Українська літера 11 –Б клас  на 16.09.2024

                             Група «київських неокласиків».

Епіграф: Любов до слова, до строгої форми, великої спадщини світової літератури

                                                       М. Рильський

    В історії української словесної культури неокласицизм постає унікальним явищем, творчість київських митців, що іменували себе неокласиками, не підпадає під жодної схеми. Сповнена алюзій, символів перегуків з історико-культурною традицією  європейської цивілізації, художня спадщина неокласиків є своєрідним протестом  як щодо авангардистських напрямів, так і до модернізму загалом.

Творчість київських неокласиків належить до напрямку модернізму.

Модернізм – це спільна назва мистецьких напрямків та течій ХХ століття , яким притаманні спроби відобразити нові явище суспільства новими художніми засобами.

Неокласицизм (грец. neos – новий і лат.  сlassicus – взірцевий) – умовна назва естетичної платформи п’ятьох київських поетів, літературознавців, перекладачів періоду «розстріляного відродження».

   Неокласики  були неформальним товариством митців, які шанували талант та відмежовувалися від інших організацій сповідуючи принцип творчого інтелекту, високої культури мислення й дисципліни поетичного мовлення. До групи неокласиків входили: М. Зеров, М. Драй-Хмара, М. Рильський, П. Филипович та Юрій Клен. Загалом близько 40 письменників належали до угруповання “неокласиків”, але ядро складало “п’ятірне ґроно”. До київських неокласиків літературознавці зараховують ще й Віктора Домонтовича (єдиний прозаїк серед «неокласиків»). Його називають шостим у «гроні п’ятірнім». «Київські неокласики» не мали ні програми, ні статуту. Вони захоплювалися античною лірикою, бароковою метафорою та філігранністю творів  французьких  парнасців (у французькій поезії 50—70 років XIX ст. парнасцями стали називати поетів, які своїм завданням вважали створення "чистої поезії", приділяли основну увагу ідеальній поетичній формі). Неокласики прагнули наслідувати французьких поетів-парнасців, адже вважали, що головним чинником творчої праці є духовна гармонія митця.

    У 1925-1928 рр. «київські неокласики» висунули гасло «До джерел!», що означало творче переосмислення національної та зарубіжної традицій у контексті нових викликів часу. Вони дбали про загальнолюдські мистецькі цінності, намагаючись уберегти їх від впливу більшовицької ідеології, несмаку й скороминущої буденності.

В українській літературі неокласики започаткували поезію нового типу: якщо до них панівною була фольклорна традиція, то тепер відродилася книжна, тобто ренесансно-барокова.

 

Домашнє завдання: підготувати повідомлення про перекладацьку діяльність неокласиків.