторичне звертання – риторична фігура, яка полягає в  тому, що висловлення адресується не конкретній особі, а  всім особам узагалі, відсутній особі, явищам природи, абстрактним поняттям.

Практичне завдання творчого характеру

Подані слова введіть у  складені вами речення так, щоб в  одних вони були підметами, а в інших — звертаннями. Уведіть у речення, де це можливо, частку о. Яку роль виконує частка о  при звертанні?

Батько, Україна, мій ліцей, сучасник, рідне місто.

Ще один засіб увиразнення поезії – це синтаксичний паралелізм. Це стилістичний засіб, фігура однакової синтаксичної побудови, розміщення схожих за певною ознакою членів речення або речень, своєрідне дублювання чого-небудь.

 Вправа «Хто швидше». З’ясуйте, чи є в наведених рядках синтаксичний паралелізм.

1. Єсть же люди, що і моїй
Завидують долі,
Чи щаслива та билинка,
Що росте на полі?

Що на полі, що на пісках,
Без роси, на сонці?
Тяжко жити без милого
І в своїй сторонці! (пісня Марусі Чурай)

2. Чи не той то хміль,
Що коло тичин в’ється?
Ой, той то Хмельницький,
Що з ляхами б’ється.
Чи не той то хміль,
Що по пиві грає?..
Ой, той то Хмельницький,
Що ляхів рубає. (історична пісня)

3. Чи всі ж тії та сади цвітуть,

Що зарані розвиваються?

Чи всі ж тії та вінчаються,

Що любляться та кохаються? (народна пісня)

4. Половина тих садів цвіте,

Половина осипається.

Одна пара та вінчається,          |

А другая розлучається. (Народна пісня)

5. Защебече соловейко,

В лузі на калині,   

Заспіває козаченько,   

Ходя по долині.  (Т.Шевченко)

6. Тече вода в синє море,

Та не витікає;   

Шука козак свою долю,   

А долі немає. (Т.Шевченко)

7. Під парусом біло-крилатим
Сам я стану як птах, (М.Рильський)

8. У теплі дні збирання винограду

Її він стрів.

На мулах нешвидких

Вона верталась із ясного саду... (М.Рильський)

9. «Рідко, нене, згадую про тебе,

Дні занадто куці та малі,

Ще не всі чорти живуть на небі,

Ходить їх до біса на землі».   (В.Симоненко)

10. Юначе! Хай буде для неї твій сміх,
і сльози, і все до загину...

Дійсно, в останніх рядках немає синтаксичного паралелізму, але є інші зображувально-виражальні засоби. Ви помітили?

Повторювані сполучники зазвичай уживають перед кожним компонентом синтаксичної конструкції (і…і, ні…ні, або…або, то…то). Кожен доречно використаний у мовленні повторюваний сполучник стилістично вагомий.

Стратегія «Я – редакто»)

Прочитайте речення. Укажіть повторювані сполучники, розставте розділові знаки.  

1.     Відтоді для мене уже не існувало ані цих могутніх дерев ані лісу ані поля ані всього того, без чого немає ані землі ані сині небесної ані самого життя.

2.     Чи то праця задавила молодую силу чи то нудь­га невсипуща його з ніг звалила.

3.     Ні людей  ні хат не було  але смужечка синього диму снувалася поміж деревами.

Наведіть приклад простого речення, у якому повторювані сполучники поєдують однорідні члени речення.

Прочитайте речення. Укажіть повторювані сполучники, розставте розділові знаки.

1.     Степан як з ніг не зіб'ється  то показує  де що брати  то висилає хлопчиків по черзі бігать за хутір і виглядати  чи не видно од шляху легкової машини то ходить навколо столів і... вже вкотре підраховує  скільки людей уміститься.

2.     Місяць дивиться на дівчину і не то хмуриться  не то посміхається їй.

Наведіть приклад складносурядного речення, у якому повторювані сполучники поєдують частини складного речення. 

 Домашнє завдання

Зробити опорний конспект із теми уроку.

 

                Українська література 11-Б клас на 29.01.2025

Життя та творчий шлях Б. Олійника. Вірш «Пісня про матір»

Борис Олійник народився 22 жовтня 1935 р. в селі Зачепилівка Харківської області (у наш час – Полтавської). 

Батько загинув на фронті у 1943 році. Борис пережив фашистську окупацію під опікою мами Марфи та бабів – Катерини й Химки. 

Люди, які його оточували – рідні, односельці, вчителі, не дали відчути себе сиротою. Від них він набрався сили й розуму, мудрості й любові. 

Першу свою школу – початкову – Борис Олійник закінчив в рідній Зачепилівці, середню – в райцентрі. Вчився легко, бо ще з дитинства тягнувся до книжок, до знання. 

Починаючи з п’ятого класу, писав нариси і замітки у місцеву газету, тоді ж опублікував там свій перший вірш. Будучи у 8 класі, Олійник почувався рівноправним членом редакції і виконував посильну для нього творчу роботу. 

Дорога до факультету журналістики Київського університету стала усвідомленим вибором, а вже у 1958 році він розпочав роботу в редакції газети «Молодь України».

З 1958 року, після закінчення університету, Борис Олійник співпрацював із журналами «Ранок», «Вітчизна» та «Дніпро», працював також у редакції серії «Романи й повісті» видавництва «Дніпро». 

Рекомендацію для вступу у лави Спілки письменників України надав йому Володимир Сосюра. З 1959 по 1970 рік – очолював парторганізацію СП України і пишався тим, що за ці роки ніхто з його колег-письменників не був виключений з її лав або посаджений за ґрати. 

Невдовзі Борис Олійник став заступником голови правління Київської організації Спілки письменників України (СПУ), секретарем правління СПУ та Спілки письменників СРСР. Водночас він плідно займався поетичною, літературно-критичною та публіцистичною діяльністю.

З 1980 по 1990 рік Б. Олійник – депутат Верховної Ради УРСР, там він очолював профільний комітет парламенту з питань освіти і культури. Починаючи з 1987 року, визначив одну зі своїх станових програм – «Рідна мова». Колеги Бориса Олійника по парламенту, згадуючи ті часи, наголошують на його вагомий внесок в ухвалення закону про державну мову та інших актів, що утверджували державність України. 

У травні-червні 1986 року одним з перших серед письменників і діячів культури побував у Чорнобилі та Прип’яті, звідки вів репортажі на ЦТ СРСР і України. 

З 1989 по 1991 рік, будучи депутатом і заступником голови Ради національностей Верховної Ради СРСР,  Б. Олійник не боявся говорити з високих трибун у Москві на теми, що були закриті ЦК КПРС, зокрема, про Голодомор і Чорнобильську катастрофу. 

У 1999-му поет очолив Національний комітет з державних премій імені Шевченка. Вдруге на цю посаду в 2010 році його призначив тодішній президент Віктор Янукович. Але у червні 2011 р. Борис Олійник заявив, що хоче піти у відставку. У статті «Первородний гріх?» він написав: «Оскільки ж я виховувався в тому стані, де все-таки вище за будь-які нагороди цінувалися елементарні совість і порядність, відтак у цьому часі, де навіть слава й нагороди стають товаром, для цього часу я вже зі своїми старожитніми поглядами справді застарів. Тож день, коли задовольнять моє прохання про відставку, вважатиму другим днем свого народження». Відставка не була прийнята і він залишався на цій посаді до 2016 року.

У 1987 році Олійник став одним із фундаторів Українського фонду культури і до 2017 року залишався його головою на громадських засадах. Серед досягнень цього фонду під його керівництвом і особисто самого поета – відродження Києво-Могилянської академії, освячення хреста на кургані скорботи в пам'ять жертв Голодомору 1932 – 1933 рр. на околиці Лубен, у 1987–1990 роки – створені перша в історії України Вища школа кобзарського мистецтва, Спілка кобзарів України та Спілка краєзнавців України, зародження «Малих академій мистецтв», проведення першого міжнародного фестивалю сучасної пісні «Червона рута», який відбувся 1989 року тощо. 

Серед особистих заслуг Бориса Олійника також те, що він, по суті, зупинив будівництво промвузла у Каневі, бо це загрожувало усипальниці Т. Г. Шевченка. Ще у Верховній Раді УРСР він виступив проти зведення мосту через Хортицю, що змусило урядовців відкласти реалізацію свого наміру.

У 1987 році Б. Олійник був обраний дійсним членом Міжнародної слов’янської академії. У 1990 р. – став дійсним членом Національної Академії Наук України, у 1992 – академіком Української Екологічної Академії наук. З 1995 по 2006 рік поет – Голова Постійної делегації Верховної Ради України у Парламентській Асамблеї Ради Європи. З 1996 по 2006 рік – віце-президент Парламентської Асамблеї Ради Європи.

Сумлінно виконуючи свої громадські та посадові обов’язки, Олійник побував майже в усіх «гарячих точках» міжетнічних конфліктів колишнього Союзу, а також – в Боснії-Герцеговині, в зоні Югославської трагедії. Неодноразово під час цих відряджень попадав під обстріли та бомбардування, двічі перебував у заручниках… Згадуючи про ці драматичні моменти свого життя, Олійник казав: «Можливо, Михайло Сергійович Горбачов хотів таким чином мене позбутися, бо я був його опонентом» і… сміявся.

Борис Олійник помер на 82-му році життя 30 квітня 2017 року після тривалої і важкої хвороби. Похований у Києві на Байковому кладовищі. 

«Пішов великий українець. Суперечливий, як його час», – так відгукнулася на смерть Бориса Олійника публіцист, культурно-громадська діячка, заслужена журналістка України, головна редакторка популярної інтелектуальної газети «День» Лариса Івшина.  

Нагороди та відзнаки 

У 1957 році Борис Олійник став переможцем Всеукраїнського поетичного конкурсу.

У 1963 р. він – Лауреат премії імені М. Островського, Лауреат Державної премії СРСР (1975), Лауреат Національної премії імені Тараса Шевченка (1983), Лауреат Премії імені В. І. Вернадського Фонду «Україна – XX століття», а також Лауреат міжнародних премій:

Міжнародна премія імені Сковороди (1994);

Міжнародна премія «Дружба» (1997);

Всеюгославська премія «Лицарське перо» (1998);

Міжнародна премія імені Давида Гурамішвілі (1999);

Міжнародна премія імені Шолохова (2001).

Борис Олійник – кавалер Орденів князя Ярослава Мудрого III, IV, V ступеня, Ордена Свободи (2009), Ордена преподобного Нестора Літописца I ступеня (2006), Орденів Жовтневої Революції, Трудового Червоного Прапора, Дружби народів.

Поет має звання Герой України з врученням ордена Держави (2005), відзнаку – ювілейну медаль «25 років незалежності України» (2016).

У 2009 році він удостоєний звання «Почесний доктор Київського національного університету імені Тараса Шевченка».

30 січня 2012 року Національною Академією наук України Борис Олійник був висунутий кандидатом на здобуття «Нобелівської премії».

Ушанування пам'яті

На могилі Бориса Олійника встановлено пам'ятник.

У календарі пам'ятних дат відзначаються дні роковин народження і смерті митця, а у бібліотеках, школах та гуманітарних факультетах вишів проводяться заходи та літературні вечори, присвячені поету. 

Про Бориса Олійника написав повість-есе письменник Олександр Сизоненко.

Вірш «Пісня про матір» зворушливий, повний глибокого ліризму. Автор змальову стареньку матір. Швидко пройшло її нелегке, безрадісне дитинство, промайнули дівочі літа й зрілість, непомітно, у тяжкій роботі, домашніх клопотах підійшла старість. Все своє життя вона працювала, не покладаючи рук,  у колгоспі й виконуючи нескінченну домашню роботу. «Навчила дітей, як на світі по совісті жити», ввела у чарівний світ казок онучат. Руки її ніколи не знали спокою, ніколи не сиділа вона без діла. Добра трудівниця, хранителька роду, мудра порадниця, чесна й благородна людина — такою була матінка. І ось старенька відчула, що незабаром відійде за межу, звідки вороття немає нікому й ніколи. Своїм дітям, любим онучатам вона залишає «всі райдуги із журавлями, і срібло на травах, і золото на колосках», — найбільше й найдорожче своє багатство. А ще добру пам’ять про себе:

Вона посміхнулась,

Красива і сива, як доля,

Махнула рукою —

Злетіли увись рушники.

«Лишайтесь щасливі», —

і стала замисленим полем

На цілу планету.

На всі покоління й віки.

Закотилося за межу сиве сонечко. «Умирають матері, та не вмре ніколи Мати», — твердив поет.

Вдячний уклін Вам,

сива ластівко,

За тепло Ваших рук і серця.

Вічна Вам пам’ять, матінко,

Сива горлиця — символ нашого безмертя.

Ітимуть роки, летітимуть весни, цвістимуть вишневі садки і колоситиметься золота пшениця, розцвітуть біля хати барвінок і матіола — все це пам’ять про неї — найріднішу, найдорожчу, найсправедливішу у світі. Знову і знову зігріватимуть нас її добро і ласка, з усіх доріг нас виглядатимуть її лагідні, усміхнені очі, даватиме мудрі поради її добре, незрадливе материнське серце. Життя матері продовжиться у дітях і онуках. Воно — безсмертне.

  Домашнє завдання   

 Напишіть твір-есе  «Сповідь перед матір’ю»

 

                       

                            Українська література 11- Б клас на 28.01.2025

                                            Микола Вінграновський (1936 - 2004)

                               Коротко про поета, прозаїка, кіномитця.Учень О. Довженка.

                Вселюдські національні мотиви крізь призму «інтимного самозосередження».

                                         Збірка інтимної лірики «Цю жінку я люблю».

«Поезія Миколи Вінграновського — це стихія, що в ній цілковито відсутня якась навмисна спрямованість, передбаченість. Постійне переливання настроїв, станів, натхненна гра уяви. Ніколи не вгадати, про що він говоритиме за мить, що зрине дивовижно з глибинних нутрів його душі і який настрій хвилею його огорне й хвилею спаде, щоб поступитися місцем іншому… Усе, чого коли-небудь сягав його душевний зір і що чутно чи нечутно торкалося колись його душі,— усе воно живе в ньому постійно, глибоко жевріє здатною щомиті спалахнути живою жариною; живе, готове щохвилі полинути водоспадом, упасти росинкою чи вдарити громом — з найнепомітнішого і найнесподіванішого приводу» (Іван Дзюба).

 

Рік народження Миколи Вінграновського — 1936-й. Той, що дав українській літературі Івана Драча, Володимира Підпалого. Роком раніше народилися Василь Симоненко й Борис Олійник, ще роком пізніше — Євген Гуцало. Майже всі ті, кого пізніше назвали поколінням шістдесятників, хто разом із трохи старшими Григором Тютюнником, Ліною Костенко, Дмитром Павличком, Віктором Близнецем та трохи молодшими Валерієм Шевчуком, Володимиром Дроздом та іншими ознаменували нову хвилю в українській літературі, визначали обличчя молодого тоді літературного покоління. Микола Степанович Вінграновський народився 7 листопада 1936 в м. Первомайськ Миколаївської області в районі “Птахокомбінат”. В школі № 17 Первомайська він здобув середню освіту. Навчався на акторському відділі Київського інституту театрального мистецтва. За два тижні від початку занять ставного, показного українця-степовика прослухав О. Довженко (майстрові «було дозволено» сформувати власний курс у кіноакадемії) і забрав його до себе в Москву навчатися у ВДІКу.

Значний вплив на формування М. Вінграновського здійснив О. Довженко. Через рік учителя не стало, але прилучення до його світу позначилося на всій творчій долі М. Вінграновського. Ще студентом зіграв головну роль рядового солдата Івана Орлюка у художньому фільмі «Повість полум’яних літ» (1961), автором якого був Олександр Довженко. За краще виконання чоловічої ролі Микола Вінграновський отримав золоту медаль кінофестивалю в Лос-Анджелесі.

Перші вірші М. Вінграновського з’явилися 1958 року на сторінках журналів “Дніпро” ,”Жовтень”.

Перша збірка віршів М. Вінграновського мала назву «Атомні прелюди».

До Києва дипломований кінорежисер повернувся з Москви знаменитим, про що розповідає в есеї “Хто і що для мене незалежність України”, і в повісті “Пересадка”. Проте Вінграновcького, який почав працювати на кіностудії ім. О. Довженка зустріли неприхильно. Написаний ним сценарій “Світ без війни” (1960) так і залишився тільки сценарієм.

Перша збірка “Атомні прелюди” побачила світ 1962 року, разом зі збірками “Тиша і грім” Василя Симоненка і “Соняшник” Івана Драча. В «Атомних прелюдах» вивільнялася величезна духовна енергія особистості, зникла розмежованість громадянського й особистого, історичного й сучасного.

Цього митця називають першим з-поміж рівних у плеяді шістдесятників, хоча сам він себе не зараховував до цього покоління.

1967 р. побачила світ друга поетична збірка «Сто поезій». Щоправда, завдяки старанням цензорів в остаточному варіанті поезій залишилося 99… У 1971 році вийшла збірка “Поезії”, у 1978 – “На срібнім березі”. Між цим були зйомки фільмів, написання прозових творів, сценаріїв.

У цей же період поет багато працює над дитячими творами. Ще на початку шістдесятих років у журналі «Ранок» з’явилися оповідання «Бинь-бинь-бинь» і «Чорти». Тоді ж були надруковані і його перші вірші для дітей, які увійшли в окрему збірку «Андрійко-говорійко», а трохи пізніше побачили світ такі оригінальні книжки поезій: «Мак», «Літній ранок», «Літній вечір» та інші.

Нa відміну від багатьох шістдесятників, які з кінця 80-х років минулого століття захопилися політикою та пошуком керівних посад, Вінграновський зберіг вірність творчому покликанню. Єдиною керівною посадою (і то неоплачуваною), було головування від 1989 по 1993 рік в українському відді­ленні ПЕН-клубу.

Помер 26 травня 2004 року в Києві внаслідок тяжкої хвороби, похований на Байковому кладовищі.

Збірка інтимної лірики «Цю жінку я люблю»

Про кохання М. Вінграновський писав завжди, а своєрідна антологія інтимної лірики письменника 1990 року «Цю жінку я люблю», до якої ввійшли твори більш як 30-тилітнього відрізка творчості, безсумнівно, одна з найкращих в українському письменстві книжок про Любов. Відкривається збірка віршем «Сеньйорито акаціє, добрий вечір…».

Сеньйорито акаціє, добрий вечір..."

Сеньйорито  акаціє,  добрий  вечір.
Я  забув,  що  забув  був  вас,
Але  осінь  зійшла  по  плечі,
Осінь,  ви  і  осінній  час,
Коли  стало  любити  важче,
І  солодше  любити  знов...
Сеньйорито,  колюче  щастя,
Хто  воно  за  таке  любов?
Вже  б,  здавалося,  відболіло,
Прогоріло  у  тім  вогні,
Ступцювало  і  душу  й  тіло,
Вже  б,  здалося,  нащо  мені?
У  годину  суху  та  вологу
Відходились  усі  мости
І  сказав  я  -  ну,  слава  Богу,
І,  нарешті,  перехристивсь...
Коли  ж  -  здрастуйте,  добрий  вечір...
Ви  з  якої  дороги,  пожежо  моя?..
Сеньйорито,  вогонь  по  плечі  -
Осінь,  ви  і  осінній  я...

Вінграновський-поет у ній несподіваний і впізнаний, традиційно-класичний і сміливо-новаторський. Здається, що течія його поезії плине між двох берегів:

по один бік — ідея пошуку суспільної та творчої рівноваги й гармонії, ясність і шляхетна простота вірша, висока культура образу,

по другий — чуттєвість, дивовижно органічна образність, що містить у собі парадоксальну єдність гармонійного й дисгармонійного, якусь язичницьку стихію пристрасної любові, бентежний дух неспокою.

  Тож любовна тема в книжці «Цю жінку я люблю» виявлена різнобічно, образи кохання й коханої репрезентовані в багатьох обличчях, настроях, сповнених то мажорних, то мінорних інтонацій.
  Справжню поезію М. Вінграновський уважав  ту, що не скаламучує людську душу: «Нам слів таких потрібно від поетів, Щоб не піднять з душі, як небо не піднять». Цій настанові поет був вірний упродовж життя, перетворивши її на кредо своєї творчості.
Чи не кожна літературна епоха пропонує власну філософію кохання, свій образ Прекрасної Дами.М. Вінграновський подав широку типологію кохання, тонко змальовуючи різні його стадії та грані, кольори та звуки.
Поет простежив різний «вік» кохання.

Так, зародження почуттів називається «передчуттям любові»: «Передчуттям любові і добра. І в ці рази я тішусь та радію». Боячись сполохати, ніби пташку, ці почуття, ліричний герой заклинає: «Не зрадь хоч раз, не проминися даром, Один хоч раз, передчуття моє» («Передчуттям любові і добра»). А у вірші «Ще молодесенька» очікування кохання втілено у зворушливому образі олюдненого серця: «Навшпиньки не ходило, її ще серце під вікном любові».
  Здатність людини кохати перетворюється в системі цінностей поета на вагомий критерій вартісності особистості .«Любов — не зло», проголошує ліричний герой, а у вірші «Зупинилась тиша тиха і незбудна» заклинає: «Йди ж, моя любове, доки твоя воля, коли навіть пройдеш і саму себе…», тому що «Є ще в світі душі і печальні очі, в спраглому чеканні виглядають нас».
  Микола Вінграновський у літературі вмів усе. Йому вдавалися дитячі оповідання, великі епічні полотна, кіносценарії… Але в усьому він залишався, насамперед, ліриком.
Кожен поет покоління шістдесятників обирав свій власний творчий порятунок. Окрім душі, М. Вінграновського більше нічого не цікавило. Та чи цього не достатньо на одне поетове життя?
Узагалі в найінтимніших поезіях письменника не варто надто дослівно сприймати адресування. Може виявитися, що мова йде «не про ту любов», про іншу. Його мадонна, його Марія, його наречена, подруга, жона, мати, дівчина, Оксана, Надія, дитя, ластів’ятко, Дніпро, Рось — усі і все, кому й чому він звіряється в любові,— усе це зливається в один великий і неосяжний образ. Поет говорить про свою Вітчизну, про Україну в її незбагненності й невизначальності. Вона для нього — в усьому житті.

 

Яка алегорична, незвична картина постає перед читачем?

(Очевидно, ліричний герой зустрів своє давно забуте кохання. Кохання, яке приносило більше муки від нерозділених почуттів, ніж радості. Здавалося б, усе минулося. Але ні. Загорілася в душі пожежа, і якщо на початку вірша «осінь зійшла по плечі», то тепер — «вогонь по плечі». Коханню підкоряється будь-хто).
3 ким веде розмову ліричний герой?

(Ліричний герой веде розмову із акацією, коли «осінь зійшла по плечі»,— він уже не юнак, а досвідчений чоловік, котрий багато чого бачив у житті. Пройшов він немало життєвих доріг, «відходились усі мости», відведені долею, і ось одного вечора зустрічає знайому акацію, яка нагадала давно притуплене почуття).
Якими засобами автор передає збуджений настрій героя, збентеженість і хвилювання?

(Поет передає за допомогою звертань: «сеньйорито акаціє», «пожежо моя», «колюче щастя». Ліричний герой шанобливо звертається до акації на «Ви». Певну доцільність мають емоційно-наснажені речення, які передають стан душі ліричного героя:

Коли ж — здрастуйте, добрий вечір…
Ви з якої дороги, пожежо моя?..
Сеньйорито, вогонь по плечі —
Осінь, ви і осінній я…)

 

 Головна й домінантна ознака лірики Миколи Вінграновського — оптимістичність і емоційність світобачення ліричного героя. Його переживання завжди напружені й драматичні.
Поет осмислює любов у трьох основних вимірах:

- у суто особистісному (кохання як глибинна, нерозгадана таємниця серця),

- суспільному (любов до рідної землі, до України, до народу й просто — до людини, близької й далекої, знайомої й незнайомої) і, нарешті,

Про що б не писав Микола Вінграновський, він пише не з гніву й тим більше не з ненависті, а з любові. І навіть найгостріші речі зігріті якимось непотьмареним внутрішнім світом, зворушливою людяністю й добротою.

 

ДОМАШНЄ  ЗАВДАННЯ

Висловити власне ставлення до розглянутої поезії, вивчити напам’ять вірш «Сеньйорито акаціє, добрий вечір».

  

         Українська мова 11-Б клас на 28.01.2025

Діалог-полеміка, діалог-дискусія, самостійне визначення теми і змісту діалогу

   Класичне визначення риторики  - «мистецтво переконувати». Перші згадки знаходимо в міфах. Передумовою розвитку риторики _ була Давня _Греція.  Риторичний  ідеал сформував Сократ .  Метод діалогічного пошуку істини має назву  Сократівський діалог.

1.     Прийом «Словникове намисто»

·        Дібрати синоніми до слова  Діалог - спілкування, розмова, бесіда, переговори, дискусія.

·        Сократівський діалог з погляду психологів

·        Діалог. Визначається як мовне спілкування між двома і більше людьми, передбачаючи обмін репліками. У широкому розумінні реплікою вважається і відповідь у вигляді дії, жесту, мовчання. Грунтується на традиції усного інтелектуального спілкування у Стародавній Греції. У її витоках знаходиться діяльність Сократа, яка, крім цього, знайшла своє відображення у психотерапевтичній методиці «Сократівський діалог». В основі цієї методики знаходиться логічна аргументація, що подається спеціалістом клієнту у вигляді запитань, які припускають тільки позитивні відповіді. При формулюванні запитань консультант свідомо ігнорує непослідовні, суперечні, бездоказові судження клієнта. У результаті клієнт планомірно підводиться до прийняття судження, яке перед цим ним не приймалося чи не розумілося.

Техніка «слухання». Ця техніка передбачає, перш за все, «чути» іншу людину, а в даному випадку – клієнта. Тобто, в процес «чути клієнта» включається не тільки сприйняття слів, що вимовляються, але й фону, на якому вони були висловлені.

Відповідно, можна виділити два аспекти слухання: вербальний і невербальний.

До вербального аспекту відносяться безпосередньо слова, словосполучення, метафори, які вживає клієнт у своєму мовленні.

До невербального аспекту (фону) належать:

·         «мова тіла» (пози, жести, міміка);

·         психофізіологічні реакції (зміна кольору шкіри, частота та глибина дихання та ін.);

·         голосові характеристики (тон, тембр, темп, інтонація

 

·         Сократ:

-  Менон, поклич мені зі своєї челяді когось, щоб я міг показати суть спеціальних питань. 

·        Менон:

-  З радістю! Йди-но сюди, хлопче!

·        Сократ:

-          Це грек? І чи говорить грецькою?

·        Менон:

-          Так, звісно! Він народився у моєму домі.

·        Сократ:

-          А тепер спостерігай уважно за тим, що буде: чи самостійно хлопчик згадуватиме теорію чи навчиться від мене.

·        Менон:

-          Дивлюсь уважно.

·        Сократ:

-          Скажи, хлопчику, чи ти знаєш, що таке квадрат?

·        Хлопчик:

-          Знаю.

·        Сократ малює на піску квадрат.

·        Сократ:

-          Чи всі боки рівні у цій квадратній фігурі і чи боків чотири?

·        Хлопчик:

-          Так, усе правильно.

·        Сократ:

-          А чи будуть між собою рівними всі лінії, що проходять через центр фігури?

·        Хлопчик:

-          Так, вони будуть однаковими.

·        Сократ:

-          Чи може існувати така ж фігура? Більша або менша, ніж ця?

·        Хлопчик:

-          Звісно, могла б.

·        Сократ:

-          Тож якщо цей бік – 2 фути і цей теж, хіба у нас не вийде чотири рази по два фути?

·        Хлопчик:

-          Вийде.

·        Сократ:

-          Тож у цьому квадраті буде чотири рази по два фути?

·        Хлопчик:

-          Правильно.

·        Сократ:

-          А скільки ж це буде – чотири рази по два фути? Порахуй і скажи мені.

·        Хлопчик:

-          Буде вісім, Сократ.

·        Сократ:

-          А скажи мені, чи може фігура бути вдвічі більшою, ніж ця, але також із рівними боками?

·        Хлопчик:

-          Так, може бути.

·        Сократ:

-          Скільки ж у ній буде футів?

·        Хлопчик:

-          Хм… Буде шістнадцять футів.

·        Сократ:

-          А тепер спробуй сказати наступне: яку довжину матиме кожен бік? У цієї фігури по два фути, а у тієї, що буде вдвічі більшою?

·        Хлопчик:

-          Сократ, кожен бік буде вдвічі довшим.

·        Сократ:

-          Ось бачиш, Менон, я йому нічого не нав'язував. Лише запитував. Тепер він знає, які боки будуть у шістнадцятифутового квадрата. Чи, на твій погляд, це не так?

·        Менон:

-          Усе правильно, Сократ.

·        Сократ:

-          Чи сказав хлопчик хоч щось, що не було його особистою думкою?

·        Менон:

-          Ні, лише власні думки озвучував.

·        Сократ:

-          А він нічого не знав до розмови.

·        Менон:

-          Ти маєш рацію.

 

 Домашнє завдання

Скласти діалог дискусійного характеру  на тему «Чи можуть електронні носії інформації повністю витіснити друковану книжку?»