Українська література 10 – Б клас на 13.03.2024

Драматургія Лесі Українки як вершина її творчої майстерності, новаторство, сміливе звернення до світових образів і мотивів.

Літературний диктант «Ми знаємо про Лесю – це…»

·        Назвати ім’я матері Лесі Українки. (Олена Пчілка)

·        Дівоче прізвище матері Лесі Українки? (Драгоманова)

·        Ім’я дядька, який був у дуже теплих хороших стосунках  з Лесею? (Михайло Драгоманов)

·        Назвіть першу збірку поетеси, яка вийшла друком. («На крилах пісень» 1893р. м. Львів).

·        До якого літературного об’днання належить Лариса Косач? («Плеяда»)

·        Хто з українських письменників поставив творчість Лесі Українки поруч з Кобзаревою? (І. Я. Франко)

·        Назвіть другу збірку поетеси. («Думи і мрії» 1899р. м. Львів)

·        Назвіть назву і рік виходу третьої збірки. («Відгуки» 1902р.)

·        Яку книгу видала Леся Українка для своїх сестер? (Стародавня історія східних народів)

·        «Поетичне слово доспіло і сиплеться, мов золота пшениця». Цими словами було оцінено творчість Лесі Українки, кому вони належать? (Івану Франку)

Драматургічна спадщина Лесі Українки налічує понад двадцять діалогів, «маленьких драм», драматичних поем і віршованих п'єс. Вони принесли письменниці славу драматурга-новатора й стали новим явищем у світовій театральній культурі.

Драматургію Лесі Українки дослідники вважають в українській літературі явищем феноменальним: вона вирізняється новизною тем, торкається гострих соціально-психологічних конфліктів, сягає глибоких філософських узагальнень, вражає поетичною красою, високою культурою вірша Леся виступає новатором, адже появу такого літературного напряму, як неоромантизм, дослідники української нової модерної драми кінця ХІХ - початку ХХ ст. тісно пов'язуютъ передусім із її драматургічною творчістю. Творчість Лесі Українки не тільки якісно новий етап у розвитку української драматургії: за ідейно-художніми якостями, за рівнем мистецької досконалості вона є одним із найвагоміших здобутків всесвітньої драматургії. Однією з особливостей драматургічних творів видатної української письменниці є те, що, зображуючи переломні етапи історичного розвитку, авторка відшукувала такі події для своїх творів в історії і культурі народів світу, які були б співзвучними українській сучасності, хвилювали б українське громадянство. Так українська драматургія піднімалася на художні вершини, яких сягнули драми Генріка Ібсена, Гергарта Гауптмана, Антона Чехова, Бернарда Шоу, входила у світ найрозвиненіших європейських літератур. Розквіт драматичної поеми в українській літературі також пов'язаний з іменем Лесі Українки. Драматична поема надавала можливості авторові доносити до читача своє ставлення до зображуваного, бути емоційною, задушевною. Особливу увагу приділяє Леся Українка монологам персонажів, насамперед внутрішнім, які сприяють виявленню психічного стану героїв, загостренню ідейних конфліктів.

Тлумачний словник.

Драматургія (грецьк. dramaturgia) — драма в широкому значенні слова, або ж сукупність драматичних творів певного письменника, певної літератури, певної доби. Д. називають також теорію драматичної творчості. Термін Д. вживається і для означення сюжетно-образної концепції театральної вистави, здійсненої режисером, чи кіносценарію.

Драматична поема —невеликий за обсягом віршований твір, в якому поєднуються жанрові форми драми та ліро-епічної поеми. В основу драматичної поеми  закладається внутрішній динамічний сюжет — власне, конфлікт світоглядних та моральних принципів при відсутності панорамного тла зовнішніх подій, перевазі ліричних чинників над епічними та драматичними. Вона розвивалася і в українській поезії («Переяславська ніч» М. Костомарова, «Сон князя Святослава» І. Франка та ін.).

1.     Історичний коментар

Драму «Бояриня» Леся Українка написала в 1910 р., перебуваючи на лікуванні в Єгипті. Це єдиний твір поетеси, побудований на матеріалі історичної минувшини України, - дія відбувається в другій половині ХVІІ ст. Драматична поема «Бояриня» мала нелегкий шлях до читача, була опублікована вже по смерті поетеси в 1914 р. в київському журналі «Рідний Край» (в номерах з I по VI). Удруге надруковано (вперше окремим виданням) 1918-го року в Дніпропетровську (тоді Катеринослав). І в першому, і в другому виданні текст подано за рукописом, бо тоді ще він був у Гадячому. 1919-го року — перша сценічна постановка, трупа Миколи Садовського поставила «Бояриню» в Кам'янці-Подільському. 1927-го року в Харкові востаннє надруковано «Бояриню» в Україні: після цього заборонялося друкувати твір упродовж шістдесяти років. За радянських часів твір було суворо заборонено режимом за антиросійське звучання, тож прийшов до сучасного читача тільки в 1989 р. Твір «Бояриня» знову почали друкувати в СРСР лише за часів перебудови у 1989 році. Після здобуття Україною незалежності твір став доступним широкому читацькому загалу.

У драмі «Бояриня» відображена доба Руїни й гетьманування Петра Дорошенка.

2.     Історична основа драматичної поеми «Бояриня»

Руїна — період історії України кінця XVII століття, що відзначився розпадом української державності і загальним занепадом.

Деякі історики (наприклад, М. Костомаров) пов'язують її з правлінням трьох гетьманів — ставлеників Москви (Івана Брюховецького, Дем'яна Многогрішного та Івана Самойловича) й обмежують хронологічно 1663–1687 та територіально Лівобережною Україною. Інші історики (наприклад, Б. Крупницький) вважали, що Руїна відносилась як до Лівобережжя, так і до Правобережжя і тривала від смерті Богдана Хмельницького до початку правління Івана Мазепи 1657–1687.

Причини Руїни

·         відсутність загальнонаціонального лідера, який би міг продовжити справу Богдана Хмельницького після його смерті;

·         глибокий розкол серед української політичної еліти з питань внутрішньої та зовнішньої політики;

·         егоїстичність козацької старшини, її нездатність поставити державні інтереси вище від вузькокланових та особистих;

Під час Руїни Україна була поділена по Дніпру на Лівобережну та Правобережну, і ці дві половини ворогували між собою. Сусідні держави (Польща, Московія, Османська імперія) втручалися у внутрішні справи України, й українська політика характеризувалася намаганням підтримувати приязні стосунки з тією чи іншою окупаційною силою. Українську православну церкву в 1686 було підпорядковано Московському Патріархатові. Українські лідери цього періоду були, в основному, людьми вузьких поглядів, які не могли здобути широкої народної підтримки своєї політики (І. Брюховецький, М. Ханенко, Ю. Хмельницький, П. Тетеря). Гетьмани, які віддали всі свої сили, щоб вивести Україну із занепаду, — І. Виговський, П. Дорошенко.

Експозиція – знайомство родини козацького старшини Олекси Перебійного з сином його бойового побратима Степаном – боярином.

Зав’язка – згода Оксани на одруження.

Розвиток дії – життя головної героїні в Москві, її неможливість вжитися в роль боярині.

Кульмінація – усвідомлення Оксаною власної бездіяльності, докір Степанові з приводу своєї і його пасивності.

Розв’язка – спустошення молодої української патріотки, готовність прийняти смерть як невідворотність долі.

·        Як сприймається назва драматичної поеми? Слово «бояриня» асоціюється з образом розкішної, величної, впевненої в собі жінки. Та замість неї в однойменній п'єсі бачимо безправну жінку, душу якої ятрить туга за втраченою волею, за рідним краєм. З гіркою іронією сама Оксана говорить: «Бояриня! Отака з мене бо-я-ри-ня».

·        Основна проблема, порушена в творі, — це проблема національної психології та вибору власної суспільної позиції.

Інші проблеми:

·         Проблема наслідків Переяславської угоди для України та її народу.

·         Проблема двох традиційних культур, двох абсолютно відмінних менталітетів.

·         Проблема волі і рабства.

·         Проблема відповідальності за долю свого народу перед нащадками.

·         Проблема сумління й національної гідності.

·         Проблема пасивності-зради, патріотизму.

Головна ідея твору - духовно повноцінне, здорове життя людини неможливе без волі і служіння батьківщині.

Кожна людина сама будує своє щастя. І дехто мріє знайти його на чужині. Та якими б багатствами людина не володіла, виявляється, що для повноцінного, духовного багатого життя їй потрібно зв’язок із рідною землею. Підтвердженням можуть бути і слова Б. Лепкого: «Землі триматися треба, бо як відірвемося від неї, то буде  їй зле без нас, і нам недобре без неї».

Домашнє завдання

прочитати драму «Бояриня»

 

Українська література 11 – а клас на 12.03.2024

Валерій Шевчук «Дім на горі».

Валерій Шевчук —один із українських письменників, чий сміливий творчий старт відбувся в 60-х рр., а змужніння, хай як то парадоксально звучить, випало на роки застійні, роки панування в літературі «соціалістичного реалізму». Сталося так тому, що він вчасно зрозумів, як за тих абсурдних суспільних умов зберегти внутрішню свободу, а отже, і своє істинне обличчя, як витворити власний «сад нетанучих скульптур» (Л. Костенко), аби квітнув він для поколінь прийдешніх. У той час, коли інші стрімголов кинулися служити правлячій владі, Валерій Шевчук лишався рабом літератури. Роками він «писав у стіл», без найменшої надії на опублікування своїх творів, однак це його не пригнічувало, а навпаки, додавало внутрішньої гордості, що світ так само не впіймав його, як колись і мудрого вчителя Григорія Сковороду. Його життя, таке нелегке, можливо, аскетично-непривабливе для багатьох сучасників, для самого Валерія Шевчука стало розкішним «садом житейських думок, трудів та почуттів». Недарма письменник спромігся створити в цьому саду великий духовний космос, що його не одразу всі можуть збагнути, але який притягає, чарує, будить свідомість і почуття багатьох. А значить, він по-справжньому може прислужитися людям, Це, певно, найвища нагорода, якої доля удостоює далеко не всіх лауреатів навіть найпрестижніших премій. Народився письменник у місті Житомирі 20 серпня 1939 р. у родині шевця Олександра Івановича. Про свого батька в автобіографії він скаже так: «Був великий трудівник, і я ніколи не пам'ятаю його при безділлі—і після роботи сидів на своєму пасастому стільці і шив взуття, бо жили ми дуже бідно. При роботі вельми любив, коли мати читала йому українську класику, улюбленими його письменниками були І. Нечуй-Левицький та Панас Мирний. Отак вони допізна засиджувалися: він шевцював, а мати йому читала. Я згадую цей факт, бо він пробудив у мені інтерес до української літератури». Не менший вплив на формування світогляду майбутнього письменника мала і його мати, полька за походженням, але українка за самоусвідомленням. Вона розмовляла правильною українською мовою, найбільше любила українську класику і над усе хотіла вивчити своїх дітей Анатолія і Валерія. Найцікавіше, що саме старшому синові пророкувалася письменницька доля. Анатолій рано почав друкуватися, його помітив Іван Сенченко... Так тривало до 1966 р., коли Анатолія Шевчука було арештовано і відправлено на п'ять років до Мордовського концтабору (за поширення статті про пожежу в Центральній науковій бібліотеці), звідки він повернувся морально зломленим. У шкільні роки Валерій Шевчук захоплювався географією та геологією, перегодом навіть брав участь у геологорозвідувальній партії. Намагався вступити до Львівського лісотехнічного інституту—не поталанило, перепробував різних робітничих професій. У 1957 р. закінчив технічне училище в Житомирі. Мрія вчитися не покидає його, багато читає. Жадібний потяг до книжок визначає характер його навчання на історико-філософському факультеті Київського університету. Як зізнається тепер, до навчання ставився формально, в основному займався самоосвітою. Впевнено і цілеспрямовано топтав стежку до студентської бібліотеки, від якої лише час від часу відволікали театр, кіно і дівчата. Відкрив для себе В. Винниченка, Є. Плужника, М. Грушев-ського, захопився Кнутом Гамсуном, ретельно студіював філософію, історію. У ті роки пробує також писати вірші, оповідання, бере участь у літературній студії при видавництві «Молодь» та університеті. У 1961 р. дебютував у збірнику «Вінок Кобзареві» новелкою «Настунька». У цей період захоплюється творчістю Гейне, а також Василя Чумака, чия поезія «потрясла» настільки, що знищив власні твори І вирішив «почати новий період». На початку 60-х рр. Валерій Шевчук уже досить активно друкувався в «Літературній Україні», «Вітчизні», був учасником Всесоюзної наради молодих митців, де його зустріли досить прихильно. Помітила і тогочасна критика, щоправда, здебільшого негативними відгуками, але це не зупиняло його настирливих пошуків власного шляху в літературі. Зараз ті свої перші кроки Валерій Олександрович розцінює як учнівські, наслідувальні. Після закінчення університету працює власним кореспондентом газети «Молода гвардія» по Житомирській області. У Києві у нього було багато знайомих та друзів, серед яких він, як і інші молоді літератори, одержав тавро неблагонадійного. За це, власне, і було відправлено Валерія Шевчука до армії, яку відбував у Мурманській області. Така ж доля спіткала, до речі, і Володимира Дрозда. Там багато писав, зокрема перший свій роман «Набережна, 12». Рукописи надсилає до брата, тоді ще вільного, який їх редагує та передруковує. У 1965 р. повернувся в Україну, працював у відділі музеєзнавства в Державному історичному музеї УРСР на території Києво-Печерської лаври, одначе недовго. Для тогочасної інтелігенції наставали тривожні часи. Закінчувалася пора хрущовської «відлиги», накочувалася нова репресивна хвиля. 4 вересня 1965 р. в кінотеатрі «Україна» під час демонстрування фільму С. Параджанова «Тіні забутих предків» (за повістю М. Коцюбинського) група київських інтелігентів підтримала протест проти утисків з боку влади, що його виголосив І. Дзюба. Серед непокірних був і Валерій Шевчук, чого, ясна річ, не обминули своєю увагою «компетентні органи». Після арешту брата обшуки були І в його помешканні, невдовзі залишився без роботи...І все ж 1967 р. з'являється перша книжка оповідань «Серед тижня». її схвально привітав І. Сенченко. Автора прийняли до Спілки письменників, хоча і була «злива негативних рецензій». Його оповідання перекладаються в Польщі, Франції, Москві. Наступний рік став щедрішим — надруковано роман «Набережна, 12» і «Середохрестя». Саме з цього часу «почав відходити від чистого реалізму, зануреного в побут, і звернувся до умовних форм». А це вже був симптом, який неабияк насторожив партійних наглядачів. Вихід 1969 р. книжки «Вечір святої осені» став для автора фатальним. Як непокірного, інакомислячого, його надовго вилучають із літератури. На щастя, це не знищило в ньому живого митця, а навпаки, сприяло витворенню самобутнього світу, хай відчуженого від абсурдної довколишньої дійсності, але мінливого й цікавого. Майже всі друзі відвернулися від затаврованого владою, але поряд було багато книг, щоденна праця над давніми манускриптами, власними рукописами, що писалися поки що «в стіл». «Позаду залишалася літературна метушня, змагання, стосунки з видавництвами й періодикою, нервування, захоплення, натомість підійшла врівноважена дорослість...» І як далі пише В. Шевчук, «я тоді знав у своєму житті одне: щоденну працю без вихідних та відпусток, знав я і моменти високого духовного ояснення, яке допомагало мені жити; в ім'я тих ояснень і задля них, може, я й жив». Тільки після 1979 р., коли вийшла книжка «Крик півня на світанку», Валерій Шевчук знову з'являється в літературі. У 1981 р. виходять «Долина джерел» і «Тепла осінь». Крига скресає, тепер уже назавжди. Друкуються книжки: «На полі смиренному», «Дім на горі», «Маленьке вечірнє інтермеццо», «Барви осіннього саду», «Три листки за вікном», «Камінна луна», «Вибрані твори», «Птахи з невидимого острова», «Дзиґар одвічний», «Місячний біль». У 90-х рр. побачили світ повісті «Початок жаху», «Чортиця», «Місяцева зозулька з ластів'ячого гнізда», епопея «Стежка в траві» («Житомирська сага»), роман «Юнаки з огненної печі». «Стежка в траві» є спробою митця створити соціально-психологічну картину життя понівеченої української інтелігенції, робітників, службовців, люмпенів його рідного міста Житомира в 50—60-х рр. Водночас, як зізнається сам письменник, це і показ «екзистенційної "закиненості" людини у Всесвіт, безпорадність її перед долею й напружені шукання людиною своєї стежки для втечі від самотності, із зони герметичної духовної ізоляції, у простір добра й любові». .Майже всі твори Валерія Шевчука, що побачили світ у 80—90-х рр., писалися ним під час вимушеної ізоляції від суспільства. З їх поверненням у літературу активною стає і діяльність самого автора. У Спілці письменників Валерій Шевчук веде лабораторію молодої прози, керує клубом «Літописець», організовує чимало літературно-мистецьких заходів. Його п'єси «Вертеп», «Сад божественних пісень», «Птахи з невидимого острова» ставляться сучасними модерними театрами. У 1988 р. письменник удостоєний Шевченківської премії за роман-триптих «Три листки за вікном», а 1991 р.— однієї з найпрестижніших нагород — премії фундації Антоновичів. Час довголітнього усамітнення був для Валерія Шевчука і періодом наполегливого дослідження та перекладів давньоукраїнської літератури. Результати її—антології «Аполонова лютня. Київські поети XVII—XVIII ст.», «Пісні Купідона. Любовна поезія на Україні в XVI—поч. XIX ст.», «Антологія української поезії. Том 1. Поезія XI—XVIII ст», «"Сад пісень" Г. Сковороди», двотомного видання його творів, «Твори» Івана Вишенського, «Літопис Самійла Величка» та ін.В. Шевчук написав також літературознавчі есе «Дорога в тисячу років», «Мисленне дерево», які свідчать про його всебічні та глибокі зацікавлення українською літературою від часів Київської Русі до сьогодення. Велика сподвижницька праця митця вражає. Вона є невід'ємною рисою його творчої особистості. Недарма літературними вчителями Валерія Шевчука були такі велети духу як Самійло Величко, Григорій Сковорода, Іван Франко, Михайло Драгоманов, перекладач Борис Тен. Так, зокрема, ще студентом перейняв від С. Величка «безумство творчої праці, коли працюєш без розрахунку на славу й винагороду». А Григорій Сковорода допоміг зберегти свою «духовну істоту» від зазіхань жорстокого зовнішнього світу і показав, як «копати криницю в самому собі». Найяскравішим прикладом необарокового стилю є роман-балада Валерія Шевчука «Дім на горі».Створювався він у 1966—1980 рр., а вийшов у світ 1983 р. Цікавою є історія написання. Ось як розповідає про це сам В. Шевчук: «Книжку "Дім на горі" я писав мовби з кінця, тобто з другої її фольклорно-фантастичної частини "Голос трави". Писалася вона поволі: спершу одне оповідання, котре я відкладав убік —хай вилежиться, тоді друге й так далі. Мав щастя, що мене ціле десятиліття не друкували, отож міг собі дозволити таку розкіш—не поспішати. А коли згодом переглянув усі ті оповідання, побачив, що вони утворюють певну цілість. І от вона собі лежала, я відчув, що чогось їй бракує. І дописав тоді першу частину—роман-преамбулу, що, власне, дав назву цілій книжці—"Дім на горі". Тим самим у творі розлилась часова перспектива, увиразнились елементи притчі, що промовляє до нас не якимись силогізмами моральних повчань, а художніми образами, котрі не потребують логічних коментарів». Отже, твір складається з двох частин: повісті-преамбули «Дім на горі» і другої частини, яка має назву «Голос трави. Оповідання, написані козопасом Іваном Шевчуком і приладжені до літературного вжитку правнуком у перших» і об'єднує 13 оповідань. Певно, працюючи над обома частинами роману, Валерій Шевчук не задумувався над тим, що підсвідомо втілював у ньому специфічне барокове світосприйняття, яке відбилося вже на самій композиції твору. Уявімо зразки барокової архітектури в Києві: Андріївська церква, Марийський палац, брама Заборовського у Софійському соборі, церкви Києво-Печерської лаври, Видубицький монастир... Краса, чарівність, розкіш, незбагненна велич цих споруд водночас спонукає до високих роздумів над чимось важливішим, аніж повсякденні проблеми і звичайна життєва метушня.«Дім на горі» асоціюється з подібними бароковими спорудами. Друга частина—«Голос трави»—ніби основа цієї споруди, своєрідне підніжжя. Тринадцять оповідань в алегоричній, замаскованій формі розповідають про реальне життя. Фольклорно-міфологічна їх основа виконує роль не екзотичного тла: міфи, легенди, перекази були невід'ємною частиною світовідчуття наших предків, привносили в нього своєрідну духовну корекцію. Тому так тісно переплетено тут реальні картини з фантастичними, умовними, ірреальними.Життя героїв перебігає мовби в якомусь химерному (бароковому) світі, який, однак, суттю своєю нічим не відрізняється від світу реального. В ньому так само відбувається протиборство між добром і злом, світлом і тінню, людина постійно шукає сенсу свого буття, самої себе, прагне розібратися в довколишньому світі, в якому панують страх, непевність, неспокій. Кожне оповідання—своєрідна притча, морально-етичний постулат, до якого варто прислухатися, щоби вижити в такому світі. Про перемогу тут не йдеться. Автор анатомізує, тобто художньо досліджує сутність добра і зла («Відьма», «Чорна кума»), В оповіданні «Панна сотниківна» він тривожиться душевною роздвоєністю людини. Згадаймо, ця проблема хвилювала і давнє українське бароко. Він навіть показує, як ця роздвоєність може погубити («Перелесник»). Особливу увагу звертає на відповідальність кожного за свої вчинки на цій землі («Свічення»). І, певна річ, усі герої В. Шевчука свідомо чи підсвідомо прагнуть внутрішньої чистоти, гармонії («Швець»).Той дім на горі побіля річки Тетерів, довкола якого розгортаються події повісті-преамбули, уособлює своєрідну фортецю нашої духовності, той ідеал, до якого прагне жива душа. Дарма що той дім не розгаданий до кінця, загадковий і недоступний декому. Зате традиція дому є стійкою: там володарюють жінки — зачинательки та продовжувачки роду, хоронительки моралі. Чоловіки тут з'являються вряди-годи; їм належить доля блудних синів. Лише від тих, хто нап'ється води тут, на горі, з рук жінки, народжуються дівчатка. Хлопці народжуються від таємничих прибульців, які зваблюють жінок усупереч їхній волі,— «джиґунів». Спочатку вони з'являються в подобі сірого птаха, який перетворюється в чоловіка, а потім так само таємниче зникає. Зате залишаються по них нащадки —Хлопці, покликані бути творцями—поетами, художниками. Так народився козопас Іван, який згодом залишить нащадкам свої тринадцять напівфантастнчних оповідей, так народився і син Галі Хлопець, який ті оповідання «приладить до літературного вжитку». Сама по собі напрошується думка про те, що першопоштовхом творчості є неземна, диявольська (не Божа!) сила.Цікаво, що ця символіка тісно пов'язана із суто бароковими мотивами, які пронизують твір. Наприклад, мотив небесної дороги. Автор пояснює його як «символ життєвого шляху», йдучи по якому, «кожна людина відчуває потребу ступити не лише на житейську дорогу, а й на ту, що провадить до вічності». Піднімаючися крутою стежкою до будинку, що височів на горі, недавній фронтовик Володимир навіть не підозрював, що від того життя його круто зміниться, там він знайде спокій і душевну гармонію—він підсвідомо змушував себе підніматися вгору. Мотив блудного сина, заснований на біблійній притчі, передає горе вигнання з рідного дому-фортеці, своєрідну втечу від світу, від себе і радість повернення —знаходження себе, пізнання законів природи і світу. Символ дому в поєднанні з цим мотивом означає своєрідне благо, фортецю, міцну основу, а дорога, яка веде з цього дому,— прокляття.

 

 

       Українська мова 11 – А клас на 12.03.2024

Урок розвитку комунікативних умінь. Монолог у художньому творі: звернений монолог, внутрішній монолог.

Монолог — компонент художнього твору, що становить мовлення, яке звернене до самого себе чи інших (мовлення від 1-ї особи), на відміну від діалогу.

Діало́г – двосторонній обмін інформацією (розмова, спілкування) між двома людьми у вигляді питань та відповідей.

Пряма мова — це спосіб передачі чужої мови, при якому мовець або автор тексту повністю зберігає її лексичні, синтаксичні та стилістичні особливості, тобто відтворює її дослівно.

Слова автора та пряма мова завжди становлять окремі речення. Якщо пряма мова, розірвана словами автора, є складним реченням із двокрапкою, то перед його другою частиною після слів автора ставимо двокрапку й тире, а пряма мова продовжується з малої літери, наприклад: «Дівчатонька мої, голубочки! Глядіть, лишень не перехваліть його, — сміється Катря дівчатам: — Славні бубни за горами, а зблизька — шкуратяні» (Марко Вовчок).

1.           Як виділяється пряма мова на письмі в різних видах мовлення?

·              Коли пряма мова починається з абзацу, то перед початком її ставиться тире, а в кінці, як звичайно, крапка, знак питання, знак оклику або три крапки — залежно від характеру речення.

·              Коли пряма мова йде в рядок, без абзацу, то перед початком її ставимо відкриті лапки, а в кінці — закриті лапки й відповідний до характеру речення розділовий знак.

·              Речення, що вказує, кому належить пряма мова («слова автора»), може стояти перед прямою мовою; тоді після нього ставиться двокрапка.

·              Речення, що вказує, кому належить пряма мова («слова автора»), може стояти після прямої мови; у цьому випадку після прямої мови ставиться знак оклику або знак питання, або крапки — залежно від характеру речення. Після відповідного розділового знака перед словами автора ставиться тире. Коли в кінці прямої мови за характером речення повинна бути крапка, замість неї ставиться кома. Коли пряма мова подається в лапках, після неї також ставиться тире.

·              Коли на місці розриву мала бути крапка, то перед словами автора ставиться кома й тире, а після них — крапка й тире, причому пряма мова продовжується з великої літери.

·              Коли на місці розриву мав бути знак питання або знак оклику, то перед словами автора зберігається цей знак і додається тире, а після слів автора ставиться крапка й тире, причому пряма мова продовжується з великої літери.

 

Невласнепряму мову зближує з прямою те, що в ній зберігаються лексичні й синтаксичні риси чужого висловлювання, манера мовлення і настрій персонажа, але невласнепряма мова подається ніби від імені автора, в мову якого вплітається мова дійової особи. Відтак створюється двоплановість висловлювання: передається «внутрішнє мовлення» персонажа його думки, настрої, але виступає за нього автор; об'єктивна оцінка подій поєднується з переломленням їх через призму сприйняття персонажа.

 

Монолог – мовлення однієї особи. Монологічне мовлення буває усне й письмове. Монологи мають імпровізовані (безтекстові) форми й форми попередньо фіксовані (текстові). Різновидами усного мовлення є такі монологи: публіцистичний, науковий, інструктивний, інформаційний.

У красному письменстві найчастіше відтворюється оповідний тип усного мовлення. Монолог у художньому творі: власне монолог, звернений монолог, внутрішній монолог, монолог із-за рампи (В. Кубко).

Звернений монолог – коли герой прямо звертається з монологом до іншої діючої особи (групи осіб) або до залу – та внутрішній монолог – коли передаються внутрішні думки й почуття героя. Останній може бути озвученим – коли глядачі «чують» те, про що думає герой (слова не звучать!), але розуміють їх з його поведінки.

 

Визначте тип монологу:

Згинь! Пропади!.. Як буде, так буде… Що б люди сказали? Люди! Вони осудять. Коли з голоду гинеш з малими дітьми, коли од біди виєш, як пес, коли тебе пече i крає — людей нема. Нема на свiтi страшнішої пустки, як та, що зветься людьми. Люди! Ха-ха!..

(М. Коцюбинський «Що записано в книгу життя»)

 

Я стрепенувсь. Боже! Що зо мною? Чи я забув, що у мене вмирає дитина? Я приклав ухо до дверей. Свистить? Свистить… Як їй трудно дихати, як вона мучиться, бідна пташка… Мені самому сперло віддих у грудях од того свисту, і я починаю глибоко втягати повітря, дихати за неї, наче їй від того легше буде… Х-ху!

Однак мене морозить… Щось од спини розлазиться холодними мурашками по всьому тілу, і щелепи трясуться… Я не спав три ночі… мене гризе горе, я втрачаю єдину й кохану дитину… І мені так жалко стає себе, я такий скривджений, такий бідний, одинокий, я весь кулюся, лице моє жалібно кривиться, і в очах крутиться гірка сльоза…

Що то? Щось грюкнуло дверима й полопотіло босими ногами… Кінець?

Я завмер на місці, й серце моє стало. Щось переливається, і дзвенить відро залізною дужкою. То Катерина внесла щось у хату. Я бачу сю стурбовану й заспану жінку; вона покірливо товчеться по ночах, вона теж любить нашу Оленку. Добра душа!..

І знов усе тихо, коли б не той свист здушеного горла, не те сичання чигаючої смерті… Куди мені втекти од того свисту, де мені подітися? Я не маю вже сили слухати його… А тим часом я цілком певний, що я не вийду з сеї хати, бо я не можу не слухати його. Він мене приковує. Поки я чую його, я знаю, що моя дитина ще жива. І я ходжу і мучусь, і в мене всі жилки болять од того свисту…

(М. Коцюбинський «Цвіт яблуні»)

 

 

Домашнє завдання.

Доберіть із текстів художньої літератури приклади внутрішнього монологу.

 

 Українська література 10 – Б клас на 12.03.2024

Утвердження поетичного слова як могутнього засобу у визвольній боротьбі («Слово, чому ти не твердая криця»).

Тематичний словниковий диктант «Слово-зброя».

Слово-меч (О. Олесь, Леся Українка), слово-кинджал (М. Лермонтов), слово — твердая криця, слово-штик (В. Маяковський, В. Сосюра), слово — куля (В. Сосюра).

Актор і музикант Олександр Скляр колись сказав:

Когда война на пороге,

Нам не убежать, не спрятаться,

Надо просто выбрать оружие, которым сражаться.

Леся Українка обрала слово.

У віршах, які дослідники відносять до громадянської лірики, лірична героїня Лесі Українки — патріот, мужня та незламна, витривала, волелюбна людина, яка служить Батьківщині словом — пробуджує національну свідомість співгромадян, запалює в них прагнення волі, бажання змінити статус країни. Вона оспівує подвиг заради батьківщини і вірить у її звільнення від полону. Саме тому утвердження поетичного слова як могутнього засобу у визвольній боротьбі створює порівняння слова зі зброєю: «Слово, моя ти єдиная зброє».

Ми познайомимося з поетичним маніфестом, мистецьким кредо Лесі Українки, віршем «Слово, чому ти не твердая криця…». розкриємо його ідейно-художній зміст і будемо з його допомогою навчатися справжнього патріотизму.

Ідейно-художній аналіз змісту поезії

Слово, чому ти не твердая криця,

Що серед бою так ясно іскриться?

Чом ти не гострий, безжалісний меч,

Той, що здійма вражі голови з плеч?

Ти, моя щира, гартована мова,

Я тебе видобуть з піхви готова,

Тільки ж ти кров з мого серця проллєш,

Вражого ж серця клинком не проб’єш…

Вигострю, виточу зброю іскристу,

Скільки достане снаги мені й хисту,

Потім її почеплю при стіні

Іншим на втіху, на смуток мені.

Слово, моя ти єдиная зброє,

Ми не повинні загинуть обоє!

Може, в руках невідомих братів

Станеш ти кращим мечем на катів.

Брязне клинок об залізо кайданів,

Піде луна по твердинях тиранів,

Стрінеться з брязкотом інших мечей,

З гуком нових, не тюремних речей.

Месники дужі приймуть мою зброю,

Кинуться з нею одважно до бою…

Зброє моя, послужи воякам

Краще, ніж служиш ти хворим рукам.

1. Цього вірша Леся Українка написала 25 листопада 1896 року, після того, як у 1984-1985 роках у додаток до Емського указу з’явилися статті, які взагалі забороняли все українське.

2. Тема поезії та провідні мотиви. (Звернення до слова як до могутньої зброї в руках людини. Мотив значення художньої творчості, роздуми про призначення поета та поезії.)

3. Ідея твору. (Уславлення могутньої сили слова, яке може стати потужною зброєю у боротьбі за справедливість)

4. Жанр твору. (Громадянська лірика)

5. Ліричний герой. (Лірична героїня — борець за майбутнє свого народу, зброєю якої є слово. Його вона загартовує для майбутніх месників і сподівається на його силу більше, ніж на силу фізичну)

6. Образи, символи твору. (Алегорично-символічні образи: слово — гострий меч на катів, іскриста зброя, «щира гартована мова». — клинок, яку героїня «видобуть з піхви готова».)

7. Сюжетні лінії. (М. Рильський писав, що якби потрібно було б одним словом виразити творчість Лесі Українки, то цим словом була б боротьба. Саме боротьба за свободу народу словом- мечем — основа сюжету вірша. Його ліричний герой — поет, готовий до подвигу, до найважчих випробувань, борець, зброєю якого є «щира, гартована мова».

Перша строфа — звернення ліричної героїні до слова, яке повинне підіймати народ на боротьбу, у наступній строфі вона аналізує своєю громадянську позицію. У третій строфі лірична героїня говорить про доцільність своєї письменницької праці. У четвертій строфі звучить думка про те, що її «слово». може стати «кращим мечем на катів». У двох останні строфах лірична героїня ділиться переконанням, що художнє слово стає міцною зброєю лише тоді, коли його візьмуть дужі месники, задля яких вона і гартує цю свою зброю)

8. Настрій твору. (Настрій мажорний, оптимістичний)

9. Художні засоби. (Епітети: твердая (криця); гострий, безжалісний (меч); вражі (голови); щира, гартована (мова); (зброя) іскриста; невідомих (братів); месники (дужі); хворі (руки); метафори: слово — «зброя іскриста». «єдиная зброя». «меч на катів». «щира, гартована мова»; звернення до слова)

М. Євшан, один із перших дослідників творчості поетеси, назвав поезію великої доньки українського народу «цілою програмою духовного та культурного відродження». вогнем, «який має розпалити глухо роджений люд і зробити його видючим». Це «найсильніший вислів нової національної душі після Шевченка». Доведіть цю думку прикладами з вивчених поезій Лесі українки

ДОМАШНЄ ЗАВДАННЯ

1. Опрацювати матеріал уроку.

 

Українська мова 10 – Б клас на 12.03.2024

Відмінювання іменників ІІ відміни чоловічого роду однини 

У родовому відмінку однини  іменники ІІ відміни чоловічого роду можуть мати закінчення -а (-я) або -у (-ю): клен — клена, гай — гаю.

Зверни увагу!

Уживання того чи іншого закінчення залежить від значення іменника.

У давальному відмінку однини більшість іменників другої відміни чоловічого роду мають паралельно закінчення -ові, -еві (-єві) і рідше -у (-ю): батько — батькові і батьку, рідний край — рідному краєві і краю.

Зверни увагу!

У деяких іменниках чоловічого роду (з кінцевими основи -ів-, -ов-) у давальному відмінку однини можливе лише закінчення -у, -ю: острів — остров-у, Яків — Яков-у.

У знахідному відмінку однини деяких іменників (назв неістот) можливі паралельні закінчення: писати лист і листа, зрізати дуба і дуб, дати ніж і ножа, полагодити приймач і приймача, узяти стілець і стільця.

 В орудному відмінку   однини іменники другої відміни чоловічого роду

·         твердої групи мають закінчення -ом: майстром, робітником;

·         мішаної та м’якої груп мають закінчення -ем (після голосного та апострофа -єм): кущем, ножем, секретарем, слухачем; пирієм, урожаєм.

 У місцевому відмінку однини можливі три різні закінчення: -і (-ї); -ові, -еві (-єві); -у (-ю).

·          Найчастіше вживається закінчення -і  (-ї): стіл — на столі, камінь — на камені, поріг — на порозі, бік — на боці, рух — у русі.

·         Іменники з основою на -к- мають, як правило, закінчення -у (-ю): будинок — у будинку, сік — у соку, візок — на візку, парк — у парку.

·         Закінчення -ові, -еві буває переважно в назвах істот: батько — при батькові, син — при синові, кінь — на коневі (і на коні, на коню).

Зверни увагу!

У давальному й місцевому відмінках однини перед -і відбувається чергування:
Г//З — поріг — на порозі;
К//Ц — байрак — у байраці;
Х//С — вухо — на вусі.