Українська література на  16.12.2024

                    Трагічна та титанічна творчість О. Довженка

     Із дитинства був неперевершеним мрійником і фантазером. Та й зрілим уже майстром, як писав Остап Вишня, «завжди він говорив не про те, що було, і не про те, що є, а про те, що колись буде». Мріяв усю землю перетворити на розкішний квітучий сад. Для початку посадив фруктові сади на Київській кіностудії та на Мосфільмі.

    Його називали «живим акумулятором ідей». Умів розповіддю захопити слухачів, був надзвичайно артистичною людиною. Скрізь бажав втрутитися. Мав пристрасть усе перебудовувати і змінювати.

Це – Олександр Довженко. Кінорежисер, сценарист, письменник, художник, публіцист.

    З’явився на світ Олександр Довженко 10 вересня 1894 року в селі Сосниці, на його околиці, що називалася В’юнище, на Чернігівщині (показують на карті)  в родині неписьменних селян.

Через усе своє життя Олександр Довженко проніс велику любов до діда Семена Тарасовича — колишнього чумака, людини мудрої, чесної і незлобливої. Дід був дуже схожий на Бога. Коли я молився Богу, завжди бачив на покуті портрет діда у старих срібнофольгових шатах. Він був письменний по-церковному і в неділю любив урочисто читати Псалтир.

 Якщо дід Семен умів читати, то прабаба, батько й мати Довженка були неписьменними.

О.Довженко. Багато бачив я гарних людей, та такого, як батько, не бачив. Голова в нього була темноволоса і велика, розумні сірі очі, тільки в них чомусь завжди було повно смутку: тяжкі кайдани неписьменності і несвободи. Життя батькове було нещасливе. Він помер вісімдесяти років. Був неграмотний, але зовні був схожий на професора чи академіка, розумний і благородний чоловік. Родись і вирости він не в наших умовах, з нього вийшов би великий чоловік.

Мати Олександра, Одарка Єрмолаївна, за словами сина, "народилась для пісень", але "проплакала все життя…».

О.Довженко. Мати частенько любила казати: "Нічого в світі так не люблю, як саджати що-небудь у землю, щоб проізростало. Коли вилізає саме з землі всяка рослиночка, ото мені радість. Пригадую: основна риса характеру нашої сім'ї — насміхатись над усім і в першу чергу один над одним і над самим собою. Ми любили сміятись, дражнити одне одного, сміялись у добрі і в горі, сміялись над владою, над богом і над чортом, мали велику любов і смак до смішного, дотепного, гострого. Сліз нам випадало в житті багато, більше, ніж сміху. І всі ми були добрі до людей. Своєрідність гумору була нашою родинною і національною ознакою..."

     Батьки мали аж 14 дітей, із них вижило тільки двоє – Сашко і Поліна, яка згодом стала лікарем.

 Спочатку його стежина вела в місцеві школи (початкову, вищу). Учився добре, багато читав, аж мати часто сварила.

       З 1911 року вчиться у Глухівському вчительському інституті, займається самоосвітою, потай читає заборонену українську літературу. Його з радістю чекали вдома на канікули: прибирали, варили смачний обід, пекли пироги з яблуками. Мама з цієї нагоди вдягала святкове вбрання – Сашка любила найбільше з усіх. Та його й не можна було не любити: ніжний, охайний, працьовитий, завжди усміхнений і добрий. Умів розмовляти з людьми.

     Після закінчення інституту вчителює в Житомирі, Києві. Викладає фізику, географію, природознавство, історію, навіть гімнастику. Мріє про університетську освіту, про академію мистецтв.

     Нарешті 1917 року вступив до Київського комерційного інституту на економічний факультет. У цьому ж році Довженко закохується у Варвару Крилову.

Вона народилася на зламі віків — у 1900-му році — у містечку Сміла, цукровій столиці графів Бобринських. Варя Крилова виросла в багатодітній сім’ї, мала 5 сестер і брата. Батько помер рано, залишивши дружину з малими дітьми. Варю взяли на виховання мамині родичі, які жили в Житомирі. Там дівчина й закінчила гімназію, а потім вчителювала.

    Після травми коліна захворіла на туберкульоз.

Лікування Варі не привело до повного видужання. Біль у ногах був постійним, довелось ходити з милицею, накульгуючи на ногу. І коли вона довідалась, що Сашко захопився молодою актрисою Юлією Солнцевою, прийняла рішення залишити чоловіка назавжди, щоб не стати перешкодою на його шляху. Пояснює це у прощальному листі так:

   «Дорогий, рідний, коханий мій! Я прощаюся з тобою. Я їду назавжди від тебе. Розумію все-все. Найперше — те, що жити разом ми не можемо. Ти йдеш у велике мистецтво. Ти віддаєш йому всього себе. Тобі потрібен друг у житті, тобі потрібна натхненниця. Коли приходиш додому стомлений, вкрай виснажений — маєш спочити душею. Твоє серце не повинна ранити жіноча милиця. О ні!

    Не тривожся за мене, любий мій. Залишаю тебе свідомо. Не хочу, щоб недуга моя травмувала твою душу. Адже ти не зможеш творити, працювати по-справжньому.

   Я житиму до останнього подиху з тобою в серці своєму, в спогадах, думках, у снах. І стежитиму за твоєю красивою ходою. Вірю і знаю, що ти створиш багато прекрасного, доброго й вічного.

   Ти закохався, Сашко... Повір: од щирого, хоч і зболеного серця, відкидаючи в ім’я тебе ревнощі й біль, хочу, щоб вона стала істинним твоїм другом, твоїм натхненням. А в мене одне-однісіньке прохання до тебе: хочу жити під твоїм прізвищем.

    Прощай. Хай іде до тебе добро й щастя із Землі, з Неба, з Води!

Твоя навіки Варвара Довженко».

    Так, у Нього ще будуть «Земля», «Щорс», «Аероград», «Поема про море», «Арсенал», «Мічурін», «Повість полум’яних літ». Попереду Вітчизняна війна і фільм «Україна у вогні». Буде кіностудія в Києві і яблуневий сад, посаджений його руками біля студії ще в 1929 — 31 роках. Про його фільми сперечатимуться, ними захоплюватиметься весь світ. Знавці будуть порівнювати його кінодоробок із високими шедеврами Рафаеля та Мікеланджело. Він — загальновизнаний геній.

А її доля гне, тре, випробовує на міцність, як хоче.

   Спочатку Варя прихиляється біля сестри Ганни Семенівни Попенко, яка живе зі своєю сім’єю у селі Глібівка, потім – біля молодшої сестри Лізи в Євпаторії. А 1936 року з’являється у селі Демидів тоді Димерського, а зараз Вишгородського району з маленьким синочком на руках. Працює в школі, викладає німецьку мову, ботаніку. Живе в кімнатці, яку їй виділили тут же, у приміщенні школи.

    Ось як згадує про ці часи Олександра Львівна Васильєва, вчителька Демидівської школи, яка в 1936 р. була ученицею Варвари Семенівни, а після війни вже її колегою:

   «В клас зайшла темноволоса, божественно красива жінка з такими променистими добрими очима, що ми відразу і не помітили її кульгавості...»

Яка це була обдарована людина. Вона викладала декілька різнопланових предметів, під її керівництвом біля школи були і створені дослідні ділянки, де діти разом з Варварою Семенівною вирощували овочі, городину, куди за досвідом приїжджали вчителі зі всієї Київської області. Варвара Семенівна грала на піаніно, на гітарі. Вона чудово співала і танцювала. З її появою в школі завирувало життя і в післяурочний час. Працювали гуртки — хоровий, танцювальний, драматичний. Часто репетиції затягувались до пізнього вечора. Вона вся була на людях, весь її час присвячений дітям.

    Вона вчителька і мама єдиного сина, якого назвала Вадимом, а записала на прізвище Чазов. Чазов Вадим Петрович. Це прізвище чоловіка, за яким Варвара Семенівна не була замужем, хоч він любив її і домагався її руки, але вона його любов не прийняла.

    Ніхто ніколи не бачив її сліз, розпачу. А вони були, були самотність і сльози, і розпач, бо душа її горіла у вогні любові до Довженка всі роки. В архівах Варвари Семенівни син знайшов докази високої трагедії душі цієї жінки, своєї матері. Ночами вона писала листи коханому, які ніколи не надсилала йому. Хоча декілька разів вони таємно таки зустрічалися. Адже збереглися написані рукою Довженка рядки: «Яке дивне життя! Яка, мабуть, ти незмірно вища за мене. Сашко. Київ, 1932.»

    Вадим мав документ про народження, у якому свідчилось, що народжений він 1935 року. Вже після смерті матері (яка кликала сина приїхати до неї з далекого Івано-Франківська для серйозної розмови, що так і не відбулась, бо Варвара Семенівна раптово померла в кінці вересня 1959 року ще нестарою жінкою), він, збираючи матеріали про сім’ю матері, в архівах м. Євпаторії знайшов записи від 19.IХ.1933 року, що народився він тут, у Євпаторії,

22 серпня 1933 року.

     Ось вона, велика таємниця цієї незвичайної жінки, таємниця, яку навряд чи вдасться комусь розкрити достеменно, адже правду вона забрала з собою в могилу. Помер уже й син, який після закінчення школи у Демидові навчався у художньому училищі міста Косів, очолював художню школу в Івано- Франківську. Був талановитим художником, як і... так і хочеться сказати: «батько». Про це свідчать дві його картини, які ви зможете побачити в стінах Демидівської середньої школи, де багатолітніми стараннями вчителів і учнів у 2002 році відкрився музей школи.

    Зовні Вадим Петрович був дуже схожий на Довженка. Це стверджують усі, хто знав Вадима. Про це промовляє і фотопортрет Вадима Петровича. Але навіщо було матері оформляти документи сина, змінюючи рік його народження? У даному випадку це риторичне запитання, відповідь на яке можна знайти в невідісланих листах до коханого:

«— Ніколи, ніколи більше не стану прохати, рідний мій, тебе про те, щоб ти прийшов до мене. Ти вільний від мене назавжди, мій рідний коханий. Хай тобі легко й вільно дихається! Хай в очах твоїх сяють лише радість і щастя. Пробач мені лише одне: в мене нема сили відмовитись від нестримного шаленого бажання розмовляти з тобою в листах.

— Не йди! Вбий мене, розчави, розтопчи, але не залишай, — щось несамовито й хижо кричало в мені.

— О Сашо! Рідний мій, милий... Так тягнуться до тебе зараз мої руки. Так тремтить, б’ється моє серце назустріч тобі. Ти чуєш, Сашо! Сашуню! О, яке дороге мені твоє ім’я рідне. Як утішно слухати мені його в гомоні хвиль... Сашунько... Сашунько...»

    Це ім’я, його звучання, не вбили в ній ні розпачлива самотність, ні роки війни, ні післявоєнна бідність, коли вона поселилася в старенькій хаті колишнього сільського багатія, що стояла на виїзді з Демидова. Знала холод і голод. Змушена була тримати господарство. Вирощувала поросятко, а коли його кололи запрошені люди, то втікала з дому, щоб не було чути його крику. Так, як і сусіди, які ділилися з нею свіжиною, заносила потім і їм потрошку.

 Революційні події в Україні захоплюють і його, він вірить у національне визволення рідного народу, намагається докласти і власних зусиль для досягнення довгоочікуваної свободи.

 Стає вояком УНР, служить у петлюрівській армії. Нещодавно розсекречені документи з архівів ЦК ВКП(б) засвідчують, що органи ЧК у 1919 р. за антибільшовицьку діяльність присудили Довженка до ув’язнення в концентраційному таборі. Але про нього потурбувалась партія боротьбистів (щойно перед тим УПСР – Українська партія соціалістів-революціонерів, або есерів).  У 1920р. він разом із В.Елланом-Блакитним (лідером боротьбистів) приєднався до КП(б)У, з якої під час однієї з політчисток був виключений.

 Працює лектором при штабі Червоної дивізії. У Житомирі завідує партшколою, бере участь у підпільній боротьбі проти білополяків. У Києві працює секретарем губернського відділу наросвіти, комісаром Українського державного театру ім.Т. Г.Шевченка.

    1921р. – його послали за кордон на дипломатичну службу: Варшава, Париж, Лондон. У 1922-1923рр. живе в Берліні, обіймає посаду секретаря генерального консульства УРСР у Німеччині, приватно вчиться в майстерні відомого в Європі художника Віллі Еккеля.

    У 1923р. повертається в Україну, до Харкова. Стає художником-ілюстратором, автором політичних карикатур.

 Відвідує засідання «Гарту», невдовзі стає одним із засновників найпрогресивнішої на той час літературної організації письменників – ВАПЛІТЕ. Йому імпонує ідейно-естетична позиція її лідера М.Хвильового: вільний, самостійний шлях українського мистецтва, орієнтація на здобутки світової культури, а не російської. Такі погляди О.Довженка викладено в його статті «До проблеми образотворчого мистецтва», надрукованій у першому збірнику ВАПЛІТЕ 1926р.

 1926 рік – переломний  у творчій долі О.Довженка. Юрій Яновський, тоді головний редактор «одеського Голівуду», залучає до роботи на ній і О.Довженка. Уже 1926 р. Довженко створив за своїми сценаріями перші фільми: короткометражні комедії «Вася-реформатор» і «Ягідка кохання». Звісно, то були ще учнівські роботи. А от наступна стрічка «Сумка дипкур’єра» (1927) засвідчила про неабиякі мистецькі здібності режисера.

    У 1928р. з’явилася «Звенигора», яка принесла Довженкові визнання і світову славу: з успіхом обійшов екрани багатьох країн світу. На нього звернула пильну увагу тодішня мистецька зарубіжна громадськість.

Наступний фільм «Арсенал» було створено за власним сценарієм режисера вже на Київській кіностудії, куди 1929р. перебрався О.Довженко, нині вона носить його ім’я, там діє музей. І щороку квітне яблуневий сад, посаджений руками митця.

Світову славу О.Довженкові приніс його останній німий фільм «Земля» (1930).

 Наприкінці двадцятих років Олександр Довженко знайомиться з молодою, але вже знаменитою актрисою Юлією Солнцевою. Вершини слави й успіху вона досягла після того, як зіграла головну роль у фільмі «Аеліта».

    Юна, талановита, амбітна й надзвичайно приваблива дівчина відразу підкорила Довженка. Він закохується до нестями й після уходу дружини Варвари пропонує руку й серце «зоряній» красуні Юлії. Однак чомусь Олександр Петрович майже до кінця свого буремного життя не брав офіційного шлюбу з Солнцевою, і лише незадовго до його смерті Юлія Іполитівна наполягла, аби її громадянський чоловік розірвав шлюб із Варварою Криловою та  одружився з нею.

«Юлія Солнцева. З одного боку — дружина і найближчий товариш Олександра Петровича на знімальному майданчику та в житті, а з іншого — жорстка і самовладна спадкоємиця творчого спадку чоловіка, яка на півстоліття засекретила велику частину архіву митця, куди входять листування, записи, щоденники. Солнцева завдавала чимало прикрощів своєму чоловікові: розсварила його з М.Бажаном, І.Савченком та багатьма українським митцями», — констатує Сергій Тримбач.

     Кіношна Аеліта тягнула слабовольного режисера до російської культури. Улюблений актор Довженка Петро Масоха першим забив тривогу, розповідаючи колегам: «Солнцева, на жаль, внесла відчутні зміни до характеру, поведінки, смаків, помислів і, головне, у творчість свого чоловіка, знаменитого митця і великої людини... Ми зіткнулися з досить ворожою до нас (членів знімальної групи фільму «Земля») особою, яка, як виявилося з часом, ненавиділа нас, я б сказав, великодержавною ненавистю російської шовіністки».

    Друг Олександра Петровича, письменник Юрій Яновський теж не дуже добре відгукувався про «Аеліту». Із розсекречених архівів НКВС нам відомо, що митець ще 17 вересня 1940 року називав дружину свого товариша «проклята Юлька», оскільки «Солнцева, зневажаючи і ненавидячи українську культуру, весь час тягне Довженка у бік російської культури, відштовхує його від українських письменників і взагалі від українців, а Довженко «цілком під її черевиком».

    Друга дружина Юлія Солнцева повністю підкорила власній волі Олександра Довженка. За словами Яновського, Солнцева «робить Каїнову справу», вона руйнує Довженка зсередини. Але той теж не дурний, він усе розуміє. І це для нього справжня трагедія: він кохає Солнцеву, але часом ненавидить її, відчуває її мету й інколи пробує з нею боротися.

    Офіційна біографія славетного режисера переконує нас, що Юлія Солнцева була йому вірною дружиною та соратницею. Насправді ж усе було складніше. Друзі й колеги Олександра Петровича потайки (бо можна було загриміти до сталінських таборів!) розповідали про стервозність і зрадливість несамовитої «Юльки».

    Можливо, вона навіть любила його по-своєму, допомагала у чомусь, але було в ній щось диявольське. Дітей у них не було. Він дуже-дуже любив дітей, але Юлія Іполитівна... Наприклад, вона могла сказати: «І свині народжують». І взагалі з роками ставала все злішою. Олександр Петрович говорив їй: «Юлю, ти живеш у злі», — якось розповів журналістам племінник Довженка Тарас Дудко, директор Російського інституту реабілітації Національного наукового центру наркології. «Дияволиця» тримала свого чоловіка, генія і творця, в єжових рукавицях. Його унікальні архіви й щоденники заповіла розсекретити лише в 2009 році — через двадцять років після власної смерті. Та багато документів поділося невідомо куди, забравши із собою таємницю непростих взаємин Олександра Довженка зі своєю другою дружиною.

1933 рік. В Україні голод, насувається хвиля масових репресій. Та революція, в яку фанатично повірило багато митців, несподівано принесла гіркі наслідки. О.Довженко перебирається до Москви, а потім – на Далекий Схід.

Там збирає матеріал для майбутнього свого фільму: знайомиться з Сахаліном, тайгою, рікою Амур. Наслідком цієї романтичної подорожі став у 1935 році фільм «Аероград», що відповідає замовленню влади.

Довженко остаточно потрапляє в «пащу дракона», якою була тоталітарна система. Його нагороджують орденом Леніна у 1935 році, коли багатьох українських митців уже було репресовано… Отож, довіру партії та уряду мусить виправдовувати і надалі.

 З початком війни О.Довженко разом із Київською кіностудією, якою тоді керував, потрапляє до Уфи, невдовзі до Ашхабада. Добровольцем іде на фронт як кореспондент газети «Красная Армия». У політуправлінні Південно-Західного фронту йому присвоюють звання полковника. Бере участь у визволенні Харкова і Києва.

 У повоєнний час Довженкові не дозволяють вертатися в Україну, до останніх днів він живе в Москві. Працює членом редколегії сценарної студії, членом художньої ради на Мосфільмі, викладає у ВДІКу, читає лекції на режисерських курсах.

 29 листопада 1954 р. О.Довженко записав у щоденнику: «Трудно жити й творити без щастя. Я стомлений, знесилений душевно вкрай». Позаду в нього було надзвичайно тяжке життя. Спочатку воно минало в пошуках себе, а потім у постійному виборюванні свого місця під сонцем ціною непоправних втрат творчої свободи, власного голосу. Неспокійне, зболене серце митця вже не витримувало розлуки з Україною, постійних цькувань з боку недругів, тиску чиновництва, не витримувало дисгармонії, жорстокості та абсурдності світу.

    25 листопада 1956 р. далеко від України, в чужій Москві, серце О.Довженка зупинилося.  Незадовго до його смерті, десь восени 1955 р., Юлія Іполитівна Солнцева прислала в Демидів до Варвари Семенівни свого посланця з проханням дати згоду на розлучення з Довженком. На що Варвара Семенівна відповіла: «Якщо так хоче Саша, я згодна».  

 ДОМАШНЄ ЗАВДАННЯ

Прочитати та вміти аналізувати  «Воля до життя».