Українська мова 11 – А клас на 12.03.2024

Урок розвитку комунікативних умінь. Монолог у художньому творі: звернений монолог, внутрішній монолог.

Монолог — компонент художнього твору, що становить мовлення, яке звернене до самого себе чи інших (мовлення від 1-ї особи), на відміну від діалогу.

Діало́г – двосторонній обмін інформацією (розмова, спілкування) між двома людьми у вигляді питань та відповідей.

Пряма мова — це спосіб передачі чужої мови, при якому мовець або автор тексту повністю зберігає її лексичні, синтаксичні та стилістичні особливості, тобто відтворює її дослівно.

Слова автора та пряма мова завжди становлять окремі речення. Якщо пряма мова, розірвана словами автора, є складним реченням із двокрапкою, то перед його другою частиною після слів автора ставимо двокрапку й тире, а пряма мова продовжується з малої літери, наприклад: «Дівчатонька мої, голубочки! Глядіть, лишень не перехваліть його, — сміється Катря дівчатам: — Славні бубни за горами, а зблизька — шкуратяні» (Марко Вовчок).

1.           Як виділяється пряма мова на письмі в різних видах мовлення?

·              Коли пряма мова починається з абзацу, то перед початком її ставиться тире, а в кінці, як звичайно, крапка, знак питання, знак оклику або три крапки — залежно від характеру речення.

·              Коли пряма мова йде в рядок, без абзацу, то перед початком її ставимо відкриті лапки, а в кінці — закриті лапки й відповідний до характеру речення розділовий знак.

·              Речення, що вказує, кому належить пряма мова («слова автора»), може стояти перед прямою мовою; тоді після нього ставиться двокрапка.

·              Речення, що вказує, кому належить пряма мова («слова автора»), може стояти після прямої мови; у цьому випадку після прямої мови ставиться знак оклику або знак питання, або крапки — залежно від характеру речення. Після відповідного розділового знака перед словами автора ставиться тире. Коли в кінці прямої мови за характером речення повинна бути крапка, замість неї ставиться кома. Коли пряма мова подається в лапках, після неї також ставиться тире.

·              Коли на місці розриву мала бути крапка, то перед словами автора ставиться кома й тире, а після них — крапка й тире, причому пряма мова продовжується з великої літери.

·              Коли на місці розриву мав бути знак питання або знак оклику, то перед словами автора зберігається цей знак і додається тире, а після слів автора ставиться крапка й тире, причому пряма мова продовжується з великої літери.

 

Невласнепряму мову зближує з прямою те, що в ній зберігаються лексичні й синтаксичні риси чужого висловлювання, манера мовлення і настрій персонажа, але невласнепряма мова подається ніби від імені автора, в мову якого вплітається мова дійової особи. Відтак створюється двоплановість висловлювання: передається «внутрішнє мовлення» персонажа його думки, настрої, але виступає за нього автор; об'єктивна оцінка подій поєднується з переломленням їх через призму сприйняття персонажа.

 

Монолог – мовлення однієї особи. Монологічне мовлення буває усне й письмове. Монологи мають імпровізовані (безтекстові) форми й форми попередньо фіксовані (текстові). Різновидами усного мовлення є такі монологи: публіцистичний, науковий, інструктивний, інформаційний.

У красному письменстві найчастіше відтворюється оповідний тип усного мовлення. Монолог у художньому творі: власне монолог, звернений монолог, внутрішній монолог, монолог із-за рампи (В. Кубко).

Звернений монолог – коли герой прямо звертається з монологом до іншої діючої особи (групи осіб) або до залу – та внутрішній монолог – коли передаються внутрішні думки й почуття героя. Останній може бути озвученим – коли глядачі «чують» те, про що думає герой (слова не звучать!), але розуміють їх з його поведінки.

 

Визначте тип монологу:

Згинь! Пропади!.. Як буде, так буде… Що б люди сказали? Люди! Вони осудять. Коли з голоду гинеш з малими дітьми, коли од біди виєш, як пес, коли тебе пече i крає — людей нема. Нема на свiтi страшнішої пустки, як та, що зветься людьми. Люди! Ха-ха!..

(М. Коцюбинський «Що записано в книгу життя»)

 

Я стрепенувсь. Боже! Що зо мною? Чи я забув, що у мене вмирає дитина? Я приклав ухо до дверей. Свистить? Свистить… Як їй трудно дихати, як вона мучиться, бідна пташка… Мені самому сперло віддих у грудях од того свисту, і я починаю глибоко втягати повітря, дихати за неї, наче їй від того легше буде… Х-ху!

Однак мене морозить… Щось од спини розлазиться холодними мурашками по всьому тілу, і щелепи трясуться… Я не спав три ночі… мене гризе горе, я втрачаю єдину й кохану дитину… І мені так жалко стає себе, я такий скривджений, такий бідний, одинокий, я весь кулюся, лице моє жалібно кривиться, і в очах крутиться гірка сльоза…

Що то? Щось грюкнуло дверима й полопотіло босими ногами… Кінець?

Я завмер на місці, й серце моє стало. Щось переливається, і дзвенить відро залізною дужкою. То Катерина внесла щось у хату. Я бачу сю стурбовану й заспану жінку; вона покірливо товчеться по ночах, вона теж любить нашу Оленку. Добра душа!..

І знов усе тихо, коли б не той свист здушеного горла, не те сичання чигаючої смерті… Куди мені втекти од того свисту, де мені подітися? Я не маю вже сили слухати його… А тим часом я цілком певний, що я не вийду з сеї хати, бо я не можу не слухати його. Він мене приковує. Поки я чую його, я знаю, що моя дитина ще жива. І я ходжу і мучусь, і в мене всі жилки болять од того свисту…

(М. Коцюбинський «Цвіт яблуні»)

 

 

Домашнє завдання.

Доберіть із текстів художньої літератури приклади внутрішнього монологу.