Українська література 11-Б клас на 29.01.2025

Життя та творчий шлях Б. Олійника. Вірш «Пісня про матір»

Борис Олійник народився 22 жовтня 1935 р. в селі Зачепилівка Харківської області (у наш час – Полтавської). 

Батько загинув на фронті у 1943 році. Борис пережив фашистську окупацію під опікою мами Марфи та бабів – Катерини й Химки. 

Люди, які його оточували – рідні, односельці, вчителі, не дали відчути себе сиротою. Від них він набрався сили й розуму, мудрості й любові. 

Першу свою школу – початкову – Борис Олійник закінчив в рідній Зачепилівці, середню – в райцентрі. Вчився легко, бо ще з дитинства тягнувся до книжок, до знання. 

Починаючи з п’ятого класу, писав нариси і замітки у місцеву газету, тоді ж опублікував там свій перший вірш. Будучи у 8 класі, Олійник почувався рівноправним членом редакції і виконував посильну для нього творчу роботу. 

Дорога до факультету журналістики Київського університету стала усвідомленим вибором, а вже у 1958 році він розпочав роботу в редакції газети «Молодь України».

З 1958 року, після закінчення університету, Борис Олійник співпрацював із журналами «Ранок», «Вітчизна» та «Дніпро», працював також у редакції серії «Романи й повісті» видавництва «Дніпро». 

Рекомендацію для вступу у лави Спілки письменників України надав йому Володимир Сосюра. З 1959 по 1970 рік – очолював парторганізацію СП України і пишався тим, що за ці роки ніхто з його колег-письменників не був виключений з її лав або посаджений за ґрати. 

Невдовзі Борис Олійник став заступником голови правління Київської організації Спілки письменників України (СПУ), секретарем правління СПУ та Спілки письменників СРСР. Водночас він плідно займався поетичною, літературно-критичною та публіцистичною діяльністю.

З 1980 по 1990 рік Б. Олійник – депутат Верховної Ради УРСР, там він очолював профільний комітет парламенту з питань освіти і культури. Починаючи з 1987 року, визначив одну зі своїх станових програм – «Рідна мова». Колеги Бориса Олійника по парламенту, згадуючи ті часи, наголошують на його вагомий внесок в ухвалення закону про державну мову та інших актів, що утверджували державність України. 

У травні-червні 1986 року одним з перших серед письменників і діячів культури побував у Чорнобилі та Прип’яті, звідки вів репортажі на ЦТ СРСР і України. 

З 1989 по 1991 рік, будучи депутатом і заступником голови Ради національностей Верховної Ради СРСР,  Б. Олійник не боявся говорити з високих трибун у Москві на теми, що були закриті ЦК КПРС, зокрема, про Голодомор і Чорнобильську катастрофу. 

У 1999-му поет очолив Національний комітет з державних премій імені Шевченка. Вдруге на цю посаду в 2010 році його призначив тодішній президент Віктор Янукович. Але у червні 2011 р. Борис Олійник заявив, що хоче піти у відставку. У статті «Первородний гріх?» він написав: «Оскільки ж я виховувався в тому стані, де все-таки вище за будь-які нагороди цінувалися елементарні совість і порядність, відтак у цьому часі, де навіть слава й нагороди стають товаром, для цього часу я вже зі своїми старожитніми поглядами справді застарів. Тож день, коли задовольнять моє прохання про відставку, вважатиму другим днем свого народження». Відставка не була прийнята і він залишався на цій посаді до 2016 року.

У 1987 році Олійник став одним із фундаторів Українського фонду культури і до 2017 року залишався його головою на громадських засадах. Серед досягнень цього фонду під його керівництвом і особисто самого поета – відродження Києво-Могилянської академії, освячення хреста на кургані скорботи в пам'ять жертв Голодомору 1932 – 1933 рр. на околиці Лубен, у 1987–1990 роки – створені перша в історії України Вища школа кобзарського мистецтва, Спілка кобзарів України та Спілка краєзнавців України, зародження «Малих академій мистецтв», проведення першого міжнародного фестивалю сучасної пісні «Червона рута», який відбувся 1989 року тощо. 

Серед особистих заслуг Бориса Олійника також те, що він, по суті, зупинив будівництво промвузла у Каневі, бо це загрожувало усипальниці Т. Г. Шевченка. Ще у Верховній Раді УРСР він виступив проти зведення мосту через Хортицю, що змусило урядовців відкласти реалізацію свого наміру.

У 1987 році Б. Олійник був обраний дійсним членом Міжнародної слов’янської академії. У 1990 р. – став дійсним членом Національної Академії Наук України, у 1992 – академіком Української Екологічної Академії наук. З 1995 по 2006 рік поет – Голова Постійної делегації Верховної Ради України у Парламентській Асамблеї Ради Європи. З 1996 по 2006 рік – віце-президент Парламентської Асамблеї Ради Європи.

Сумлінно виконуючи свої громадські та посадові обов’язки, Олійник побував майже в усіх «гарячих точках» міжетнічних конфліктів колишнього Союзу, а також – в Боснії-Герцеговині, в зоні Югославської трагедії. Неодноразово під час цих відряджень попадав під обстріли та бомбардування, двічі перебував у заручниках… Згадуючи про ці драматичні моменти свого життя, Олійник казав: «Можливо, Михайло Сергійович Горбачов хотів таким чином мене позбутися, бо я був його опонентом» і… сміявся.

Борис Олійник помер на 82-му році життя 30 квітня 2017 року після тривалої і важкої хвороби. Похований у Києві на Байковому кладовищі. 

«Пішов великий українець. Суперечливий, як його час», – так відгукнулася на смерть Бориса Олійника публіцист, культурно-громадська діячка, заслужена журналістка України, головна редакторка популярної інтелектуальної газети «День» Лариса Івшина.  

Нагороди та відзнаки 

У 1957 році Борис Олійник став переможцем Всеукраїнського поетичного конкурсу.

У 1963 р. він – Лауреат премії імені М. Островського, Лауреат Державної премії СРСР (1975), Лауреат Національної премії імені Тараса Шевченка (1983), Лауреат Премії імені В. І. Вернадського Фонду «Україна – XX століття», а також Лауреат міжнародних премій:

Міжнародна премія імені Сковороди (1994);

Міжнародна премія «Дружба» (1997);

Всеюгославська премія «Лицарське перо» (1998);

Міжнародна премія імені Давида Гурамішвілі (1999);

Міжнародна премія імені Шолохова (2001).

Борис Олійник – кавалер Орденів князя Ярослава Мудрого III, IV, V ступеня, Ордена Свободи (2009), Ордена преподобного Нестора Літописца I ступеня (2006), Орденів Жовтневої Революції, Трудового Червоного Прапора, Дружби народів.

Поет має звання Герой України з врученням ордена Держави (2005), відзнаку – ювілейну медаль «25 років незалежності України» (2016).

У 2009 році він удостоєний звання «Почесний доктор Київського національного університету імені Тараса Шевченка».

30 січня 2012 року Національною Академією наук України Борис Олійник був висунутий кандидатом на здобуття «Нобелівської премії».

Ушанування пам'яті

На могилі Бориса Олійника встановлено пам'ятник.

У календарі пам'ятних дат відзначаються дні роковин народження і смерті митця, а у бібліотеках, школах та гуманітарних факультетах вишів проводяться заходи та літературні вечори, присвячені поету. 

Про Бориса Олійника написав повість-есе письменник Олександр Сизоненко.

Вірш «Пісня про матір» зворушливий, повний глибокого ліризму. Автор змальову стареньку матір. Швидко пройшло її нелегке, безрадісне дитинство, промайнули дівочі літа й зрілість, непомітно, у тяжкій роботі, домашніх клопотах підійшла старість. Все своє життя вона працювала, не покладаючи рук,  у колгоспі й виконуючи нескінченну домашню роботу. «Навчила дітей, як на світі по совісті жити», ввела у чарівний світ казок онучат. Руки її ніколи не знали спокою, ніколи не сиділа вона без діла. Добра трудівниця, хранителька роду, мудра порадниця, чесна й благородна людина — такою була матінка. І ось старенька відчула, що незабаром відійде за межу, звідки вороття немає нікому й ніколи. Своїм дітям, любим онучатам вона залишає «всі райдуги із журавлями, і срібло на травах, і золото на колосках», — найбільше й найдорожче своє багатство. А ще добру пам’ять про себе:

Вона посміхнулась,

Красива і сива, як доля,

Махнула рукою —

Злетіли увись рушники.

«Лишайтесь щасливі», —

і стала замисленим полем

На цілу планету.

На всі покоління й віки.

Закотилося за межу сиве сонечко. «Умирають матері, та не вмре ніколи Мати», — твердив поет.

Вдячний уклін Вам,

сива ластівко,

За тепло Ваших рук і серця.

Вічна Вам пам’ять, матінко,

Сива горлиця — символ нашого безмертя.

Ітимуть роки, летітимуть весни, цвістимуть вишневі садки і колоситиметься золота пшениця, розцвітуть біля хати барвінок і матіола — все це пам’ять про неї — найріднішу, найдорожчу, найсправедливішу у світі. Знову і знову зігріватимуть нас її добро і ласка, з усіх доріг нас виглядатимуть її лагідні, усміхнені очі, даватиме мудрі поради її добре, незрадливе материнське серце. Життя матері продовжиться у дітях і онуках. Воно — безсмертне.

  Домашнє завдання   

 Напишіть твір-есе  «Сповідь перед матір’ю»