Українська література 11- Б клас на 16.10.2024

Філософський вимір кохання («Дівчина з ведмедиком»)

Жанр і тематика

Чи годиться в одному творі поєднувати разом кохання й філософію? І яким тоді буде твір: любовним чи філософським? Виявляється, таке незвичне поєднання цілком можливе в інтелектуальному романі. Уперше до цього жанру звернулись німецькі автори Томас Манн («Чарівна гора») і Герман Гессе («Гра в бісер»). Саме вони розробили роман, який передбачає наявність головного героя-інтелектуала та містить складні теоретичні роздуми й висловлювання, що зіставляються з конкретними життєвими ситуаціями. У нашій літературі одним із засновників інтелектуального жанру був В. Домонтович.

В інтелектуальному романі «Дівчина з ведмедиком» зображено українську дійсність 1920-х років. Це час стрімких перетворень, коли на зміну попередньому століттю з його спокійним плином життя приходить динамічна модерна епоха ХХ століття. Революція суспільних відносин спричинила злам у побуті й людських взаєминах. Старий світ зіткнувся з новим: нове швидко ширилось, але попередня доба ще нагадувала про себе. Межа епох проходила через людські долі й драматично визначала життя багатьох українців. Головний герой Іполіт Варецький за своїм вихованням цілком належить ХІХ століттю. Він опиняється на межі двох світів: єднальною ланкою стає кохання до набагато молодшої за нього Зини Тихменєвої.

Двоє живуть в одному часі, але насправді належать до різних епох, а отже, мають відмінні погляди на кохання і шлюб. Він живе у світі патріархальних умовностей, натомість Зина — людина нової доби. Дівчина відмовляється від шлюбу, бо сприймає його як непотрібну угоду, що вбиває почуття, зводить їх до рівня буднів: мовляв, кохання поступово зникає, а взаємини перетворюються на обтяжливу звичку. Саме завдяки темі кохання автор має змогу підняти важливу філософську проблему існування на зламі епох. Він розкрив внутрішній конфлікт людини, яка опинилась немовби поза своїм часом і зрештою усвідомила себе зайвою в бурхливому вирі нової доби.

Герой і кохання

Інженер-хімік Іполіт Варецький у голодні пореволюційні роки, поки не відбудували заводську лабораторію, працював у різних закладах: викладав у школі, читав лекції червоноармійцям, був репетитором. Коли ж впливовий керівник із Москви, який щойно перебрався до Києва, запросив «підтягнути» з хімії його доньок, Варецький не дуже й вагався: не відмовлятися ж від підробітку! Так він познайомився з родиною Тихменєвих: подружжям Олександра Владиславовича і Мар'ї Семенівни та двома їхніми доньками — старшою Лесею й зовсім юною шістнадцятирічною Зиною. Уже тоді Варецький звернув увагу, наскільки різними є рідні сестри: «Леся, та вся вкладається в канонічну чіткість класичних строф 4-стопового ямба. Для Зини, навпаки, характеристичний vers-libre, розірвані рядки, поплутані слова, повна занедбаність метричних розмірів, галаслива безглуздість плутаних фраз, де кінець попереджає початок і де синтаксичну усталеність послідовної зміни головних і додаткових членів речення обернено в хаос сумбурної «вздибленості».

На літній період заняття припинилися, і Варецький відчув, що йому бракує Зини. Довго не міг заспокоїтися, але із часом переконав себе, що його почуття навіяні самотністю й нудьгою. А коли знову відчув самоту, згадав про свою колегу Мар'ю Іванівну, шкільну вчительку. З нею все було просто. Вона не брала на себе жодних зобов'язань і нічого не вимагала. Залишок літа Варецький і Мар'я Іванівна вирішили провести разом.

Кохання в романі зображене у складній конфігурації. Мар'я Іванівна у стосунках з Варецьким шукає спосіб урізноманітнити своє існування й одержати частку потрібного їй чоловічого тепла. Варецький подобається й Лесі Тихменєвій, бо відповідає уявленням про прийнятну шлюбну партію, до того ж є людиною доброю й уважною. А Зина чекає від стосунків з Варецьким того, чого він їй дати не може — кохання без обмежень та умовностей: «Вона була надто розумна, щоб надавати будь-яку вагу й значення цінностям, що їх попередні покоління вважали за усталені правила, принципи, норми й мораль. Для Зини не було нічого забороненого, недозволеного, неможливого або ж недосяжного». І в коханні дівчина сама встановлює норми, точніше, шукає способу звільнитися від будь-яких норм. Коли Варецький заговорив про одруження: «А для мене кохання є спосіб звільнитись од шлюбу, одруження, родини — всього, що зв'язує і може зв'язати мене і волю. Я хочу бути вільною й залежати в своїх вчинках від себе й нікого більше».

Філолог Василь Гриб, який добре усвідомлює проблему кризи старої епохи з її цінностями, пояснює Варецькому: «Ви озброєні цілим арсеналом усталених упереджень та забобонів: поняттями про честь дівчини, порядність чоловіка, падіння, дівоцтво, шлюб. Вас турбує, що дівчина може нехтувати всім цим. Ви турбуєтесь за неї, а вона вважає, що ваша стурбованість з-за неї — то вираз невіри в її сили. Ваше поводження аж надто необережне й майже образливе».

Зрештою драма нерозуміння призводить до кризи в стосунках. Ось як коментує це сам Варецький: «Вона сподівалась, що кохання є щось більше, ніж кохати, що наше кохання спопелить попельність буденних днів і тижнів, що в коханні розквітне блакитний сон незнаного майбуття. Вона сподівалась, вона чекала на це. Але що я можу дати їй, окрім самого себе, я — проста, звичайна людина, надто звичайна для дівчини, яка шукає незвичайного, неможливого й неправдоподібного?»

Роздуми про сутність людини

Однією з прикмет інтелектуального роману є художнє розкриття проблем у різних, часто не пов'язаних з основним сюжетом епізодах. Щоб розвинути свої ідеї, автор «Дівчини з ведмедиком» теж запропонував низку історій переважно філософського характеру, що доводять умовність звичних поглядів на людину й культурну традицію.

Цікавою є розповідь про «дивного поета» Стефана Хоминського, який «цитував німецьких романтиків і проповідував вогневе оновлення світу в полум'ї революційного катаклізму, загибель старого світу й прихід світу нового...» і сам немовби складався з парадоксів. Він заявляє: «Шукаючи останньої істини, я, Стефан Хоминський, метр ґільдії деструктивістів, заперечую все правдоподібне задля вищої єдино істинної неправдоподібності».

У розповіді про Миколу Буцького автор розглянув різні пояснення його жахливого вчинку. Перше: чоловік убив дружину, бо в нього були приховані гроші, мовляв, не хотів сплачувати аліменти. А друге пояснення парадоксальне: основним мотивом стала велика любов. У відчаї, щоб полегшити долю дружини, Буцький зважився на вбивство — із любові, а не з корисливих міркувань: «Він не міг звільнитись од думки, що вбити — це єдиний спосіб позбавити страждань жінку, яку він кохає». Дві версії автор розглянув як рівноцінні, визнаючи, що тут немає абсолютної правди.

Коментар фахівця

«Дівчину з ведмедиком» можна прочитати як захопливий і доволі екстравагантний любовний роман. Але водночас це й роман про ірраціональність історії, про зміну культурних орієнтацій і про трагічну розколотість людини, якій випало жити у кризову добу. У «Дівчині з ведмедиком» проблема зміни культурно-історичних епох інтерпретується, зокрема, як проблема стилю. Стилю життя, побуту, людських взаємин, навіть і стилю кохання. Відносність усіх загальноприйнятих понять і сакралізованих цінностей демонструється в романах Домонтовича з епатажною гостротою й одвертістю. Насамперед це стосується кохання, шлюбу й патріархальної родини. Персонажів «Дівчини з ведмедиком» можна виразно поділити на людей, скажімо, «вікторіанських» чеснот, людей дев'ятнадцятого віку — і бунтарів-аванґардистів, яким важливіше заперечити усталене, ніж ствердити абсолюти