Українська література  11- А клас на 30.01 – 31.01.2024

Григір Тютюнник. Коротко про письменника. «Вічна тема  «любовного трикутника» в новітній інтерпретації. Образ  любові  як втілення високої християнської цінності, яка вивищує людину над прагматичною буденністю, очищає її душу («Три зозулі з поклоном»)

Народився я  5 грудня 1931 р. в се­лі Шилівка Зіньківського району на Полтавщи­ні. Дитячі роки мої були гіркими .  Батько, Михайло Васильович, столярував у колгоспі. Перший шлюб із Ївгою Буденною (матір'ю Григорія-старшого) склався невда­ло. Друга дружина — Ганна Михайлівна була молодшою від нього на 16 років. Коли мені було 6 років, батька заарештували органи НКВС, судили й відправили в Сибір, звідки він уже не повернувся. Часто згадував  я тата з теплотою і ніжністю: «Я тільки тріньки-тріньки пам'ятаю тата: вони були великі, і рука в них теж була велика. Вони часто клали ту руку мені на голову,  і під нею було тепло й затишно, як під шапкою. Може, тому й зараз, коли я бачу на голівці якогось хлопчика батьківську руку, мені теж хочеться стати маленьким» .  Мати вийшла заміж за ін­шого, а мене забрав до себе на Донбас дядь­ко Филимон, батьків рідний брат.

Коли почалася Велика Вітчизняна війна й тітка не мала можливості утримувати власних дітей, я, одинадцятирічний хлопець зробив вибір: вирішив повернутися в село до матері. «Йшов пішки, майже два тижні, маючи за плечима три класи освіти і порожню торбинку, в котрій з початку подорожі було дев'ять сухарів, перепічка і банка меду — земляки дали в дорогу. Потім харчі вийшли. Почав старцювати. Перший раз просити було неймовірно важко, соромно, одбирало язика і в грудях терпло, тоді трохи привик». То була дорога тяжка й небезпечна, сповнена недитячих випробувань, злигоднів і горя. Всякі люди траплялися мені. Зустрічався з фашистами, та й свої інколи були не кращі — поліцаї, дезертири, спекулянти. Та все ж доля посилала мені більше людей добрих, щедрих душею, сміливих. Вони часто рятували знесиленого довгою дорогою обірваного підлітка від смерті та голоду, ділилися шматком хліба, обігрівали, давали одежину. Пізніше цю трагічну подорож  я опишу в   автобіографічній повісті «Климко».

  Михайло Васильович Тютюнник, батько Григора, був від природи інтелігент, таємно від усіх готувався вступати в учительський інститут, мріяв отримати диплом учителя, хоча за сіль­ськими мірками 40-річному дядькові вже пізно було братися за науку. «Батько любив літературу, знав напам 'ять трохи не всього «Кобзаря», поезії Пушкіна».

Григір, переживши 14 днів неймовірно виснажливої дороги, таки добрався до рідної Шилівки. Жив, як і всі, в окупованому німцями селі, напівголодному і морально пригніченому.

Хлопець допомагав по господарству, бідував, мерз, ніколи не наїдався . Про якісь розваги не могло бути й мови. Так минуло більше року А як  німці виїхали з села, пішов у п'ятий клас, потім - у ремісниче училище. На звільнених територіях залишилися тільки діти, жінки й старі, а треба було відбудовувати зруйновану країну. Ось, тоді й почали повсюди відкриватися ремісничі училища, куди пішли десятками тисяч підлітки, щоб у короткий час здобути спеціальність і взяти разом із дорослими на свої ще не зміцнілі  плечі важку ношу відбудови.

В одному з таких училищ вчився і Григір Тютюнник. Там одержав незабутні на все життя уроки дружби і взаємодопомоги, там кувалися його життєві принципи, найголовніші з яких — правдивість, безкомпромісність, доброта. Про життя повоєнних ремісників Григір згодом напише гірко-правдиву  і водночас світлу, прекрасну повість « Вогник  далеко в степу».      Це пам'ять його серця і водночас борг, відданий обділеним радістю і достатком одноліткам.

Закінчивши училище, юнак повертається в рідну Шилівку, працює на різних роботах у колгоспі. Окрім злигоднів та життєвої невлаштованості, він зазнає тут ще й моральних прикрощів, коли хтось зневажливо згадує його батька або й прямо називає «ворогом народу». Та й самого Григора звинувачують у тому, що він відразу ж після училища повернувся в колгосп, а не поїхав за призначенням у Харків на завод, хоч усі добре знали, що у хлопця погано  з  легенями. І не витримавши всього цього, Григір завербовується на роботу в Донбас ..

 Пізніше  Григір працював у Харкові на заводі імені Малишева. Через постійне недо­їдання й забрудненість важкими металами в ньо­го виявилися ознаки туберкульозу. Майбутній письменник повернувся в село. Хліборобська праця допомогла одужати, але через те, що са­мовільно залишив місце роботи, його відправи­ли в колонію для неповнолітніх. Там Тютюнник відбув 4 місяці, перечитав усю бібліотеку. «Тепер уже, коли заставляли робити щось важке, то на­тякали, що не тільки мій батько ворог народу, а й я «тюряжник».

У 1961 р. журнал «Крестьянка» друкує опо­відання «В сумерки», яке було написане росій­ською мовою й підписане «Григорій Тютюнник- Ташанський». Із журналу прийшла відповідь: «Як Ви звичайно підписуєтесь? Подвійним прізви­щем чи просто Григорій Тютюнник, як у книжці «Спілка радянських письменників»?». Його сплу­тали з рідним братом Із того часу всі твори Гр. Тютюнник писав українською й підписував­ся власним іменем і прізвищем.

У 70-х рр. побачили світ книжки новел «Бать­ківські пороги», «Крайнебо», «Коріння», повісті «Климко», «Вогник далеко в степу», збірки для дітей «Степова казка», «Ласочка», «Лісова сто­рожка». Гр. Тютюнник перекладав українською мовою твори В. Шукшина: 1978 р. у видавни­цтві «Молодь» вийшла збірка оповідань та кіно­повістей «Калина червона».

Усе хороше в житті приходило до Григора Тютюнника із запізненням. Не юним він вступив до університету, лише в тридцять років було надруковане перше оповідання «Дивак» , і надто пізно (аж по смерті) прийшли до письменника гідні його таланту шана і слава.

За книги «Климко» (1976) і «Вогник  далеко в степу» (1979) Григорові Тютюннику присуджено республіканську літературну премію імені Лесі Українки 1980 р.

Чиновники від літератури докоряли нею, спо­нукали дякувати партії й урядові. «Я ту премію одержувати не буду», — спересердя сказав Григір Михайлович. Премія за внесок у розвиток дитячої літератури образила, бо, на думку пись­менника, його творчість не сприймали серйоз­но. Палкий правдолюб, нестерпний до фальші у великому й малому, Гр. Тютюнник органічно не міг ужитися з лицемірною, брехливою систе­мою. Його ображала зневага до пам'яті рідного брата Григорія: у Львові не хотіли ставити йому пам'ятник, гальмували вихід роману «Вир» ро­сійською мовою (у перекладі Григора).

Цікавим є й те, що й Григорію, і Григору Тютюнникам була присуджена Державна премія імені Т. Г. Шевченка, але посмертно. Виправда­лися слова Григора: «Літературі, як і яблукам, погоди треба».

"Тютюнники довго не живуть",— особливо часто ₍ , повторював він в останні свої роки. І це була правда. _: Його батько загинув молодим у комуністичному концтаборі 1937 р., а старший брат, відомий український і письменник Григорій Тютюнник, умер сорокарічним од незагоєних ран, одержаних на війні.

Григір наклав на себе руки ( 6 березня 1980 року….. передсмертна записка письменника, підшита до справи  про самогубство. Ось її зміст: «Домучуйте  когось іншого, а все моє, що в мене є, спаліть».

Сумним і страдницьким було життя Григора Тютюнника, але надзвичайно цікавими були його твори.                                                       

 

Софіє! Соню!

Учора дав мені товариш скалку від дзеркальця, і я вперше за два  роки себе побачив. Побачив і не впізнав. Не тільки вся голова, а й брови посивіли. Зразу подумав був: може, то іній (це надворі було, не в бараці), тернув долонею - ні, не іній.

Соню!

Не суди мене гірко. Але я ніколи нікому не сказав неправди і зараз не скажу: я чую щодня, що десь тут коло мене ходить Марфина душа нещасна.

Соню, сходи до неї і скажи, що я послав їй три зозулі з поклоном, та не знаю, чи перелетять вони Сибір неісходиму, а чи впадуть од морозу.

Сходи, моя єдина в світі Соню! Може, вона покличе свою душу назад і тоді до мене прийде забуття хоч на хвильку.

Обнімаю тебе і несу на руках колиску з сином, доки житиму...         

-         Незрозуміло. Хто автор цього листа? Що за Марфа, що за Соня? Яка людина може написати таке? Що переживає вона? Від чого рветься на шматки її душа? Звичайно, це герої твору Григора Тютюнника "Три зозулі з поклоном". Прекрасна річ!  Як свідчать сучасники Григора Тютюнника, у нього все було великим - руки, якими можна було перевернути гори, очі, які ясно бачили і минуле, і майбутнє, серце, в якому клекотіли, не згасаючи, любов до друзів, ненависть до ворогів.

Чого, на вашу думку, було більше в серці письменника - ненависті ЧИ любові?  

      Саме їй "Любові всевишній" присвячує свій твір "Три зозулі з поклоном" Г.Тютюнник". Цей шедевр і стане сьогодні об"єктом нашого дослідження, Тютюнник вчитиме нас кохати, прощати, аналізувати свої і чужі вчинки, вчитиме любові, доброті, терпимості.

 "вічна" тема "любовного трикутника" (Марфа - Михайло - Софія)

    У центрі трикутника символічний образ душі. Він розкриває духовний світ, риси характеру і вдачу героїв, їхні вчинки, щирість почуттів одне до одного. Це історія двох жінок, що кохають одного чоловіка , причому одна з них -  його дружина і мати його сина.

Літературознавці стверджують, що це новела у новелі . Особливість її в тому, що  тут відсутні драматичні сюжетні зіткнення, але кожне слово відгукується щемом у серці.

-                     А ще у своєму "Щоденнику автор познайомив нас із жінкою, котра дуже любила його батька. Коли в сім"ї сталося нещастя, мама його кинулася в горі саме до неї. Ця жінка була набагато старша і за тата і за маму. Але обоє вони ніколи не посміли зневажати ту любов, велику і безвзаємну. Отож Марія, так звали жінку, пекла коржики, збирала все необхідне, бо мама ридала і побивалася. Удвох вони і поїхали шукати батька, не знаючи, що слід його уже загубився навіки. Оце благородство, оце краса обох жінок, оце так самозреченість тоді ще зовсім молодої мами. Мабуть вона в цілім світі шукала підтримки в своєї суперниці, співчувала їй і жаліла. Дивина - та й годі. У житті всяке буває.

-                     Всевишня любов у розумінні Тютюнника - це даність із неба. Тому епіграф - посвята звучить так: "Любові всевишній присвячується». Всевишній вживається тільки зі словом Бог. Мабуть, автор вказує на найвище, найпрекрасніше людське почуття - кохання. Бо воно - найодухотвореніше. У новелі це любов душ, тобто любов вищого за тілесний рівня. Це кохання, в якому залишається кожен чесним перед собою. Це безпретензійне кохання, в якому не було й тіні заздрощів і суперництва.

ПІСНЯ                                                                                

Летіла зозуля через мою хату,                

Сіла на камені та й стала кувати.

-   Ой ти, зозуленько, чого рано куєш,                     Чи ти, зозуленько, моє горе чуєш?

-  Якби не чувала, то я б не кувала, Тобі молоденькій, правди б не казала.

                       - Ой боже, мій боже, що я наробила,

Єсть у нього жінка, а я полюбила.

Єсть у нього жінка, ще й діточок двоє,

Ще й діточок двоє - чорняві обоє.

Ще й діточок двоє - чорняві обоє,

Розривають серце на четверо моє.

Було то 1976 року. До Ірпінського будинку творчості завітав сліпий бандурист. Серед пісень, які він виконував, особливо  вразила одна — «Летіла зозуля че­рез мою хату...». Йшлося в ній не просто про нещасливе кохання, а й про вічне , не переборне ніким і нічим страждання людини. Григір ураз підхопився і побіг до себе в кім­нату. Про це розповідають очевид­ці. Так народилась новела «Три зозулі з поклоном» — одна з найчарівніших перлин української літе­ратури XX ст.

Кохання – це прекрасне почуття. Воно залишає слід на все життя. Але приходить воно до кожного по - різному . Володимир Винниченко , наш земляк, сказав : «Кохання приходить зразу  , в один момент, і може одійти з такою ж  раптовістю і несподівано. Любов приходить помалу, непомітно, стає господинею і одходить трудно, з муками, із смертю.»

В образі Михайла ніби постає історичне минуле: репресія 1937 року, горе і страждання народу, мільйонів дітей, яких осиротив Сталін.

Софія – мудрість, а ще мучениця, матір Віри, Надії, Любові

·        Палко кохає свого чоловіка.

·        Гарна дружина і мама, виховує сина сама.

·        Спокійна, врівноважена.

·        Співчутлива, без заздрощів ставиться до Марфи, навіть  Михайла просить допомогти їй.

·        Не сердиться на Марфу, бо в горі ні на кого немає серця.

·        Риси характеру: любов до ближнього, милосердя, всепрощення, доброта.

-                     Яке горе прийшло в  її сім"ю ?

-                     Як переживає його Софія з сином?

-                     Чи була вона нещасною?

-                     Чому Софія не сердиться на суперницю ?(у горі ні на кого нема серця, у розмові з сином очі сухі, голос не здригнеться, спогади закаменіли).

грішна безгрішниця Марфа

- Одружена , 2 роки в шлюбі була, зараз удова.

·        Свого Карпа не любила. Чому?

-                     Чому ж тоді заміж вийшла? /Це була життєва помилка: чи то з відчаю, з жалощів, чи то з покірності долі/. Розгледіла, та вже було пізно (товстопикий, товстоногий, їв без міри, рудий, як стара калоша - автор його теж не любить). Ось і покохала чуже.

З літературних вузликів

Ліна Костенко говорила:

Чужа душа – то тихе море сліз.

Плювати в неї – гріх тяжкий, не можна!

-                     Тож ми не маємо права осуджувати людину.

-                     А чи була б щаслива з Карпом? (Бог, мабуть, того і забрав його).  

-                      Що тримає Марфу на світі? (кохання, листи, які читає таємно, адже вони не їй).

-                     Чому так часто позирає на Михайлового сина? (Бачить у ньому коханого, бо той схожий на батька).

-                     То у чому ж її гріх? Чи можна її осудити? (Ні, чужому щастю на

заваді не стала, вона розуміє, що не в праві кохати, а кохає,

мучиться ) Це щастя? 

Моделювання ситуації від імені персонажа

-                     Спробуйте перевтілитися в Марфу і вмотивувати його поведінку

Я- Марфа. Я люблю одруженого чоловіка...

-                     Хто ж із цих героїв знедолений? /усі/. /Михайло - репресія,

 Софія - дружина репресованого, тяжко працює, сама виховує сина, Марфа - нерозділене кохання, молода вдова, тяжко працює/. Син Михайла – сирота, Карпо – нещасливий у подружньому житті.

Знедолений   увесь український народ у період репресій.

-                     Чия це провина? (Тоталітарний режим)

-                     Що об"єднує цих жінок?  (Передчасно постаріли, згорьовані, змучені працею.  Хоч іще не старі, а вже сині губи у Софії, зовсім сива Марфа.)

Дослідити образи – символи новели

У новелі зустрічаються такі образи-символи:

Ріка. Час - це ріка, води якої згладжують усе. Образ річки з'являється \ Михайлові у сні. Вона тече там, де росте посаджена ним самотня сосна, де його відсутність спустошила душі Софії і Марфи. Проте життя йде, тече, як і ріка, змінюється.

Ромашка - символ кохання. Сидить Марфа на поріжку і обриває

пелюстки, шепочучи: "Є, нема, є, нема", ніби - любить, не любить.

Колосок (синок мій колосок) - це символ основи життя, адже син Михайла -  продовжувач роду.

Центральним у новелі є символ зозулі - символ суму, символ душ, тривоги, провіщення нещастя. Три зозулі з поклоном у листі - це святість трьох душ, що їх автор втілює в образах Михайла, Софії і Марфи.

-                    Чому в новелі саме три зозулі? До чого такий заголовок?

Кування зозулі – ніби заклинання , що означає: покинь,забудь, відпусти.

Якими словами закінчується новела?

(шумить велика татова сосна).

Конкретне і символічне значення сосни у творі

Сосна – цар – дерево,вічнозелене (символ туги , самотності)

Конкретне                                                                             Символічне

-Перед хатою на піску посаджена сосна                             - Для  сім»ї – пам»ять про тата.

-Молода сосна –символ рідного житла.                             -  Для односельців – спогад про

-Вона співає тихим голосом, майже                                               хорошу людину: безневинно пошепки свою пісню,в якій ледь уловима туга                                           загублену.

 самотності.                                                                          -Для тата – символ рідного

-Сосна, яку посадив Михайло , нашіптує                           дому,трепетна надія на щось особисте,

у сні про присутність самотньої жінки , що його                натяк на те, що чекає           тата

 кохає.                                                                                      в майбутньому, і спроба

-Сам оповідач наприкінці новели                                        лишити щось по собі.

 звертається до сосни подумки, а Татова сосна                 - Смола сосни – живиця, вона гоїть

відповідає :  « Тоді не було б тебе».                                          рани  ,а значить ,   допоможе з»ясувати

                                                                                                      болючі для сина питання.

-Біля Карпової хати – одинока Марфа.

Наявність у новелі магічного числа 3

Ø Тричі Михайло просить прощення за відмову  від Марфи, за байдужість до неї , за неможливість відповісти взаємністю, посилаючи три зозулі з низьким , земним  поклоном , бо найтяжчий гріх – убити кохання, зрадити його або з байдужістю  поставитися до закоханої в тебе людини. Зозуля – птах одинокий, що не має родини, птах віщий: Михайло – безталанність.

Ø 3 – християнський  символ: не засуджувати, розуміти, прощати.

Ø Можливо , у Григора Тютюнника це три долі : Марфи, Михайла, Софії. Михайло, передаючи Марфі три зозулі з поклоном, бажає їй душевного спокою, щастя, любові.

     Григір Тютюнник з такою любов»ю  змалював  своїх героїв , що серед цієї трійці, як не дивно, ми не бачимо третього зайвого . Хочеться доземно вклонитися кожному з них за любов і страждання : за мудрість -  Софії, за відданість – Марфі, за чоловічу ніжність – Михайлу. І варто пам`ятати , що людина в будь – якій ситуації має залишатися людиною.

Домашнє завдання

Конверт  щирості.

-                    Що для людини важливіше: кохати чи бути коханою?

-                    Що робити: якщо зустрів людину, покохав її, а вона в шлюбі?

-                         Скільки разів у житті можна кохати?

-                    Чи можна зберегти любов і пошану до людини, з якою розлучився? («Вміє розставатись той, хто вмів любить»)

-                    Чи буває кохання з першого погляду?

-                    Чи можна покохати людину, якщо вона не завжди буває порядною, вдячною?

-                    Чи варто в коханій людині шукати пріоритети, чи її можна любити просто так?