Українська мова 11-б клас на 01.10.2024

                 «Еристика як мистецтво суперечки»

Епіграф: Треба говорити голосно, щоб тебе почули.

Треба говорити тихо, щоб тебе послухали

Поль Клодель

(французький поет, драматург,

релігійний письменник XX століття, дипломат)

Термін «еристика» - грецького походження, в перекладі означає «той, що сперечається». Як предмет риторики, еристика – це мистецтво суперечки.  А що значить мистецтво? Давайте звернемось до словника .

Будь-яка суперечка передбачає зіткнення думок або позицій. Кожна сторона має активно відстоювати свою точку зору і намагається розкритикувати точку зору супротивника.

Отже, суперечка - це комунікативна ситуація, де наявне активне ставлення до позиції співрозмовника, що виражається в її критичній оцінці.

Суперечка — це зіткнення думок, позицій, у ході якого кожна сторона аргументовано відстоює своє розуміння обговорюваних проблем і прагне спростувати аргументи іншої сторони.

Суперечка с важливим засобом з'ясування і розв'язання питань, стосовно яких виникають розбіжності, кращого розуміння того, що не є значною мірою зрозумілим і ще не дістало переконливого обгрунтування. Якщо навіть учасники суперечки не доходять згоди, у ході її вони краще з'ясовують як позиції іншої сторони, так і особисті.

Щоб суперечка відбулася, нам необхідні  пропонент, опонент і аудиторія. 

Пропонент - це той, хто висуває, обстоює деяку тезу. Без пропонента не може бути ані спору, ані аргументативного процесу.. 

Опонент - другий обов'язковий учасник суперечки. Це той, хто заперечує, піддає сумніву істинність або слушність тези, яку висунув пропонент. 

Аудиторія - третій, колективний суб'єкт суперечки. Вона є основним об'єктом аргументативного впливу в спорі.

Мистецтво ведення суперечки називається еристикою. Еристику поділяють на діалектику і софістику. Першу розвивав Сократ, який уперше застосував слово «діалектика» на позначення мистецтва вести ефективну суперечку — діалог, у якому шляхом обговорення проблеми і протиборства думок досягають істини.

Софістика ж, що ставить за мету перемогу в спорі, а не досягнення істини, істотно скомпрометувала власне ідею мистецтва суперечки.

Еристика не є окремою наукою або розділом якоїсь науки. Вона є різновидом «практичного мистецтва», подібного до навчання ходьби або музики.

Можна виділити декілька класифікацій суперечок. По-перше, суперечка за формою може бути диспутом або дебатами, дискусією або полемікою.

Диспут- (від лат. досліджую, сперечаюсь)- це заздалегідь підготовлена й проведена у певний час на обрану тему(наукову, політичну, літературну тощо) публічна суперечка між попередньо визначеними опонентами.

Дебати – (від фр. сперечатися)- це представлення своїх ідей, поглядів, концепцій, програм, свого бачення розв’язання важливих державних, громадських проблем на противагу іншій стороні(учаснику) дебатів. 

Дискусія –(від лат. –розгляд, дослідження)- це обговорення певної проблеми чи важливого питання з метою досягнення істини. 

Полеміка ( від грецької – військовий, ворожий) –це також обговорення певної важливої проблеми чи окремого питання.

Основні рекомендації еристики щодо поведінки в суперечці

1. Не слід сперечатися без особливої необхідності. Якщо є можливість досягти згоди без суперечки, необхідно її використовувати.

2. Будь яка суперечка повинна мати свою тему і свій предмет.

3. Тему не можна змінювати або підмінювати іншою впродовж усієї суперечки.

4. Суперечка може виникнути лише за наявності суперечливих уявлень про один і той самий об'єкт, явище та ін.

5. Суперечка передбачає певну спільність вихідних позицій сторін, деякий спільний для них базис.

6. Успішне ведення суперечки потребує певного знання логіки.

7. Суперечка потребує певного знання тих речей, про які йдеться.

8. У суперечці слід виявляти гнучкість.

9. Не слід припускатися значних помилок у стратегії і тактиці суперечки.

10. Не слід боятися визнавати в ході суперечки свої помилки.

Домашнє завдання : дати відповіді на запитання

·        Чи завжди людина повинна прислухатися до думки інших?

·        Що робити, якщо заняття улюбленою справою приносить значно менше коштів, аніж праця на роботі, яка не подобається?

·        Що робити, якщо людині подобається малювати, але її картини постійно критикують?

 

Українська література 11-б клас на 01.10.2024

 «ПРАЗЬКА ПОЕТИЧНА ШКОЛА»  УКРАЇНСЬКОЇ  ПОЕЗІЇ ТА  ЇЇ ПРЕДСТАВНИКИ

Література української діаспори або еміграційна література —  література написана українськими письменниками в еміграції, які з політичних, економічних, релігійних причин виїхали з Укра­їни на постійне або тривале проживання за кордоном. Діаспорна література — результат переселення літераторів насамперед через численні політичні репресії на території України у XX ст. Коли в СРСР єдиним офіційним стилем мистецтва було проголошено соціалістичний реалізм, письменники-емігранти мали більшу свободу художнього вираження, а також можливість критично осмислювати події в Україні. Таким чином українська діаспорна література XX ст. розвивалася паралельно з іншими європей­ськими літературами в той час, коли в Україні ці процеси були зупинені і замінені в значній мірі суто пропагандистською та про-радянською літературною продукцією.

Перша хвиля української еміграції на межі ХІХ-ХХ ст. уважається трудовою, тож вона представлена скромними літературними набутками, що з'явилися переважно в США й Канаді. Зокрема, це жанр заробітчанських та емігрантських народних пісень, які дійшли до нас у збірниках Володимира Гнатюка, Філарета Колеси та інших фольклористів.

Друга хвиля еміграції була пов'язана з поразкою національно-визвольних змагань. Саме ця хвиля принесла значні літературні твори та саму атмосферу живого літературного процесу. Тож перші значні українські літературні угрупування з'явилися в 1920-х рр. До них належали передовсім Празька школа (Юрій Липа, Юрій Клен, Олег Ольжич, Олена Теліга, Євген Маланюк, Наталя Лівицька - Холодна та ін.) в Чехословаччині та групи «Танк» та «Ми» в Польщі.

Наступна хвиля українських письменників-емігрантів була спричинена Другою світовою війною. Завдяки свободі самови­раження в еміграції з'явилося багато оригінальних літератур­них творів, які продовжували модерністську традицію обірвану в УРСР політичними репресіями. Так, у післявоєнній Німеччині від 1945 до 1948 р. активно діяла організація українських пись­менників «Мистецький український рух» (Іван Багряний, Віктор Петров, Юрій Косач, Ігор Костецький та ін.), очолювана Уласом Самчуком. У МУРі були й літературні критики, серед яких Юрій Шевельов, Володимир Державин та Віктор Петров. Важливим зав­данням для себе письменники діаспори бачили також переклади сучасних їм літературних творів. Активними перекладачами були Ігор Костецький, Олег Зуєвський та Михайло Орест.

Після переселення значної частини українських емігрантів за межі Німеччини літературні об'єднання виникали в англомов­них країнах. Так, у 1954 р. аналогом МУРу постало об'єднання письменників «Слово», у якому згуртувалися прозаїки, поети, драматурги, літературознавці (Григорій Костюк, Юрій Шерех, Василь Барка, Тодось Осьмачка, Улас Самчук, Докія Гуменна, Ольга Мак та ін.).

Особливо яскравою була творчість неформального об'єднання поетів під назвою Нью-Йоркська група (Юрій Тарнавськии, Емма Андієвська, Богдан Рубчак, Богдан Бойчук, Марія Ревакович, Роман Бабовал та ін.). їхні твори відзначаються модерністською елітарною естетикою і віддалені від політики.

·         «Празька поетична школа»

Назва «Празька школа», яка об'єднала самобутніх і близьких за світоглядом поетів, а саме — Юрія Дарагана, Євгена Маланюка, Леоніда Мосендза, Юрія Клена, Олега Ольжича, Наталю Лівицьку-Холодну, Юрія Липу, Олексу Стефановича, Оксану Лятуринську, Галю Мазуренко, Олену Телігу, Андрія Гарасевича та інших, уперше була вжита професором Володимиром Державиним у роботі «Три роки літературного життя на еміграції (1945-1947)».

«Пражани» були своєрідним «творчим клубом», у якому циркулювалася низка художніх, філософських, політичних, ідео­логічних тощо ідей, котрі поділялися співрозмовниками. Тому маємо справу з «нестандартним» колективним явищем в історії української літератури, яке, попри окресленість однією назвою та певною співзвучністю тих чи інших ідей, образів, мотивів у творчості поетів, передбачає розмову про доволі насичені, різ­нобарвні, глибоко самобутні і самостійні художні практики «пражан», об'єднані лише певними загальними рисами.

Суттєвим аргументом на користь назви «Празька школа» є географічний чинник. Не слід забувати, що становлення поетів як індивідуальних творчих особистостей відбулося в Празі 20-х рр. XX ст., де більшість із них навчалися, відвідували лекції чи викладали в місцевих закладах та інших навчальних установах: Карловий університет (О. Стефанович, О. Лятуринська,  О. Ольжич,  Н. Лівицька-Холодна, А. Гарасевич), Український Вільний Університет                                  (О. Стефанович, О. Ольжич, А. Гарасевич), Україн­ська господарська академія                      (Є. Маланюк,  Л. Мосендз), Україн­ський високий педагогічний інститут ім. Михайла Драгоманова (Ю. Дараган, О. Теліга, Г. Мазуренко), Українські студії практич­ного мистецтва (О. Лятуринська, Г. Мазуренко). Міжвоєнна Прага, по суті, перетворилася на один із найбільших мегаполісів україн­ського наукового, літературного та політичного життя на еміграції.

За своїм стилем «пражани» були неоромантиками, але філо­софською заглибленістю й любов'ю до класичних форм спорід­нювались з київськими неокласиками.

їхні твори відбили болісні роздуми над причинами поразки у визвольній війні. Вони сформулювали свою концепцію людини. Це — духовно сильна й вольова особистість, національно свідомий українець, який з ідейних переконань віддасть життя за незалеж­ність України. Волелюбність, мужність, почуття відповідальності перед поневоленою батьківщиною, щирий патріотизм — основний пафос їхньої творчості.

 

2. Огляд творчості поетів «празької школи»

Юрій Дараган

Родоначальник школи, мав великий вплив на творчість пое­тів саме історіософськими мотивами (яскравий історизм, варяги,

дикий степ, сонячний Дажбог, настрої вигнанця). Увійшов у літе­ратуру збіркою «Сагайдак» (1925). Тема України є центральною н ліриці Дарагана. У циклах віршів «Луна минувшини», «Дике поле», «Срібні сурми», «Запоріжжя» Дараган творить поетичний і натхненний образ Вітчизни. Вона приходить до нього в снах і наяву, у спогадах і скупих звістках. За нею він тужить, її образ плекає в серці як найдорожчий і поки що не досягнений ідеал. Митець прагнув поетичним словом витворити ідеал українця — мужнього й загартованого в боях, який пишається славним мину­лим народу і наслідує героїчні подвиги своїх предків.

Леонід Мосендз

Поет, прозаїк, критик, перекладач. Під час громадянської ііійни воював у лавах війська Петлюри. 1920 року разом з армією УНР відступив до Польщі. Навчався в Українській господар­ській академії на хіміко-технологічному факультеті. Учений-хімік, визнаний у Європі винахідник. Лейтмотив поезій Мосендза — відродження України, визвольної боротьби її народу після Першої світової війни. Одним з перших відчув космічність свого народу й нації. Це було модерне світовідчуття людини XX ст. (вінок сонетів «Юнацька весна»). Мосендз творив «наукову» пое­зію, сміливо в її образну тканину включав філософські мотиви, поняття й лексику з точних наук, розширюючи естетичне поле лірики. Цим шляхом у 60-х рр. ітимуть І. Драч, М. Вінграновський та їхні послідовники.

Олег Ольжич

Талановитий поет, публіцист, політичний діяч, археолог, людина-легенда. Син видатного українського поета Олександра Олеся. Під час Другої світової війни організатор підпільного руху опору фашистам. Жорстоко закатований німцями на смерть 1944 р. Збірками «Рінь», «Вежі», «Подзамчя» він увійшов в укра­їнську літературу як поет раціональної, предметної лірики, яка заперечувала сентиментальне оспівування життя та образ пасив­ної, безвольної людини. Олег гартував свою волю і вважав, що саме сильна духом, цілеспрямована особистість потрібна май­бутній відродженій Україні. По-новому трактує митець поняття героїчного, що поєднує в собі й хоробрість, і відвагу серця, а го­ловне — сильний заряд духовності, яка веде борців до оновлення світу, розбиває кайдани рабства.

Олена Теліга

Поетеса, революціонерка, яскрава особистість, вольова, енер­гійна й вродлива жінка, яка своє життя присвятила боротьбі

за незалежну Україну. Під час Другої світової війни на окупова­ній Україні організувала літературно-мистецьке життя, очолила Спілку письменників України. Як українську патріотку геста­півці 1942 р. розстріляли в Бабиному Яру.

Посмертно вийшли збірки «Душа на сторожі», «Прапори духа», «Полум'яні межі». У поезіях та публіцистичних висту­пах поетеса проголошує героїзм як найвищу чесноту, сформувала принципи героїчної етики, наповненої героїчним діянням, відва­гою, безкомпромісністю. У художньому світі поетеси панує бунт, змагання за оновлений світ, протест проти безбарвної «нудоти життя». На переконання О. Теліги, рідний край від неволі може врятувати новий тип українця, який уміє жити й творити для своєї нації.

     Домашнє завдання

1.Опрацювати конспект, скласти тези статті підручника.

2.Підготувати розповідь про життєвий шлях Є. Маланюка; огляд творчості.

 

Українська мова 11 – б клас на 30.09.2024

Розвиток зв’язного мовлення . Різновиди аудіювання (ознайомлювальне, вивчальне, критичне).

Основою спілкування є аудіювання. Для представників багатьох професій  уміння швидко й правильно сприймати-розуміти усне мовлення для виконання службових обов’язків є найнеобхіднішим. Аудіювання — це вміння слухати, сприймати, аналізувати й відокремлювати потрібну інформацію. Але воно не лише полягає в запам’ятовуванні основної інформації та подальшому її відтворенні, а передбачає також уміння сприймати красу слова, тобто мову як естетичну категорію, і розуміти практичне значення висловлювань. Таким чином, сприйняття тексту має бути якомога повнішим і різноплановішим, приносити максимальну користь. Важливою особливістю аудіювання є одноразовість, неповторюваність цього виду мовленнєвої діяльності в природних умовах спілкування. Тому вчені  розрізняють репродуктивне  і продуктивне аудіювання.  У природній ситуації спілкування  співрозмовники вдаються до  продуктивного аудіювання. Умовою аудіювання  репродуктивного є повторюваність усної інформації. У шкільній практиці до репродуктивного аудіювання вдаються в процесі підготовки до  переказів і творів. Сприймати  усно передавану інформацію  можна глобально,  докладно, критично. Ознайомлювальне (глобальне) аудіювання потребує від слухача цілісного сприйняття змісту повідомлення, вміння визначити його тему, основну думку, поділити текст на смислові частини, розрізняти композиційні елементи. Докладне аудіювання передбачає найповніше, деталізоване сприймання змісту повідомлення, усвідомлення смислу кожного з його елементів. Критичне аудіювання ґрунтується на глобальному й докладному, воно потребує висловлювання власної думки стосовно почутого, своєї мотивованої згоди чи незгоди з певним твердженням, критичного осмислення сприйнятого на слух.

 

Українська література 11 –б клас на 30.09.2024

Плужник Євген Павлович

Євген Плужник (1898-1936)

Євген Павлович Плужник народився 26 грудня 1898 року в слобідці Кантемирівка Богучарського повіту Воронезької губернії в сім'ї дрібного торговця. Вчився у сільській школі, потім у кількох гімназіях — в Богучарі, Ростові, Боброві. 1918 року разом з родиною переїхав на Полтавщину. Під час громадянської війни вчителював у селі Багачка Миргородського повіту на Полтавщині. Навчаючи дітей, він одночасно поглиблював і свої знання. Але самоосвіта його не задовольняла, і він їде до Києва, де навчається у Ветеринарно-зоотехнічному інституті. Невдовзі він вступає до Київського музично-драматичного інституту ім. Лисенка. Акторські здібності Плужника, його гумор та дотепність цінують викладачі й товариші, пророкують перспективне сценічне майбутнє.

1923 року Микола Зеров залучає Євгена Плужника до Асоціації письменників (Аспис), що об'єднувала тоді всю "непролетарську" літературу Києва. 1924 року Плужник стає членом письменницької групи "Ланка", яка 1926 року перетворюється на "Марс" (майстерня революційного слова). На чолі "Марсу", як і "Ланки", стояли Борис Антоненко-Давидович, Валеріан Підмогильний, Григорій Косинка. "Марс" вважали за київську неофіційну філію харківської ВАПЛІТЕ. Обидві організації були розгромлені і ліквідовані одночасно.

Перші українські вірші Є.Плужника (в гімназійний період він писав російською) були опубліковані 1923 року в київському журналі "Глобус" під псевдонімом Кантемирянин (від назви рідного села) — Плужник ще не наважився перші поетичні спроби підписати власним прізвищем.

1926 року завдяки дружині поета, Галині Коваленко, вийшла в світ перша книжка віршів Євгена Плужника під назвою "Дні". Євген "все писав, писав, — розповідала вона, — а ми бідно жили, на шостому поверсі, одна кімнатка, а він все писав і засував то в піч, то під матрац. Одного разу він вийшов. Викликали його… Я собі подумала так: якщо я не зможу оцінити його поезію, то викраду. Понесу я Юрієві Меженкові, хай він скаже — він же фахівець, чи це чогось варте. Потім Меженко викликає мене до телефону і каже: "Знаєте, що ви принесли? Ви принесли вірші такого поета, якого ми в житті будемо довго чекати і дай нам Бог, щоб ми дочекалися".

Через рік виходить друга і остання прижиттєва поетична збірка Є.Плужника "Рання осінь", яка мала прихильну рецензію Ю.Меженка, а іншими розкритикована. Збірка поезій під назвою "Рівновага", яку Плужник підготував до друку і датована 33-м роком, лишилася ненадрукованою: разом з багатьма своїми друзями й колегами по перу він потрапив у жорна сталінської репресивної машини. Ці вірші увійшли до "Вибраних поезій" Є. Плужника 1966 року. Усього десять років тривала літературна діяльність цього талановитого поета.

В українську поезію середини 1920-х років Євген Павлович Плужник увійшов як співець гуманізму. Поезії його сповнені трагічного звучання: проповідям класової ненависті й безжальному братовбивству він протиставляє ідею абсолютної цінності людського життя, протест проти бездумної революційної жорстокості. Він прагнув конкретного гуманізму, зверненого до кожної людини, що опинилася у вирі терору й репресій і була безсилою захистити свою честь, гідність, зрештою, саме життя.

Поет-філософ Плужник розкриває протиріччя між метою і здобутком, між справжнім сенсом людського життя і його нікчемними зовнішніми виявами.

Відразу після розстрілу двадцяти восьми "ворогів народу", серед яких були друзі Є.Плужника по "Ланці" і "Марсу", митець потрапляє в "чергу" призначених до розстрілу. Ордер на арешт і трус у його квартирі був виписаний 4 грудня 1934 року. Але ще 2 грудня уповноважена секретно-політичного відділу НКВС УРСР Гольдман скомпонувала постанову, в якій Плужник звинувачувався в тому, що він "є членом контрреволюційної організації, був зв'язаний з націоналістичною групою письменників, вів контрреволюційну роботу. Знав про практичну діяльність організації по підготовці терактів". На підставі цього зроблено висновок: "перебування його на волі є соціально небезпечним", а тому Євген Плужник підлягає "утриманню в спецкорпусі Київського обласного управління НКВС".

Арешт Плужник зустрів спокійно. Після безпідставних ув'язнень його колег-літераторів, його власний арешт не став несподіванкою для нього. 25 березня 1935 року Євгену Павловичу Плужнику оголосили вирок: смертна кара, яку пізніше було замінено десятьма роками заслання. Проте десять років заслання на Північ з суворими умовами полярного клімату та напівголодне життя в'язничних казарм для людини, хворої на легені, — означали вірну смерть. Заміна розстрілу на заслання не давала поетові жодних шансів на порятунок. Та все ж, того дня, коли йому повідомили про зміну вироку, він зрадів. У листі, написаному до дружини під першим враженням одержаної звістки, Євген Плужник писав:

"Галча моє!

Це не дрібничка, що пишу я тобі чорнилом, але разом з тим — це величезну має вагу: я хочу, щоб надовго, на все своє й моє життя, зберегла цей лист — найрадісніший, вір мені, з усіх листів, що я коли-небудь писав тобі. Галю, ти ж знаєш, як рідко я радів і як багато треба для того, і от тепер, коли я пишу тобі, що сповнює мені груди почуття радости — так це значить, що сталося в моїм житті те, чому й ти разом зо мною — я знаю — радітимеш. У мене мало зараз потрібних слів — мені б тільки хотілося пригорнути тебе так міцно, щоб відчула ти всім єством твоїм, що пригортає тебе чоловік, у якого буяє життєва сила і в м'язах, і в серці, і в думках. Я пишу тобі, а надворі, за вікном, сонце — і мені, їй-богу, так важко стримати себе, щоб не скрикнути: яке хороше життя, яке прекрасне майбутнє в людини, що на це майбутнє має право! Я цілую тебе, рідна моя, і прошу: запам'ятай дату цього листа, як дату найкращого з моїх днів.

28.03.35

Твій Євген".

До Соловецьких казематів разом із побратимами по засланню в арештантських вагонах поет вже їхати не міг. Його, тяжко хворого, везли окремо. На Соловках він переважно лежав у тюремній лікарні, зрідка писав листи на Україну. Останній його лист датований 26 січня 1936 року. Цей лист Євген Плужник вже продиктував, а дружині лише приписав власною рукою: "Присягаюся тобі, я все одно виживу!" На жаль, це було вже нереальним. Євген Плужник помер 2 лютого 1936 року. 4 серпня 1956 року постановою Військової колегії Верховного Суду СРСР вирок Євгену Павловичу Плужнику скасовано і справу припинено "за відсутністю складу злочину".

 

Українська мова 5 клас на 26.09.2024

 

Частини мови. Основні способи їх розпізнавання.

Д.Білоус  «Злитки золоті».

Чи ти задумувавсь, відкіль оті 
У нашій мові злитки золоті?
Як намистини, диво калинове –
Частини мови!

Який співець, поет, який письменник
Уперше слово вигадав – іменник?
Іменник! Він узяв собі на плечі
Велике діло – визначати речі, –
Ім’я, найменування, і наймення:
Робота. Біль. І радість. І натхнення.

Ну а візьмімо назву – дієслово,
Само підказує, що діє слово!
Ще й прикладу на нього не навів,
А вже до півдесятка дієслів!

Прикметник дасть іменнику-предмету
Якусь його ознаку чи прикмету.

Числівник може визначить тобі 
Число речей, порядок при лічбі.

А поспитай звичайного займенника,
За кого він у мові? За іменника!
(Хоч може цей наш скромний посередник
Замінювать числівник і прикметник).

Прислівник звик, незмінюваний в мові,
Ознаки різні виражать при слові.

Сполучник каже: «Скромну роль я маю,
Але слова я в мові сполучаю».
І частка мовить: «Слово я службове,
Але людині чесно я служу.
І будьте певні, в інтересах мови
і так, і ні, де треба, я скажу».

А вигук може пролунать, як дзвін,
У мові, мабуть, найщиріший він!..

Хто ж так назвав оці частини мови?
Назвали вчені.
Й підхопив народ!

На сьогоднішній день налічують 10 частин мови. Вони в свою чергу поділяються на самостійні ( або повнозначні) та службові ( або не повнозначні), окремою частиною виділяють вигук.

Самостійних частин мови шість: іменник, прикметник, числівник, займенник, дієслово та прислівник. Кожна з них мають і граматичне і лексичне значення.

Службові частини мови, відповідно, не мають лексичного значення, а служать для придання словам і реченням нових відтінків, форм тощо, або просто для зв’язку в реченнях. До службових частин мови відносяться прийменник, сполучник та частка.

Серед цих частин мови є змінювані (іменник, прикметник, числівник, займенник і дієслово) та незмінювані.

1.    Опрацювання таблиць «Частини мови», «Характеристика частин мови» .

Таблиця 1

 

 

 

Частина мови	Значення	Питання
Іменник	Предмет	Хто? Що?
Прикметник	Ознака	Яка? Яке? Які?
Займенник	Вказує на предмет	Хто? Що?
Числівник	Порядок, кількість	Котра? Котре? Котрі? Скільки?
Дієслово	Дія	Що робити? Що зробити?
Прислівник	Однака дії	Куди? Звідки? Коли? Як?е?

 

 

 

 

 

Таблиця 2

Частина мови	Ролі у реченні	Змінюваність
Іменник	Самостійна	Змінювана
Прикметник	Самостійна	Змінювана
Числівник	Самостійна	Змінювана
Займенник	Самостійна	Змінювана
Дієслово	Самостійна	Змінювана
Прислівник	Самостійна	Змінювана
Прийменник	Службова	Незмінювана
Сполучник	Службова	Незмінювана
Частки	Службова	Незмінювана
Вигук	Службова	Незмінювана

 Вправа «Найуважніший»

А щоб легше і веселіше було запам’ятовувати всі правила ми прослухаємо віршики, а потім виконаємо завдання.

Ми іменника позвали

І спитали: Що ти? Хто?

Відповів він: ліс з лугами

І сідельце, і пальто,

Хлопчик, дівчинка і мама,

Пес і пташка, сонце, кіт,

Щастя, радощі і слава,

Та Івасик, твій сусід!

Дієслово щось все робить,

Що ти робиш?

Що зробив? Йду, стрибаю, маю, хочу,

Впав, заплакав та розбив.

Прикметник, ти який і чий?

Я – рідний, синій та малий,

Я- голубий, веселий, шумний,

Важкий, дотепний та розумний,

Катрусин, батьків, Танін, кішкин

Брудний, охайний та розкішний.

Сполучник сполучає все:

а, та, і, й, бо, щоб, але,

чи і або – синонім, звісно,

запам’ятай їх всіх навмисно!

Прийменник – це обманщик рідкий,

До слова липне, як до тітки,

Але стоїть завжди поперед:

У, до, від, над, за, із-за, перед,

Про, понад, через, по, посеред!