Українська література 11 – а клас на 12.03.2024
Валерій Шевчук «Дім на горі».
Його життя,
таке нелегке, можливо, аскетично-непривабливе для багатьох сучасників, для
самого Валерія Шевчука стало розкішним «садом житейських думок, трудів та
почуттів». Недарма письменник спромігся створити в цьому саду великий
духовний космос, що його не одразу всі можуть збагнути, але який притягає,
чарує, будить свідомість і почуття багатьох. А значить, він по-справжньому
може прислужитися людям, Це, певно, найвища нагорода, якої доля удостоює
далеко не всіх лауреатів навіть найпрестижніших премій. Народився
письменник у місті Житомирі 20 серпня 1939 р. у родині шевця Олександра
Івановича. Про свого батька в автобіографії він скаже так: «Був великий
трудівник, і я ніколи не пам'ятаю його при безділлі—і після роботи сидів на
своєму пасастому стільці і шив взуття, бо жили ми дуже бідно. При роботі
вельми любив, коли мати читала йому українську класику, улюбленими його
письменниками були І. Нечуй-Левицький та Панас Мирний. Отак вони допізна
засиджувалися: він шевцював, а мати йому читала. Я згадую цей факт, бо він
пробудив у мені інтерес до української літератури». Не менший
вплив на формування світогляду майбутнього письменника мала і його мати,
полька за походженням, але українка за самоусвідомленням. Вона розмовляла
правильною українською мовою, найбільше любила українську класику і над усе
хотіла вивчити своїх дітей Анатолія і Валерія. Найцікавіше,
що саме старшому синові пророкувалася письменницька доля. Анатолій рано почав
друкуватися, його помітив Іван Сенченко... Так тривало до 1966 р., коли
Анатолія Шевчука було арештовано і відправлено на п'ять років до Мордовського
концтабору (за поширення статті про пожежу в Центральній науковій
бібліотеці), звідки він повернувся морально зломленим. У шкільні
роки Валерій Шевчук захоплювався географією та геологією, перегодом навіть
брав участь у геологорозвідувальній партії. Намагався вступити до Львівського
лісотехнічного інституту—не поталанило, перепробував різних робітничих
професій. У 1957 р. закінчив технічне училище в Житомирі. Мрія вчитися не
покидає його, багато читає. Жадібний потяг до книжок визначає характер його
навчання на історико-філософському факультеті Київського університету. Як
зізнається тепер, до навчання ставився формально, в основному займався
самоосвітою. Впевнено і цілеспрямовано топтав стежку до студентської
бібліотеки, від якої лише час від часу відволікали театр, кіно і дівчата.
Відкрив для себе В. Винниченка, Є. Плужника, М. Грушев-ського, захопився
Кнутом Гамсуном, ретельно студіював філософію, історію. У ті роки
пробує також писати вірші, оповідання, бере участь у літературній студії при
видавництві «Молодь» та університеті. У 1961 р.
дебютував у збірнику «Вінок Кобзареві» новелкою «Настунька».
У цей період захоплюється творчістю Гейне, а також Василя Чумака, чия поезія
«потрясла» настільки, що знищив власні твори І вирішив «почати новий період». На початку
60-х рр. Валерій Шевчук уже досить активно друкувався в «Літературній
Україні», «Вітчизні», був учасником Всесоюзної наради молодих митців, де його
зустріли досить прихильно. Помітила і тогочасна критика, щоправда,
здебільшого негативними відгуками, але це не зупиняло його настирливих
пошуків власного шляху в літературі. Зараз ті свої перші кроки Валерій
Олександрович розцінює як учнівські, наслідувальні. Після
закінчення університету працює власним кореспондентом газети «Молода гвардія»
по Житомирській області. У Києві у нього було багато знайомих та друзів,
серед яких він, як і інші молоді літератори, одержав тавро неблагонадійного.
За це, власне, і було відправлено Валерія Шевчука до армії, яку відбував у
Мурманській області. Така ж доля спіткала, до речі, і Володимира Дрозда. Там
багато писав, зокрема перший свій роман «Набережна, 12». Рукописи надсилає до
брата, тоді ще вільного, який їх редагує та передруковує. У 1965 р.
повернувся в Україну, працював у відділі музеєзнавства в Державному
історичному музеї УРСР на території Києво-Печерської лаври, одначе недовго.
Для тогочасної інтелігенції наставали тривожні часи. Закінчувалася пора
хрущовської «відлиги», накочувалася нова репресивна хвиля. 4 вересня 1965 р.
в кінотеатрі «Україна» під час демонстрування фільму С. Параджанова «Тіні
забутих предків» (за повістю М. Коцюбинського) група київських інтелігентів
підтримала протест проти утисків з боку влади, що його виголосив І. Дзюба.
Серед непокірних був і Валерій Шевчук, чого, ясна річ, не обминули своєю
увагою «компетентні органи». Після арешту брата обшуки були І в його
помешканні, невдовзі залишився без роботи...І все ж 1967 р. з'являється перша
книжка оповідань «Серед тижня». її схвально привітав І.
Сенченко. Автора прийняли до Спілки письменників, хоча і була «злива
негативних рецензій». Його оповідання перекладаються в Польщі, Франції,
Москві. Тільки після
1979 р., коли вийшла книжка «Крик півня на світанку»,
Валерій Шевчук знову з'являється в літературі. У 1981 р. виходять «Долина
джерел» і «Тепла осінь». Крига скресає, тепер
уже назавжди. Друкуються книжки: «На полі смиренному», «Дім
на горі», «Маленьке вечірнє інтермеццо», «Барви
осіннього саду», «Три листки за вікном», «Камінна луна», «Вибрані твори»,
«Птахи з невидимого острова», «Дзиґар одвічний», «Місячний біль». У
90-х рр. побачили світ повісті «Початок жаху», «Чортиця», «Місяцева
зозулька з ластів'ячого гнізда», епопея «Стежка в траві» («Житомирська
сага»), роман «Юнаки з огненної печі». «Стежка в траві» є спробою
митця створити соціально-психологічну картину життя понівеченої української
інтелігенції, робітників, службовців, люмпенів його рідного міста Житомира в
50—60-х рр. Водночас, як зізнається сам письменник, це і показ
«екзистенційної "закиненості" людини у Всесвіт, безпорадність її
перед долею й напружені шукання людиною своєї стежки для втечі від
самотності, із зони герметичної духовної ізоляції, у простір добра й любові».
.Майже всі твори Валерія Шевчука, що побачили світ у 80—90-х рр., писалися
ним під час вимушеної ізоляції від суспільства. З їх поверненням у літературу
активною стає і діяльність самого автора. У Спілці письменників Валерій
Шевчук веде лабораторію молодої прози, керує клубом «Літописець», організовує
чимало літературно-мистецьких заходів. Його п'єси «Вертеп», «Сад божественних
пісень», «Птахи з невидимого острова» ставляться сучасними модерними
театрами. У 1988 р. письменник удостоєний Шевченківської премії за
роман-триптих «Три листки за вікном», а 1991 р.— однієї з найпрестижніших
нагород — премії фундації Антоновичів. Час
довголітнього усамітнення був для Валерія Шевчука і періодом наполегливого
дослідження та перекладів давньоукраїнської літератури. Результати
її—антології «Аполонова лютня. Київські поети XVII—XVIII ст.», «Пісні
Купідона. Любовна поезія на Україні в XVI—поч. XIX ст.», «Антологія
української поезії. Том 1. Поезія XI—XVIII ст», «"Сад пісень" Г.
Сковороди», двотомного видання його творів, «Твори» Івана Вишенського,
«Літопис Самійла Величка» та ін.В. Шевчук написав також літературознавчі есе
«Дорога в тисячу років», «Мисленне дерево», які свідчать про його всебічні та
глибокі зацікавлення українською літературою від часів Київської Русі до
сьогодення. Велика
сподвижницька праця митця вражає. Вона є невід'ємною рисою його творчої
особистості. Недарма літературними вчителями Валерія Шевчука були такі велети
духу як Самійло Величко, Григорій Сковорода, Іван Франко, Михайло Драгоманов,
перекладач Борис Тен. Так, зокрема, ще студентом перейняв від С. Величка
«безумство творчої праці, коли працюєш без розрахунку на славу й винагороду».
А Григорій Сковорода допоміг зберегти свою «духовну істоту» від зазіхань
жорстокого зовнішнього світу і показав, як «копати криницю в самому собі». Найяскравішим
прикладом необарокового стилю є роман-балада Валерія Шевчука «Дім на
горі».Створювався він у 1966—1980 рр., а вийшов у світ 1983 р. Цікавою є
історія написання. Ось як розповідає про це сам В. Шевчук: «Книжку "Дім
на горі" я писав мовби з кінця, тобто з другої її
фольклорно-фантастичної частини "Голос трави". Писалася вона
поволі: спершу одне оповідання, котре я відкладав убік —хай вилежиться, тоді
друге й так далі. Мав щастя, що мене ціле десятиліття не друкували, отож міг
собі дозволити таку розкіш—не поспішати. А коли згодом переглянув усі ті
оповідання, побачив, що вони утворюють певну цілість. І от вона собі лежала,
я відчув, що чогось їй бракує. І дописав тоді першу частину—роман-преамбулу,
що, власне, дав назву цілій книжці—"Дім на горі". Тим самим у творі
розлилась часова перспектива, увиразнились елементи притчі, що промовляє до
нас не якимись силогізмами моральних повчань, а художніми образами, котрі не
потребують логічних коментарів».
Мотив
блудного сина, заснований на біблійній притчі, передає горе вигнання з
рідного дому-фортеці, своєрідну втечу від світу, від себе і радість
повернення —знаходження себе, пізнання законів природи і світу. Символ дому в
поєднанні з цим мотивом означає своєрідне благо, фортецю, міцну основу, а
дорога, яка веде з цього дому,— прокляття. |
Комментариев нет:
Отправить комментарий