Українська література 11 – А клас на 24.11.2023

             В. Підмогильний. «Роман на одну частину» «Невеличка драма»

  Ознайомлюючись із постаттю Валер’яна Підмогильного, ви вже зрозуміли, наскільки працьовитим і плідним письменником він був. Навіть у таборі продовжував писати. І хоч доля відміряла йому зовсім недовге життя, Підмогильний встиг залишити після себе чималий творчий доробок.

     Вродлива дівчина з багатьма залицяльниками нарешті закохується й вірить, що знайшла своє щастя, але її обранець одружується з іншою. Така собі «невеличка драма», здається, нічого особливого.

     Цей нескладний сюжет автор поклав в основу інтелектуального роману.

Робота над романом «Невеличка драма»

Історія написання

     Серед прозових творів, опублікованих у журналі «Життя й революція», який  згодом був заборонений та вилучений з бібліотек УРСР і тепер є бібліографічним раритетом, за 1930 рік (зокрема В. Петрова «Куліш і Глібова», Ю. Смолича «По той бік серця», Б. Тенети «Петренко й Мері», Д. Тася «Залізі кігті») - роман Підмогильного «Невеличка драма» посів чільне місце. У передмові до окремого видання, яке так і не було здійснене, автор наголошував: задум роману виник ще 1926 р., а через три роки він був завершений. У складних соціально-психологічних умовах писався цей твір, що частково й визначило спектр проблем, порушених у ньому: від екзистенційних пошуків окремої особистості до проблем національних та загальнолюдських.

   Жанрові особливості

    «Невеличка драма» - інтелектуальний роман, за визначенням автора, є «романом на одну частину».

    Інтелектуальний роман зосереджений на аналізі певної інтелектуальної проблеми та на внутрішньому світі персонажа

Основні персонажі роману

Юрій Олександрович Славенко — біохімік, 30 років;

Марта Висоцька — молода гарна дівчина, працює діловодкою статчастини, 22 роки;

Льова Роттер — залицяльник Марти;

Ірен Маркевич — наречена Славенка, 29 років;

Дмитро Стайничний — залицяльник Марти, інженер із Дніпропетровського;

Андрій Романович Безпалько — начальник Марти, завідувач матчастиною

махортресту, 50 років;

Давид Семенович — безробітний кооператор, сусід Марти;

Тетяна Ничипорівна — дружина Давида Семеновича;

Степан Григорович Маркевич — тато Ірен, лікар.

 Особливості сюжету

    Юна, гарна і романтична, Марта мріяла зустріти справжнього принца. Ні, їй не бракувало залицяльників. Однак багатшим вона здавалась надто неприступною. А серед бідніших не було того, хто міг би розбудити в її серці кохання. Вірний її прихильник Льова обрид їй, і вона спілкувалася з ним, можна сказати, механічно.    Марта знайомиться з науковцем Славенком. Він досить обмежений, однак вирішив, що може досягти в науці чимало. Чого не бракує Славенку, так це здібностей і наполегливості. Біолог чітко склав розпорядок дня, в якому майже не передбачено соціальних зв’язків, натомість дуже багато часу йде на працю.

    Марта працює в конторі, багато читає, говорить українською і зрештою закохує в себе Славенка, хоча й не мала цього на меті. Він заради неї вчить українську і в якийсь момент навіть думає про те, що дівчина ця – особлива. Закінчилися все тим, що Марта віддалася Славенку. І ще більше його покохала. Він же почав охолоняти. Зрештою, жінка не хоче обтяжувати коханого і вирішує зробити щось таке, про що в книжках не пишуть, не докучати йому, не страждати, а покинути. Славенку то – як подарунок долі. Марта ж потім дізнається, що ні, так уже робили, і романи, такі любі їй, її перемудрили…

    Перед нами в кінці «невеличка драма» - це драма всіх дівчат, які творять свій ідеал на основі прочитаних книг. Славенко одружується з Ірен, дочкою професора.

    Фінал виправдовує заголовок. Марта – романтик, ідеаліст, яка покохала вигаданого Славенка, що виявився егоїстичним – зуміла взяти себе в руки і заснути, готуючись до майбутніх поворотів долі.

    “Невеличка драма” – це роман, майже всі події якого розгортаються в одній кімнаті. Кількість дійових осіб також обмежена. Але Підмогильному цього вистачає, щоб змалювати основні типажі українського суспільства початку ХХ століття. Проста працьовита дівчина, ідейні комуністи, здеградовані й деморалізовані комерсанти, зрусифіковані міщани…

 Проблематика твору

    Вивчаючи людину письменник порушив ряд проблем у романі, а саме:

- проблеми раціонального й ірраціонального;

- психологічної роздвоєності особистості;

- механізації людського існування й утрати духовності;

- негативний вплив на людину міщанської психології;

- проблеми національного питання;

- ролі літератури й мистецтва;

- морально-етичні проблеми — кохання і шлюб, особисте щастя і страждання.

 Дослідник Юрій Бойко-Блохін вважає, що твір написаний під впливом французьких письменників. У центрі твору не чоловік, а Марта Висоцька. Цікаво представлена дівчина, яка має своє національне кредо. Марта – це сковородинівський тип. Вона дуже цілісна, самостійна, прагне утвердитися, начитана. Навколо неї згрупувалися чоловіки, яких вона притягує своєю особистістю.

    Твір інтелектуальний, оскільки є дискусії Марти з чоловіками на інтелектуальні теми. Манера, в якій пише Підмогильний, спрямована на те,щоб розкрити внутрішній світ Марти.

Домашнє завдання

Прочитати   « Роман  на одну частину..»

 

 

 

Українська мова 11 – А клас на 24.11.2023
Типи підрядного зв’язку в словосполученнях

Головне і залежне слова в словосполученні завжди перебувають у підрядному зв’язку.

Розрізняють три основні способи підрядного зв’язку — узгодження, керування і прилягання.

Узгодження

Узгодження — такий вид підрядного зв’язку, коли залежне слово уподібнюється до головного в роді, числі й відмінку: високий явір, висока горобина, високе небо, високі дерева.

У таких словосполученнях при відмінюванні головного слова змінюється й залежне: високого явора, високим явором, на високому яворі, високі явори.

Як правило, зв’язком узгодження поєднується іменник (головне слово) з прикметником, дієприкметником, порядковим числівником, займенником прикметникового типу: небесна блакить, замріяний художник, п’ятий поверх, наші плани.

Таке узгодження називають повним.

При неповному узгодженні залежне слово іменних словосполучень уподібнюється до головного у формі відмінка й числа: тканина в горох — різний рід і відмінок;

місто Черкаси — різне число; річка Дніпро — різний рід.

Керування

Керування — такий вид підрядного зв’язку, при якому залежне слово ставиться при головному в певному відмінку: говорити про щастя, перепливати річку, складати іспити, приїхати до столиці, писати без помилок, роздуми над фільмом, властивий людині, схожий на батька, багатий думками.

Увага!

При зміні головного слова залежне залишається незмінним: говорив про щастя, говорила б про щастя, говоріть про щастя, говорили про щастя.

За формою залежного слова керування буває безприйменниковим, або безпосереднім (слухати симфонію, радість перемоги, землі Донеччини) та прийменниковим, або опосередкованим: турбуватися про дітей, діяти за наказом, екскурсія до музею, знати про щось.

За силою підрядного зв’язку розрізняють керування сильне і слабке. Сильним керування буває тоді коли головним словом є перехідне дієслово: запам’ятати правило, вивчити вірш, не купити хліба, випити молока.

Слабке керування наявне в словосполученнях, де головним словом виступає дієслово або інша частина мови, а залежне може стояти у формі будь-якого відмінка з прийменником чи без нього: зайти до кімнати, дякував друзям, учитель за покликанням, вітер з півночі, молоко в глечику, краса весни.

Примітка. Кількісний числівник у називному й знахідному відмінках керує іменником, а в непрямих відмінках (крім знахідного) узгоджується з іменником: п'ять тисяч (називний і знахідний) — керування; п'яти тисячам — узгодження. Числівник один узгоджується з іменниками в усіх відмінках.

Прилягання

Прилягання — такий вид підрядного зв’язку, при якому залежне слово, будучи незмінним, пов’язується з головним лише за змістом: говорити пошепки, бігти наввипередки, одягнутись по-осінньому, дорожчий утричі, зустрітися вдруге, дуже добре, мрія відпочити, працювати сидячи, розповідав жартуючи.

При приляганні залежне слово виражається незмінними словами:

✵ прислівником:

поводитись (як?) гречно, писати каліграфічно, щедрий (у якій мірі?) надзвичайно, дуже тепло, зробити (з якої причини?) згарячу, прочитати (скільки?) двічі;

✵ неозначеною формою дієслова (інфінітивом): навчив (що?) любити, порадив прочитати, допоміг вилікуватися; уміння (яке?) декламувати, мрія працювати, приїхав (з якою метою?) подякувати;

✵ дієприслівником: ішли співаючи, сиділи зажурившись, рухатися не зупиняючись, читав дрімаючи;

✵ незмінюваним іменником: пальто беж, колір хакі.

 

       Українська мова 10 - Б клас на 24.11.2023

               Слово як основна одиниця мови

В) Вправа 218 (Проаналізуйте висловлення науковців.

• Продовжте речення: «Для мене слово — це …».

1.  Конструювання-відновлення (Із поданих слів утворіть прислів’я. Запишіть. теплого,  лід, й, слова,  розмерзає,  від.

словом,  мотуззям, а в’яжуть,  людину,  вола.

коле,  словечко,  сердечко, гостре .

солодких,  буває,  слів,  і,  гірко від.

пес,  як,  не,  словами, кидай,  хвостом.

одрубав,  сказав, сокирою,  як.

глибше,  стріла,  ранить,  слово,   не, а.

пам’ятається,  забувається,  удар,  слово, а.

голову,  слово,  душу,  шабля,  ранить, а.

зброя,  слово,  наймогутніша.
болить, як,  ножа,  від,  від,  язика,  гірше.
наче,  наче,  а,  коле,  стеле,  ділами,  листом,  словами, голками.
не,  бо,  за,  від,  слово,  болячку,  дітей, гірше,  вразливе,  гоїться.

вбити,  врятувати, може,  може,  людину,  слово,  і. 

·Яку ознаку слова ці прислів’я ілюструють?

 

Добре слово

В однієї жінки була маленька донька Оля. Коли дівчинці виповнилося п'ять років, вона тяжко захворіла: простудилась, почала кашляти й танула на очах. До нещасної матері почали приходити родичі: Олині тітки, дядьки, бабусі, дідусі. Кожен приносив щось смачне й поживне: липовий мед і солодке коров'яче масло, свіжі лісові ягоди й горіхи, перепелині яєчка й бульйон з курячого крильця. Кожен говорив: "Треба добре харчуватися, треба дихати свіжим повітрям і хвороба втече в ліси й на болота".
Оля їла мед у стільниках і солодке коров'яче масло, лісові ягоди й горіхи, перепелині яєчка й бульйон з курячого крильця. Але нічого не допомагало – дівчинка вже ледве вставала з ліжка.

Одного дня біля хворої зібрались усі родичі. Дідусь Опанас сказав:

– Чогось їй не вистачає. А чого – і сам не можу зрозуміти.
Раптом відчинились двері і в хату ввійшла прабабуся Олі – столітня Надія. Про неї родичі забули, бо багато років сиділа прабабуся Надія в хаті, нікуди не виходила. Але почувши про хворобу правнучки, вирішила навідати її.

Підійшла до ліжка, сіла на ослінчик, взяла Олину руку в свою, зморшкувату і маленьку, й сказала:

– Немає в мене ні медових стільників, ні солодкого коров'ячого масла, немає ні свіжих лісових ягід, ні горіхів, немає ні перепелиних яєчок, ні курячого крильця. Стара я стала, нічого не бачу. Принесла я тобі, мила моя правнучко, один-єдиний подарунок: сердечне бажання. Єдине бажання залишилось у мене в серці – щоб ти, моя квіточко, видужала й знову раділа ясному сонечкові.

Така величезна сила любові була в цьому доброму слові, що маленьке Олине серце забилось частіше, щічки порозовішали, а в очах засяяла радість.

– Ось чого не вистачало Олі,– сказав дід Опанас. – Доброго слова.

Василь Сухомлинський

Образливе слово

Одного разу Син розсердився і згарячу сказав Матері образливе, грубе слово. Заплакала мати. Схаменувся Син, жаль стало йому Матері. Ночей не спить – мучить його совість: адже він образив Матір.

Ішли роки. Син-школяр став дорослою людиною. Настав час їхати йому в далекий край. Поклонився Син Матері низько до землі й говорить:

– Простіть мені, Мамо, за образливе слово.

– Прощаю, – сказала Мати й зітхнула.

– Забудьте, Мамо, що я сказав вам образливе слово.

Задумалась Мати, геть посмутніла. На її очах з'явились сльози. Каже вона синові:

– Хочу забути, Сину, а не можу. Рана від колючки загоїться й сліду не залишиться. А рана від слова заживає, проте слід глибокий зостається.

Василь Сухомлинський

Красиві слова і красиве діло

Серед поля стоїть маленька хатка. її побудували, щоб у негоду люди могли сховатися й пересидіти в теплі. 

Одного разу серед літнього дня захмарило і пішов дощ. А в лісі в цей час було троє хлопців. Вони сховалися в хатинці і дивилися, як з неба ллє, мов з відра. 

Коли це бачать, до хатинки біжить ще один хлопчик. Незнайомий. Мабуть, з іншого села.  Одежа на ньому мокра, як хлющ. Він тремтів від холоду. І ось перший з тих хлопців, що сиділи в сухому одязі, сказав: 

– Як же ти змок на дощі! Мені жаль тебе...

Другий теж промовив красиві слова: 

– Як страшно опинитися в зливу серед поля. Я співчуваю тобі... 

А третій не промовив жодного слова. Він мовчки зняв із себе сорочку і дав її змоклому хлопчикові. Той скинув мокру сорочку й одягнув суху. 

Гарні не красиві слова. Гарні красиві діла. 

Василь Сухомлинський

 

2.  Робота з підручником (Вправа 220)

Прочитайте текст. Яке, на вашу думку, слово можна назвати «мудрим і добрим»?

·     Складіть перелік із п'яти слів, який можна віднести до рубрики «Жменька слів для доброго настрою»

Домашнє завдання

§32. Вправа 225

 

                    Українська мова 11 – А клас на 22.11.2023

ТИПИ СЛОВОСПОЛУЧЕНЬ ЗА МОРФОЛОГІЧНИМ ВИРАЖЕННЯМ ГОЛОВНОГО СЛОВА

Залежно від того, до якої частини мови належить головне слово, словосполучення поділяються на такі типи:

• 1. Іменникові (субстантивні) - з іменником у ролі головного слова, який сполучається: з) з прикметником (сучасне життя, рухливі ігри, вступна бесіда, погожі дні); б) з іменником у непрямих відмінках без прийменника та з прийменником (перемога народу, мрії про волю); в) з займенником (цей день, твоя увага, наша радість); г) з дієрикметником (пожовкла трава, зів 'ялі квіти, посивіле волосся); ґ) з прислівником (читання вголос, їзда верхи); д) з інфінітивом (уміння говорити, бажання вчитися).
• 2. Дієслівні (вербальні) словосполучення, в яких головним словом виступає дієслово, що сполучається: а) з іменником у непрямих відмінках без прийменника та з прийменником (виконати доручення, шанувати бабусю, навчатися мови, вірити людині, писати на папері); б) з інфінітивом (учитися малювати, просити привітати);
• в) з прислівником (жити чесно, відповідати чітко, читати вголос);
• г) із займенником без прийменника та з прийменником (поважати ЇЇ, турбуватися про нього).
• 3. Прикметникові (ад'єктивні) словосполучення - з прикметником у ролі головного слова, який сполучається: а) з іменником у непрямих відмінках, з прийменником і без прийменника (потрібний людям, вдячний дітям, рожевий від сонця); б) з прислівником (дуже цікавий, надзвичайно вдалий, напрочуд вродливий); в) із займенником без прийменника та з прийменником (відомий всім, залежний від мене); г) з інфінітивом (здатний працювати, змушений залишити, готовий допомогти).
• 4. Числ і в н ико в і (нумеральні) словосполучення - з числівником у ролі головного слова, що найчастіше сполучається: а) з іменником у непрямих відмінках (двоє курчат, обидві дівчинки, кілька кварталів); б) з числівником (один з п яти).
• 5. Займенникові (прономінальні) словосполучення - з займенником у ролі головного слова, який сполучається: а) з іменником (хтось із малюків, когось із класу); б) з прикметником (щось цікаве, хтось у білому); в) з займенником (щось інше, кожного з нас).
• 6. Прислівникові (адвербіальні) словосполучення - з прислівником у ролі головного слова, який сполучається: а) з іменником (високо в небі, далеко від міста); б) з прислівником (зовсім добре, пізно ввечері, досить повільно).

До прислівникових словосполучень належать також і словосполучення з предикативними прислівниками (словами категорії стану) в ролі головного слова (цікаво послухати, мені холодно, темно в лісі).

 

Українська література 10 – Б клас на 22.11.2023- 24.11.2023

Модернізм як розрив із традицією класичної літератури - пошук нових виражальних засобів: жанри, символічні образи, тип оповіді.

Українська література кінця ХІХ — початку ХХ ст. була явищем загальноєвропейським. Молоде покоління письменників активно переймалося питаннями зміни типу художнього мислення, методів і стилів, які визначали розвиток літератури і культури практично всіх європейських країн. А там проходив процес становлення модернізму — художньої системи, принципово відмінної від художньої системи критичного реалізму. Незважаючи на те, що українські митці училися у своїх європейських братів по перу, все ж український варіант модернізму був досить своєрідним і мав свої особливості.

Причин було кілька, і всі досить вагомі: Україна не мала власної державності, її землі були роз’єднані, і на них дивилися як на провінцію. Це уповільнювало суспільний розвиток в Україні, особливо порівняно з провідними європейськими країнами. А ці умови розпалювали конфлікт між митцями і суспільством не таким гострим, як у більшості країн Європи. Названі фактори сприяли тому, що український модернізм мав слабовиражений характер і виявився у творчості окремих митців.

Модернізм — загальна назва напрямів мистецтва та літератури кінця XIX — поч. XX ст., що відображували кризу буржуазної культури і характеризували розрив із традиціями реалізму та естетикою минулого. Модернізм виник у Франції наприкінці XIX ст. (Бодлер, Верлен, А. Рембо) і поширився в Європі, Росії, Україні. Модерністи вважали, що не треба шукати у творі мистецтва якоїсь логіки, раціональної думки. через те мистецтво модернізму і носило переважно ірраціональний характер.

Протестуючи проти застарілих ідей та форм, модерністи шукали нових шляхів і засобів художнього відображення дійсності, знаходили нові художні форми, прагнули докорінного оновлення літератури. У цьому плані модернізм став справжньою художньою революцією і міг пишатися такими епохальними відкриттями в літературі, як внутрішній монолог та зображення людської психіки у формі «потоку свідомості». відкриттям далеких асоціацій, теорії багатоголосся, універсалізації конкретного художнього прийому і перетворення його на загальний естетичний принцип, збагачення художньої творчості через відкриття прихованого змісту життєвих явищ, відкриттям ірреального та непізнаного.

Модернізм — це соціальне бунтарство, а не тільки революція у царині художньої форми, бо спонукав до виступу проти жорстокостей соціальної дійсності та абсурдності світу, проти гноблення людини, обстоюючи її право бути вільною особистістю. Модернізм протестував проти грубого матеріалізму, проти духовного звиродніння та вбогості, тупої самовдоволеної ситості. Однак, протестуючи проти реалізму, модернізм не відкинув всіх його досягнень, а навіть використав їх, розвивав та збагачував у своїх пошуках нових шляхів у мистецтві. Важливою культурною подією стало знайомство українських літераторів з працями Ф. Ніцше. Зокрема, особливо близькими для них виявилися волюнтаристський пафос німецького філософа та його вчення про мораль панів і рабів. ці ідеї одразу почали використовуватись як засіб стимулювання національної свідомості українського народу. У творі «царівна». О. Кобилянська саме в ідеях автора «Заратустри». знаходить опертя, викриваючи рабський дух та конформізм більшості українців. Героїчним волюнтаризмом просякнуті твори Лесі Українки. На ніцшеанстві базуються естетизм М. Євшана, вітаїзм М. Хвильового, принцип «чесності з собою». В. Винниченка.

Прапором і гаслом нових тенденцій стала творчість німецького філософа Ф. Ніцше, який найважливішою справою свого життя назвав переоцінку цінностей. Він виголосив сакраментальну фразу: «Бог помер». це означало, що всі старі моральні ідеї (і християнство насамперед) він назвав фальшивими і хворобливими. Разом з Богом відійшла певна система цінностей, а людина постала перед потребою вийти за межі старих, зручних відповідей на вічні запитання.

Отже, сам Ніцше провістив початок нової всесвітньої кризи: «Уся наша європейська культура прямує до катастрофи». Але окремі люди, на думку філософа, мають надзвичайні можливості для розвитку духу і життя. Де існування так званої Надлюдини, яка, з точки зору Ніцше, є сенсом землі, найдосконалішою у світі істотою. Оспівуючи культ Надлюдини, філософ проголосив, що «померли всі боги, залишилася одна людина». Увесь світ має служити людині та її життю, тому проголошується гасло «Усе дозволено!».

Концепція Надлюдини вплинула на творчість та життя більшості митців, що були сучасниками філософа.

Емансипація жінки була європейською тенденцією, і в українській літературі феміністичні ідеї почали запроваджувати саме письменниці-модерністки. Постмодернізм продовжив розвиток цих ідей, дійшовши до гендерних студій.

Українська література лише на рубежі ХІХ — ХХ століть починає переосмислювати ті кардинальні зміни в традиційному світобаченні, що їх означив перший етап сексуальної революції. Жіночий рух в Україні пов’язують передусім з іменами Наталі Кобринської, Олени Пчілки, Лесі Українки, Ольги Кобилянської, а також менш відомих авторок — Уляни Кравченко, Грицька Григоренка, Дніпрової Чайки, Наталі Романович-Ткаченко, які своєю творчою діяльністю засвідчили високий рівень розвитку жіночої свідомості й глибоке розуміння передових ідей емансипації суспільства загалом.

Українська проза початку XX ст., досліджуючи взаємини людини й маси у процесі небувалих суспільних зрушень, почала звертати особливу увагу на внутрішній світ окремої особистості у всій складності й суперечливості її почуттів, настроїв, переживань, роздумів. Як помітив Іван Франко, новітня література намагалася показувати суспільні події через їхнє переломлення у свідомості тієї чи іншої людини, виявляти її ставлення до них. Справді, такі письменники, як Коцюбинський, Кобилянська, Стефаник, Марко черемшина, Тесленко, сягають вершин художнього психологізму у з’ясуванні найневловиміших порухів душі людини, дослідженні прихованих імпульсів її дій і вчинків.

Психологізація художньої творчості зумовила й інші нові якості кращих зразків нашої прози, зокрема тяжіння до лаконізму в описах природи, інтер’єру, зовнішності персонажів, стислості малюнка, до сконцентрованості образності, що в свою чергу посилювало емоційну тональність епічної розповіді, надавало їй ліричної щирості.

Ліризація прози відбувалася в органічному зв’язку з посиленням її драматизації. Це виявлялося в загостренні антагоністичних соціальних, морально-етичних суперечностей, напруженні в розгортанні конфлікту між носіями протилежних ідей, поглядів, переконань. Часто навальний розвиток сюжету змушував персонажів діяти активно, виявляти свою позицію. Письменники надають більше уваги розширенню місця і функцій суто драматичних елементів — внутрішнього монологу, діалогу, полілогу, використанню прийомів невласне прямої мови.

Кращі письменники виявляють інтенсивні пошуки у збагаченні художньої лексики, запровадженні в літературну мову народної синоніміки й фразеології, використанні найрізноманітніших шарів усного мовлення. У цьому зв’язку тогочасна критика високо підносить лексично-стильове розмаїття ранньої прози Володимира Винниченка. Після виходу збірки оповідань Винниченка «Краса і сила». Франко зазначав, що її автор виразно виділився серед тогочасних українських прозаїків широкою палітрою спостережень, яка особливо виявлялася в мовному багатоманітті.

Письменники ведуть активні пошуки оновлення прози також на шляхах використання специфічної образності інших видів мистецтва чи, краще сказати, зближення літератури з музикою, живописом, графікою. Стефаник заявляв про бажання так «настроїти і натягнути». струни селянської душі, щоб з того вийшла «велика музика Бетховена». Леся Українка відчула музичні тони, ритми, настрої в прозі Кобилянської, зокрема в пейзажних картинах новели «Битва». Марко Черемшина називав Коцюбинського «малярем». бо письменник дуже тонко передавав багатобарвність дійсності, її кольори, відтінки, тони і півтони. Щоб наочно переконатися в цьому, досить розгорнути тексти творів «Невідомий». «На камені». «Тіні забутих предків». Скупі штрихи образності, чіткі й виразні деталі новел Стефаника близькі за манерою виконання до творів графіки, і це було помічено вже сучасниками, Лесі Українці твори Стефаника нагадували малюнки пером, Кобилянська відзначала, що новеліст вдається до двох основних кольорів — чорного і білого.

Одне слово, художнє оновлення прози відбувалося різними шляхами, засвідчивши ще раз відому істину, що в своєму розвитку зміст і форма йдуть завжди поряд, взаємодіючі одне з одним, збагачуючи одне одного.

Модернізм як художній напрям був внутрішньо неоднорідним конгломератом художніх явищ, які ґрунтувалися на спільних світоглядних, філософських і художніх засадах. Наприкінці ХІХ ст. виникли імпресіонізм, символізм та естетизм. На поч. ХХ ст. до них додалися експресіонізм, футуризм, кубізм.

Естетизм виник в останнє десятиліття ХІХ ст. в Англії. Він породив культ витонченої краси. Творці естетизму вірили, що реалізм приречений на цілковитий крах, що соціальні проблеми зовсім не стосуються справжнього мистецтва, і висунули гасла «мистецтво для мистецтва». «краса заради самої краси».

Найбільш відповідними жанрами для втілення нового матеріалу у літературі кін. XIX — поч. XX ст. стали інтелектуальна, ідеологічна чи психологічна драма (Леся Українка) та психологічна повість і новела (М. Коцюбинський, Марко Черемшина, В. Стефаник, Лесь Мартович, О. Кобилянська та ін.). Найвищого свого розвитку в цей час досягає українська проза, явивши так звану «нову школу». письма. Українська проза цього періоду поступово відкидає описовість, акцентуючи на індивідуальному світі окремої особистості.

Письменники цього періоду повністю виконали мистецьке завдання, яке постало перед українською прозою ще з початку ХІХ ст., заповнивши прогалини у жанровій системі новими формами. Українські прозаїки активно послуговуються зразками як фабульної прози (оповідання, повість, роман), так і безфабульної, т. зв. фрагментарної (ескіз, етюд, образок, поезії у прозі, акварель, мініатюра). Роман втрачає позицію першості у жанровій системі, поступаючись зразкам малої прози, серед яких найбільшої популярності набуває новела. «Новела — найбільш універсальний і свобідний рід літератури, найвідповідніший нашому нервовому часу…». (І. Франко). Новела в цей період надзвичайно урізноманітнюється, причому авторські жанрові визначення вказують на близькість літературного твору до музичних (ноктюрн, імпровізація, фантазія, арабеска) чи живописних (етюд, ескіз, шкіц, фрагмент, образок, бризки пензля, малюнок, картина, акварель) жанрів. Під пером талановитих новелістів Михайла Коцюбинського, Ольги Кобилянської, Гната Хоткевича, Дніпрової Чайки кожен з таких підзаголовків ніс важливе ідейно-емоційне навантаження. Взагалі проза початку XX ст. багата авторськими визначеннями жанру. Крім уже названих, трапляються й такі, як «фотографія з натури». «психологічна студія». «психограма». «мініатюра». «новелетка». «настрій». «враження».

Цей жанр приваблював багатьох українських прозаїків. Так, у ХІХ — на початку ХХ ст. більше 170 письменників зверталися до нього.

У новелістиці цього часу можна виділити кілька течій: покутська група (М. Черемшина, Г. Хоткевич), «симфонічна». словесність (М. Коцюбинський, С. Васильченко), «жіноча». проза (Христя Алчевська, Уляна Кравченко, Дніпрова Чайка (Людмила Василевська), Ольга Кобилянська, Леся Українка).

Модернізм у живописі, архітектурі

Український модерн виник у значно важчих соціокультурних умовах, ніж модерн в інших країнах Європи внаслідок бездержавності України. Його корені — в пізньому українському романтизмі як стильовому напрямку мистецтва і літератури.

В архітектурі панівною була еклектика в різноманітних стильових комбінаціях: ретроспективізм, неокласицизм, модерн, раціоналізм, при переважанні неокласицизму (Будинок учителя в Києві, колишній Педагогічний музей; бібліотека університету). У живописі модерн найяскравіше виявився у працях М. Жука, М. Бойчука, К. Малевича, О. Богомазова, в архітектурних проектах В. Кричевського (будинок полтавського губернаторського земства). Модерн в українській архітектурі був тісно пов’язаний зі стилістичним напрямком неоромантизму («будинок з примарами». в Києві архітектора Городецького).

Основними модерністськими напрямами в літературі кінця ХІХ — початку ХХ ст. були імпресіонізм, експресіонізм, неоромантизм, символізм. Ознайомимося з їхніми особливостями.

З імпресіонізму починається особливо активне використання літературою художніх засобів, притаманних живопису. Імпресіонізм покликаний опосередковано (через певну картину, частіше пейзаж) передати тонкі нюанси настрою. Імпресіоністичне зображення легке, прозоре, просякнуте домінантою суб’єктивного бачення. Емоційно забарвленим стає все: фонетика, інтонація, використані в зображенні кольори і звуки — завдяки чому імпресіоністичний текст діє на почуття читача, минаючи свідомість. Для художньої мови імпресіонізму характерне використання метафоричних епітетів, численних означень, безлічі прийомів, здатних зробити зображення хистким, прозорим, аби крізь нього проглядала особистість автора в її здатності відчувати неповторно. Імпресіонізм зосереджений на зображенні тонких почуттів і емоційних станів, тому він користується посилено детальним описом. У цьому плані головний попередник імпресіонізму — сентименталізм.

Імпресіонізм уважав головним завданням витончене відтворення особистісних вражень та спостережень, миттєвих відчуттів та переживань. Імпресіоністи вірили, що світ являється нам у відчуттях, а відтак передача конкретних вражень від того чи іншого конкретного явища, образу, сприйнятого зором художника, дозволить досягти нічим не спотвореної правди дійсності. Вони не прагнули зображення, відтворення предмета, реалій навколишнього світу. Вони намагались викликати у глядача чи читача ті ж самі враження, відчуття, що виникли в них під час спостереження з певної точки зору. Важливо було те, що імпресіонізм відмовлявся від типізації, від узагальнення найпоширеніших, найхарактерніших рис як навколишньої реальності, так і духовного світу героя. Проголошувалось випадкове. Герой наділений винятковою витонченістю сприймання. Оскільки кожна мить у змінному житті неповторна, наділена своїм значенням і своєю красою, оскільки завданням мистецтва є саме фіксація реальних моментів, а не конструювання якихось моделей, то в імпресіонізмі втрачає смисл поняття ідеалізації.

Найвиразніше можна простежити засвоєння здобутків імпресіонізму у творчості Михайла Коцюбинського. У його прозі, написаній в імпресіоністичному ключі, зникають залишки хронологічного викладу, розлогі описи замінюються записом вражень героя, які пливуть за випадковими асоціаціями. Дія із зовнішнього світу переноситься у внутрішній. Події передаються крізь призму свідомості персонажа, як, наприклад, у новелі «цвіт яблуні». та акварелі «На камені».

Ознаки імпресіонізму:

✵ тонкий психологізм змалювання персонажів;

✵ прагнення відтворити найтонші відтінки настрою;

✵ прагнення схопити миттєві враження;

✵ тяжіння до лаконізму прози, її ритмічності;

✵ багатство відтінків у змалюванні дійсності;

✵ посилена увага до кольорів, звуків і яскравих художніх деталей.

Яскравими зразками цього напряму в українській літературі є твори М. Коцюбинського «Інтермецо». «цвіт яблуні».

У Європі насамперед сформувався у Франції в малярстві, час — ІІ пол. ХІХ ст. Назву напрям запозичив від назви картини Клода Моне «Враження. Схід сонця». («Impression. Soleil levant». 1873). Представниками імпресіонізму є Ґі де Мопассан, М. Пруст, К. Гамсун, О. Вайльд, Р. Л. Стівенсон, А. Шніцлер та ін. Експресіонізм. (В. Стефаник). Сформувався в Німеччині на поч. ХХ ст. В Україні в літературний напрям не оформився, але знайшов досить поширення як метод, особливо в українській поезії 20-30-х років ХХ ст. У галузі змісту експресіонізм зосереджений на глобальних проблемах (антипод імпресіонізму), які стосуються цілого людства і кожної людини зокрема: соціальні катаклізми, війна, голод, урбанізація, міжстатеві стосунки та біологічні потреби і залежність від них, фатальна визначеність людського життя (людина і доля) та ін. Утверджується тип людини, яка кидає виклик світові і змагається з ним, незважаючи на неминучість поразки. Звідси — трагічне світосприйняття. Експресіоністи — противники технічного прогресу. Вони створюють страхітливий образ міста як земного пекла і утверджують природність життя. Для експресіонізму характерне гіперболізоване ставлення до світу. Усі засоби зображення підпорядковані прагненню дати сильні, яскраві, однозначні почуття в їх крайньому, майже неможливому прояві. Тому часто використано прийом калейдоскопізму: низка емоційно насичених картин, котрі швидко змінюють одна одну без логічної обумовленості. Лексика емоційно забарвлена, тропи теж виконують функцію нагнітання емоцій. Найактивніше використовується гіпербола, іноді посилюється роль порівняння. Кольори в зображенні густі, контрастні, викликають неприємні асоціації. Деформується або зовсім знищується традиційний сюжет. Подія підпорядковується не потребам сюжету, а потребам виразу емоцій.

Ознаки експресіонізму:

✵ увага до простих характерів;

✵ пошуки джерел людського зла;

✵ увага до проблем вини і кари;

✵ віталізіція смерті;

✵ рівних прав набуває потворне й прекрасне.

Представники українського експресіонізму: В. Стефаник.

Неоромантизм формувався наприкінці ХІХ ст. Він генетично пов’язаний із романтизмом початку століття, але містить також елементи реалістичної естетики. Якщо для романтизму ХІХ ст. характерним був конфлікт між індивідуальним і соціальним, то в неоромантизмі конфлікт повністю пересувається в параметри внутрішнього, він полягає у боротьбі між суперечностями внутрішнього єства людини. Специфікою естетики неоромантизму стала естетизація надзвичайної чутливості особистості.

Першою мову про неоромантизм в українській літературі рубежу століть повела Леся Українка. Вона зазначала, що для неоромантизму «людина юрби перестає бути бутафорською приналежністю, як це було у старих романтиків, манекеном для примірки костюмів, пошитих із людських документів, як це було у натуралістів. «Людина юрби». — людина у повному значенні слова, але вона не виведена із юрби, не поставлена на самоті… для художньої студії. Кожна особистість суверенна, кожна людина, якою вона не була би, є герой для самої себе і частина середовища по відношенню до інших». Ця визначальна риса, на думку Лесі Українки, служить критерієм для істинного розуміння і оцінки творів письменників-неоромантиків.

Ознаки неоромантизму:

✵ прагнення поєднати ідеал з дійсністю;

✵ виразність суспільних ідеалів;

✵ прагнення до визволення особистості;

✵ виняткова й активна особистість може підняти до свого рівня інших;

✵ гострий конфлікт між добром і злом, правдою і кривдою;

✵ привернення уваги до чуттєвої сфери людини;

✵ піднесення постаті самотнього визначного героя.

Яскравими зразками цього напряму в українській літературі є твори «Лісова пісня». Лесі Українки, «Земля». «Битва». О. Кобилянської, «Тіні забутих предків». М. Коцюбинського.

Символізм — це стильова течія модернізму на етапі його становлення. Він мав великий вплив на формування естетики і поетики майже всіх модерністів. Разом з імпресіонізмом став своєрідною школою, абеткою новітнього мистецтва. Загалом символізм можна класифікувати як відновлення засад романтичного мистецтва на новому етапі його осмислення. Розробляється поетика символічного зображення. Всі предмети і явища природи є одночасно символами. Символи розташовуються на межі двох світів — матеріального, видимого, і духовного, невидимого, майже непізнаваного. Мова символів — це мова знаків, натяків на вище, потойбічне. Все у тексті символічне, тобто має подвійне значення: пейзаж, дія, діючі особи, кольори, звуки тощо. Відкриваючи в речах навколишньої дійсності символи як свідчення іншої дійсності, символізм робить цю дійсність означальною. У галузі змісту символів так чи інакше виявляє себе філософія двох світів: світу людського тіла (сюди входить суспільне життя, соціальні проблеми, матеріальні потреби) і світу духовного (це вищі моральні цінності, ідеали, духовні потреби, мистецтво). Хоча вище вже світ духовних потреб, але у процесі життя перемагає матеріальний світ. Звідси — пафос безнадії, зневіри, прихований чи очевидний сум, розпач. Тому у ставленні до соціальних реалій символізм виявляє або зневагу як до нижчого світу і небажання робити його об’єктом творчості, або його окарикатурення, зображення абсурдності бездуховного існування.

Змінюється ієрархія художніх засобів. Замість ритміки, як у класичному силабо-тонічному вірші, головний щабель дедалі частіше посідає художній образ, а саме — символ.

Ознаки символізму:

✵ заміна думок, понять відповідними знаками-символами, що мають прихований зміст;

✵ бунт проти консервативної народної моралі;

✵ естетство (захоплення витонченою поетичною формою й недооцінка змісту);

✵ культ екзотичних і заборонених тем;

✵ увага до позасвідомого з метою вирватися за межі повсякденного.

В українській літературі представниками символізму були ранній П. Тичина, Д. Загул.

Домашнє завдання

Опрацювати конспект уроку