Українська  література 11 – А клас на 20.10.2023

Микола Хвильовий. «Я (Романтика)» – новела про добро і зло в житті та в душі.. Проблема внутрішнього роздвоєння людини між гуманізмом і обов’язком. Поглиблення поняття про імпресіонізм.

Я вірю в «загірну комуну»

і вірю так божевільно,

що можна вмерти.

М. Хвильовий

Знаючи про трагічний життєвий фінал митця – самогубство, все ж таки варто зазначити, що навряд чи ця смерть була в ім’я омріяної «загірної комуни», скоріше навпаки – жорстока, кривава дійсність переконувала в тому, що проголошувані революцією прекрасні ідеали були фальшем  лицемірством.

Важкий і болісний шлях прозрінь і розчарувань пройшов Хвильовий перш ніж усвідомити антигуманну, антинародну суть революції. Цей шлях – трагедія зневічених ідеалів.

Критик Володимир Коряк писав про свого товариша: «Істинно: Хвильовий. Сам хвилюється і нас усіх хвилює, п’янить і непокоїть, дратує, знесилює і полонить». Тож, дійсно, Хвильовий, як людина запальна, із загостреним відчуттям справедливості, рішуча,…бунтував, сумнівався, боровся, переживав, помилявся, каявся. Це не могло не знайти відбиток у новелах, що побачили світ у 1923 – 1927 роках.

Найбільшу увагу в плані розкриття психології мрійників, романтиків революційної доби заслуговує новела «Я (Романтика)», у якій розкрито душевний конфлікт між старим і новим. Відомий літературознавець О. Білецький зазначав, що твір «силою своєю не має собі аналогій в новітній прозі».

Грудень 1923 року. Київський театр ім. Т. Г. Шевченка. У холодному нетопленому залі зібралася кількатисячна аудиторія. Сьогодні читатиме свої твори Микола Хвильовий. Він вийшов на сцену й глухо прочитав: «Я (Романтика)». «Квітові яблуні». У залі ніби запахло весною, обличчя посвітлішали, полагіднішали. Та коли автор дочитав останні рядки, запала свинцева тиша. А потім – грім оплесків, які довго не вщухали. Тогочасна преса писала про «Глибоке враження на кількатисячну аудиторію» твору М. Хвильового. Уперше новелу надруковано в альманасі «Гарт» (Харків, 1924, Ч. 1). 1924 р. опубліковано в збірці «Осінь».

Новела «Я (Романтика)» вражаюче оголено показує криваву атмосферу революції та громадянської війни. Жертвою страшного соціального експерименту стає основа життя – мати. Проголошуване царство «свободи, рівності, братерства» виявилося жорстоким і цинічним, к ньому вже не було місця любові, співчуттю і ніжності.

Але, уявіть собі, тогочасні можновладці критикували цей твір, героя новели осуджували, але не тому, що той убиває матір, а що вагається і сумнівається перед цим, не вміє «витравити з себе почуття милосердя, співчуття, жалю». Воістину, то був страшний час, якщо така оцінка сприймалася як нормальна.

Дослідники творчості Хвильового Максим Рильський та Ананій Лебідь у 1926 році писали: «революціонер з голови до п’ят, Хвильовий міцно зв’язаний з кращими традиціями української художньої літератури: можна сказати, що шукання Хвильового почались там, де увірвалися шукання Коцюбинського». Ця теза і стане першою проблемою нашого сьогоднішнього дослідження.

До речі, модерністські тенденції тією чи іншою мірою виявляються у творчості майже всіх письменників  20-х років ХХ століття. Серед широкого спектру стильових манер виокремлювалися романтизм, неоромантизм, імпресіонізм, експресіонізм.

Висновок. Стильова манера новели Хвильового близька до імпресіоністичної (саме у цьому художньому напрямі написана новела Коцюбинського «Intermezzo»). Митці цього художнього напряму відтворювали світ у його миттєвій видозміні.

Робота зі словником літературознавчих термінів. Поглиблення поняття про імпресіонізм

Імпресіонізм – (від французької  impression – враження) один з модерністських митецький напрямів, характерний тим, що відтворював не саму дійсність, а те, як вона впливає на людину, її емоції, душевний стан. Тобто імпресіоністам було важливо простежити, як людська душа відгукається на добро і зло, красу і потворність, на будь-які події.

Стильова манера подібних творів у літературі відзначається уривчастістю і емоційністю синтаксису, використанням символічних деталей, зорових і кольорових образів, схвильованістю динамізмом, відмовою від класичної композиції і сюжету як суми подій.

Осмислюючи жорстокість революції та громадянської війни митець усвідомив трагедію України та власну, адже був переконаним комуністом і запізно зрозумів, до якої катастрофи ведуть народ більшовики. Коли зрозумів, зробив єдино можливий для цієї безкомпромісної людини вибір – на відміну від свого героя, він спрямував маузер собі у скроню.

Кажуть, що історія вчить тому, що вона нічого не вчить. Знову спалахують війни, етнічні конфлікти, порушуються права людини, ллється кров. Та найстрашніше, коли в шаленому герці стинаються сини однієї матері, діти однієї Батьківщини. Жорстокий терор виправдовують фальшиво-красивими політичними гаслами… Як хочеться, щоб на українську землю прийшов мир, щоб помилки минулого не були повторені.

Домашнє завдання

*** Підготуватись до письмового твору-роздуму на тему: «Чи завжди людина має вибір?»

 

 

Українська література 10 – Б клас на 20.10.2023

РОДИНА ТОБІЛЕВИЧІВ ТА УКРАЇНСЬКИЙ ТЕАТР.

Своєю подвижницькою працею, ідейно високою літературною і театральною творчістю, прикладом особистого життя Марко Кропивницький, Михайло Старицький, І. Карпенко-Карий, Панас Саксаганський, Микола Садовський, Садовська-Барілотті, Марія Заньковецька виховали цілу плеяду української інтелігенції, яка активно залучалися до реалізації ідеї національного відродження рідної землі. І не їхня вина, що не повністю здійснилися заповітні мрії. Леся Українка, Микола Вороний, Олександр Олесь та інші представники нової генерації свідомо йшли шляхами розбудови національної культури.

Початок нового українського театру пов’язують із виставою «Наталка Полтавка» І. Котляревського 1819 року в Полтаві. У подальші десятиліття розвиток театру був дуже млявим («Сватання на Гончарівці» Г. Квітки-Основ’яненка й «Назар Стодоля» Т. Шевченка). Аматорські театри виникають наприкінці 50-х років XIX століття в Чернігові, Києві, Кам’янці — Подільському, Кременчуці, Одесі та інших містах. Проте на розвиток професійного українського театру вплинув Емський указ 1876 року, за яким заборонялися вистави українською мовою. На початку 80-х років XIX століття театральне життя в Україні пожвавилося: наприкінці 1881 року в Харкові, Києві, Полтаві, Кременчуці з ініціативи М. Кропивницького та М. Садовського було дано кілька українських вистав акторами російської трупи Г. Ашкаренка. А наступного року М. Кропивницький створив у Єлисаветграді українську професійну трупу. 27 жовтня 1882 року на сцені міського театру в Єлисаветграді Марко Кропивницький поставив драму «Наталка Полтавка» І. Котляревського, головну роль у ній виконала Марія Заньковецька. Так розпочалась історія українського професійного театру корифеїв. «Корифей» у давньогрецькому театрі — керівник хору або заспівувач.

Діяльність театру була пов’язана з іменами братів Тобілевичів: Іваном Карпенком-Карим, Миколою Садовським, Панасом Саксаганським та їхньою сестрою — Марією Садовською-Барілотті, Марком Кропивницьким, Михайлом Старицьким, Марією Заньковецькою, Любов’ю Ліницькою, Ганною Затиркевич-Карпинською та іншими видатними акторами. Вони були справжніми подвижниками національного драматичного мистецтва.

Засновник трупи Марко Кропивницький однаково володів усіма театральними професіями (але більш за все любив акторство): він був не лише актор, а й режисер, драматург, композитор, виконавець музичних творів, художник, педагог та організатор театральної справи.

До цієї справи багато сил доклав і відомий український драматург Михайло Старицький. Він за власний кошт придбав гардероб і декорації для театру.

1883 року в Одесі трупа відкрила сезон виставою «Наталка Полтавка» І. Котляревського. Основу репертуару корифеїв становили твори І. Котляревського, Г. Квітки-Основ’яненка, Т. Шевченка. Із метою збагачення репертуару українського театру в подальші роки було створено цілу низку п’єс: «Ой не ходи, Грицю, та й на вечорниці», «Не судилось», «Талан», «Оборона Буші», «Маруся Богуславка» М. Старицького; «Дай серцю волю, заведе в неволю», «Доки сонце зійде, роса очі виїсть», «Глитай, або ж Павук», «Пошились у дурні» М. Кропивницького й численні твори Карпенка-Карого.

Історія театру була непростою: він то розпадався на окремі трупи, то знову об’єднувався. Зреалізувати на повну силу його потужний творчий потенціал не давали й імперські власті, і не надто вишукані смаки багатьох глядачів.

І все ж саме корифеї заклали основи національного драматичного мистецтва, класичного українського театру.

Марко Кропивницький (1840-1910): драматург, актор, режисер, театральний діяч, композитор. Кропивницький Марко Лукич — фундатор українського професійного театру; йому належить основоположна роль у створенні національної школи театрального мистецтва, формуванні оригінального вітчизняного репертуару. Актора не раз запрошували на імператорську сцену, однак він не хотів розлучитися з батьківщиною, рідним мистецтвом, відстоюючи у такий спосіб право українців на свою мову і культуру.

Марко Кропивницький народився в с. Бежбайрак (тепер с. Кропивницьке Кіровоградської обл.) у сім’ї управителя поміщицького маєтку. 1861-1871 рр. служив канцеляристом в установах Бобринця та Єлисаветграда. 1862-1863 рр. був вільним слухачем юридичного факультету Київського університету.

Після відставки 1871 р. М. Кропивницький переїздить до Одеси. Першою його роллю як актора-професіонала в складі трупи Народного одеського театру Моркових і Чернишова була роль Стецька в комедії Г. Квітки-Основ’яненка «Сватання на Гончарівці». Місцева преса і публіка високо оцінили талант молодого актора. Відтоді він повністю віддається сценічній і літературній творчості, працюючи в професійних театрах Одеси і Петербурга, а також у Галичині — у складі трупи культурно-освітнього товариства «Руська бесіда». Царський указ 1876 р., яким заборонялись «різні сценічні вистави і читання на малоросійському наріччі», змусив М. Кропивницького знову працювати в російських трупах. Коли ж 1881 р. були дозволені спектаклі українською мовою, М. Кропивницький разом з антрепренером Г. Ашкаренком заснував у Кременчуці першу українську професійну трупу, що швидко здобула популярність в Україні та за її межами й увійшла в історію вітчизняної культури під назвою «театр корифеїв». Згодом М. Кропивницький виходить із цієї трупи і організовує нову, яка за довгі роки свого існування стала школою для багатьох славетних діячів українського театру. М. Кропивницькому належить першорядне місце у формуванні оригінального вітчизняного репертуару. І сьогодні не сходять зі сцени його класичні драми і комедії: «Дай серцю волю, заведе в неволю», «Доки сонце зійде, роса очі виїсть», «Глитай, або ж Павук», «Чмир», «Скрутна доба» та ін. Актор створив чимало сценічних образів на власному драматургічному матеріалі, а також за творами інших авторів. М. Кропивницький відомий не лише як видатний драматург, актор, режисер, він також є автором ряду музичних творів, які відзначаються високою професійністю та мелодійністю (дует «За сонцем хмаронька пливе», пісня «Соловейко» ). Непересічні організаційні здібності М. Кропивницького поєднувались із потужним талантом режисера-реформатора, який тяжів до синтезу слова, музики, пісні і танцю, започаткувавши традиції класичної музично-драматичної вистави. Його називають «батьком українського професійного театру». Того, що встиг зробити за своє життя Марко Кропивницький як драматург, актор, режисер, антрепренер і композитор, цілком досить, щоб ім’я його назавжди збереглося в пам’яті українського народу і в історії світового мистецтва. Під час гастролей Кропивницький тяжко захворів і, повертаючись до себе на хутір, 21 квітня 1910 року раптово помер у потязі від крововиливу в мозок. Поховано Марка Кропивницького в Харкові на старому цвинтарі, що наприкінці вулиці Пушкінської.

В українській літературі другої половини XIX — початку XX століття значне місце посідає творчість Михайла Петровича Старицького — талановитого поета, драматурга, прозаїка. Він був організатором театральної справи в Україні, режисером і антрепренером, видавцем, перекладачем — одним із тих невтомних трудівників, чиєю подвижницькою працею живиться кожна національна культура.

Михайло Петрович Старицький народився 14 грудня 1840 року в с. Клишинцях Золотоніського повіту на Полтавщині у дрібно-помішицькій родині. Батько помер, коли хлопцеві минув п’ятий рік. Мати походила зі славнозвісної родини Лисенків. Лисенків знали як людей освічених, гуманних, обдарованих, у їхньому маєтку була велика бібліотека. Багато читаючи, освоюючи твори української, російської і зарубіжної класики за допомогою свого діда — людини прогресивних поглядів, здобув Михайло Старицький початкову освіту. 1851 року хлопця віддали до Полтавської гімназії, яка була тоді одним із кращих середніх навчальних закладів в Україні. Наполегливо працює Старицький над самоосвітою, уважно студіює вітчизняну, світову літератури, захоплюється театром. 1856 року разом із двоюріднім братом М. Лисенка вступає до Харківського університету, а 1860-го переходить до Київського, де навчається спочатку на фізико-математичному, а згодом на юридичному факультетах.

Юність майбутнього письменника минала у вирі громадського життя. Не цурався він і конкретної роботи, активно працював у недільних школах, народних бібліотеках, театральних та етнографічних, хорових гуртках. Брав участь і в роботі київської «Громади».

1861 р. Старицький залишив на деякий час університет і повернувся до рідного села. 1862 р. вій одружується із сестрою композитора М. Лисенка Софією Віталіївною. Це ще більше зміцнює дружбу двох ентузіастів української культури.

Незабаром Старицький повертається до університету, який закінчує у 1864 році.

1868 року письменник придбав невеликий маєток у с. Карпівці на Поділлі і переїхав туди з родиною. Та вже 1871 року повертається до Києва і цілком віддається літературній і культурно-громадській діяльності.

У 1883 році Старицький очолив професійну театральну трупу, до якої увійшли такі видатні митці: М. Заньковецька, М. Садовський, П. Саксаганський, І. Карпенко-Карий, В. Грицай, Г. Затиркевич-Карпинська, М. Садовська-Барілотті, О. Вірина та ін. (Згодом її почали називати трупою корифеїв.)

Багаторічна робота Старицького в театрі — зразок самовідданого служіння рідній культурі. Він змінив театр організаційно: створив новий хор і оркестр, обновив декорації, костюми і реквізит, поліпшив умови життя всіх працівників, продавши маєток у Карпівці, подбав про розширення репертуару.

Щоденна напружена праця підірвала здоров’я Старицького. У 1893 році він залишає трупу і цілком віддається літературній творчості. Наполегливо працює врізних жанрах драматургії, поезії, прози.

Повне боротьби і самовідданої праці, творчого горіння і високих ідеалів життя Старицького обірвалося 27 квітня 1904 року. Він похований у Києві на Байковому кладовищі.

Із Театром корифеїв пов’язана творчість Марії Заньковецької. Народилася 4 серпня 1854 року в с. Заньки, нині Ніжинський район, Чернігівська область, Україна, п’ятою дитиною в багатодітній родині збіднілого дворянина Костянтина Костянтиновича Адасовського та міщанки з Чернігова Марії Василівни Нефедової.

Із десяти років Марія почала навчання в приватному пансіоні Осовської в Чернігові. Батько Марії мав чудовий голос, соковитий баритон, а Марія — сильне мецо-сопрано. Удвох вони часто влаштовували для гостей свого дому у Заньках сімейні концерти.

У сімнадцять років вона стала дружиною артилерійського офіцера Хлистова й опинилася в Бессарабії, у фортеці Бендери. У цей час вперше зустрілася з Миколою Тобілевичем.

1876-го вийшла на сцену ніжинського театру. До кінця свого життя не поривала зв’язків із театральним колом Ніжина, де вона мешкала постійно впродовж 1902-1924 та з перервами, повертаючись після гастролей, до 1932. У Ніжині вона мала свій будинок, який зберігся дотепер.

27 жовтня 1882 у міському театрі Єлисаветграда (нині Кропивницький) розпочався творчий шлях видатної української актриси. Уперше на професійній сцені вона зіграла роль Наталки («Наталка Полтавка» ) Івана Котляревського.

Актриса створювала образи, проникнуті справжнім драматизмом і запальною комедійністю. Вона уславляла своєю грою звичайних простих людей, розкриваючи безмежність їхніх душ. Маючи чудовий голос — драматичне сопрано — незрівнянно виконувала в спектаклях українські народні пісні.

Останні роки свого життя Марія Заньковецька жила з родиною своєї племінниці Наталії Олександрівни Волик (Адасовської) у Києві, у будинку по вул. Великій Васильківській, 121.

Марія Заньковецька — перша народна артистка України. Померла 4 жовтня 1934. Похована в Києві на Байковому кладовищі.

ДОМАШНЄ ЗАВДАННЯ

Опрацювати конспект уроку

 

 

              

                 Українська мова 10 – Б клас на 20.10.2023

ОСНОВНІ НОРМИ СУЧАСНОЇ ЛІТЕРАТУРНОЇ ВИМОВИ.

Орфоепія (від грецьк. orthos — правильний і epos — мовлення) — це… ( 1) сукупність правил вимови, що становлять систему норм літературної мови; 2) розділ мовознавства, що вивчає правила літературної вимови).

 Фонологічні помилки зумовлюються… (незнанням фонемного складу сучасної української літературної мови і проявляються в заміні якоїсь фонеми іншою фонемою).

 Фонетичні помилки — це… (вимовні недогляди, що виявляються у вимові різних варіантів фонем). 

 ОРФОЕПІЧНІ ПРАВИЛА ВИМОВИ ГОЛОСНИХ ЗВУКІВ В       УКРАЇНСЬКІЙ МОВІ

 

[а], [і], [у]	вимовляються чітко і виразно у будь- якій позиції у слові: [а]рмія, б[а]шт[а]н, р[а]д[а]; [з'ір], [т'існо]; д[у]б, к[у]ди
[о]	вимовляється чітко на початку слова і в наголошеній позиції після твердих і м’яких приголосних ([о]браз, м[о]л[о]к[о], ль[о]х). Ненаголошений [о] в позиції перед постійно наголошеним [у] вимовляється з наближенням до [у] — [оу]: [гоулубка], [зоузул'а]
[і]	іноді наближається до [и] — [іи]: [іинколи], [іинод'і], [іин'ії]
ненаголошений [у]	вимовляється як нескладотворчий [у] — [ӯ]: [виучау]. Таке [ӯ] на письмі передається як в: вивчав
[е]	чітко й виразно вимовляється тільки в наголошеній позиції: [ден'], [горобец'], а також на початку слова: [епоха], [елег’ійа]. Ненаголошений [е] вимовляється наближено до [и] — [ие]: [ниесу], [миен'і]. Перед складом з наголошеним [у], [і], [и] він майже переходить в [и], перед складом з [а], [о] — вимовляється як звук середній між [е] та [и] — [еи]: [сеило], [веисна]; перед складом з [е] — вимовляється з незначним наближенням до [и]: [меине], [неисе], [беиреза]
[и]	вимовляється виразно в позиції під наголосом: [вишн'а], [лине] та перед [й]: [виесокиї]. Вимова ненаголошеного [и] наближається до [е]: перед складом з наголошеним [е] вимовляється як [еи]: [жиеве], [тиехен'кий], перед складами з іншими голосними наближення до [е] мало помітне: [жиевий], [диев’іц':а], [диевуйус']

 

ВИМОВА ПРИГОЛОСНИХ ЗВУКІВ УКРАЇНСЬКОЇ МОВИ

 

дзвінкі приголосні	не втрачають дзвінкості в кінці слова та в позиції перед глухими приголосними (крім [г], [з]): [горб], [пох’ід], [наказ], [н'іжка], але [н'іхт'і], [леихкий], [ш:умом] (з шумом); у префіксі без- [з] не оглушується
глухі перед дзвінкими	вимовляються дзвінко внаслідок асиміляції за дзвінкістю: [бород'ба], [проз'ба], [воґзал], [фудбол]
губні [б], [п], [в], [м], [ф]	у кінці слова вимовляються твердо: [с'ім], [др'іб], а перед [і] — напівпом’якшено: [б’іл'], [в’ік], [м’іж], [п’ід], [ф’ігура], у словах іншомовного походження зберігають пом’якшення перед голосними заднього ряду ([у], [о], [а]): [б’уро].
Шиплячі	в кінці слова і складу, а також перед голосними [а], [о], [у], [е], [и] завжди вимовляються твердо: [п’іч], [курча], [чес'т'], [чаша]. Лише у позиції перед [і] ці звуки вимовляються напівпом’якшено: [нож’і], [груш’і], [оч’і]
[ц] у кінці слова	завжди вимовляємо [ц']: [к’інец'], [хл'ібец'], [сиенйц'а]; крім слів іншомовного походження та вигуків: [палац], [бац]
буквосполучення дж, дз	передають одну фонему в межах морфеми: [джеирело], [дзеркало]; або дві різні на межі морфем: [надзвуковий]
щілинний [г] проривний [ґ]	вимовляється як гортанний: [гай], [гор'іх], [гора], [гуси], [сн'іг], [агроном], а проривний [ґ] звучить у небагатьох словах: [аґрус], [ґанок] та інших

Фонетичний практикум

здійснити фонетичний розбір слів і пояснити правильну вимову звуків у них:

[зо^узул'а], [чес'т'], [ди^ев’іц':а], [надзвуковий], [ле^ихкий], [бе^ирес':а], [анеґдóт], [арти́с'ц'і], [багáч:ати], [бол'іц:е], [бород'бá], [брáц’кий].

 

Робота з підручником

Впр.140, 141,144

 ДОМАШНЄ ЗАВДАННЯ

Вивчити § 20, виконати вправу 146.

 

 

        Українська література 11 – А клас на 18.10.2023

      Огляд життя і творчості Миколи Хвильового

Мико́ла Хвильови́й (справжнє ім'я Фітільов Микола Григорович; літературні псевдоніми Юлія Уманець, Стефан Кароль, Дядько Микола) (1 [13] грудня 1893, Тростянець, Охтирський повіт Харківської губернії — 13 травня 1933, Харків) — український прозаїк, поет, публіцист, політичний діяч, один з основоположників пореволюційної української прози. Один з найвідоміших представників розстріляного відродження, ідейний натхненник гасла «Геть від Москви!».

Народився в селищі Тростянець на Харківщині (нині райцентр Сумської області, Україна, тоді Охтирський повіт, Харківська губернія, Російська імперія) у родині вчителів.

Батько, Григорій Олексійович Фітільов, був із дворян, у повсякденний час, як писав сам Хвильовий рос. «в высшей степени безалаберным человеком» і п'яницею. Розмовляв російською, і саме завдяки йому хлопець «рано перечитав російських класиків, добре познайомився із зарубіжними — Дікенсом, Гюґо, Флобером, Гофманом».

Навчався у початковій школі в селі Колонтаєві, де вчителювала його мати, Єлизавета Іванівна (до заміжжя — Тарасенко), потім продовжив навчання в Охтирській чоловічій гімназії, яку був змушений залишити через участь у «так званому українському революційному гуртку», а згодом в Богодухівській гімназії, звідки був виключений за зв'язки з соціалістами під час революційних заворушень.

Підлітком мандрував у пошуках заробітку Донбасом і півднем України. Пізніше працював слюсарем у ремісничій школі, у канцелярії волосної управи села Рублівки, брав участь у роботі місцевої «Просвіти». Від 1916 року — учасник Першої світової війни. Вишкіл в окопах війни, громадянська війна сформували в ньому переконаного більшовика. На чолі повстанського загону, який він організував наприкінці 1918 року на Харківщині, воював проти гетьманців, німців, дроздовців, армії УНР.

У квітні 1919 року вступив до КП(б)У. Цього ж року одружився з учителькою Катериною Гащенко, вона йому народила дочку Іраїду, але цей шлюб швидко розпався через зраду з боку Хвильового^[6].

На початку 1921 року їде «завойовувати» столицю — Харків. Працював слюсарем на заводі. Одружився з Юлією Уманцевою, яка мала дочку від першого шлюбу — Любов, її Хвильовий приймав як рідну і ніжно називав Любистком. Того ж року почав друкуватися в газетах і журналах, в альманахах «Штабель», «На сполох». Активно заявив про себе, як один із організаторів літературно-художнього життя, член-засновник багатьох тогочасних літературних організацій: спочатку «Гарт» (1923); саме в нього зародилась ідея створення напівофіційної студії «Урбіно», що збиралась у нього ж на квартирі і була прообразом ВАПЛІТЕ (1924); потім були ВАПЛІТЕ (1926) (віцепрезидент), ВУСПП (1927), «Пролітфронт» (1930).

У 1920-ті роки повністю підтримував і впроваджував у життя політику «українізації», виступав проти русифікаційного і «просвітянського» векторів розвитку української радянської культури. У 1925 році в газеті «Культура і побут», редактором якої був Василь Еллан-Блакитний, Хвильовий опублікував статтю «Про „сатану в бочці“, або про графоманів, спекулянтів та інших просвітян», якою фактично зініціював літературну дискусію 1925—1928 років. До кінця 1925 року опублікував книгу памфлетів під назвою «Камо грядеши?», а в 1926 — «Думки проти течії»; того ж року в газеті «Культура і побут», додатку до газети «Вісті ВУЦВК», надрукував наступну серію памфлетів «Апологети писаризму». Своєрідним продовженням цих памфлетів стала знаменита стаття «Україна чи Малоросія?», яка, однак, за життя автора так і не з'явилася друком. У цих творах автор висловив вимогу перед новою українською літературою припинити наслідувати Москву й орієнтуватися на «психологічну Європу». Вважав, що на зміну провідній ролі Європи в культурному процесі має прийти «євразійський Ренесанс», у якому провідну роль відводив новій українській культурі.

З позицією Хвильового солідаризувались українські націонал-комуністи, літературна група «неокласиків» на чолі з Миколою Зеровим та широкі кола національно свідомої української інтелігенції. Влітку 1926 року, у розпал літературної дискусії, з'явилася друком перша частина роману «Вальдшнепи», де його персонажі, так само невтомно полемізуючи, дошукуються відповідей на найгостріші питання доби, порушують болючі проблеми національного буття, національно-культурного відродження України, осмислюючи непрості уроки революції. Проте саме ці роздуми були піддані нищівній критиці. Незважаючи на це, Хвильовий пристрасно заперечував так званий масовізм, профанацію мистецтва, зведення його до ролі ідеологічного обслуговування партійної й державної політики, наголошував на необхідності позбутися залежності від «російського диригента», адже для більшості тогочасних літераторів було властиве намагання копіювати готові форми і художні засоби російської літератури. Хвильовий вважав таке безглузде копіюванням раболіпством, яке ніколи не дасть справді високохудожнього твору.

Перед нами стоїть таке питання: на яку зі світових літератур взяти курс? В будь-якому випадку, не на російську. Від російської літератури, від її стихії українська поезія повинна втікати як можна швидше. Справа в тому, що російська література віками тяжіє над нами, як хазяїн положення, який привчив психіку до рабського наслідування. Українське суспільство, зміцнівши, не примириться зі своїм фактичним гегемоном — російським конкурентом. Ми повинні негайно стати на сторону молодого українського суспільства, яке втілює не лише селянина, але і робітника, і цим назавжди покінчити з контрреволюційною ідеєю створювати на Україні російську культуру. Європа — це досвід багатьох віків. Це не та Європа, якій Шпенглер оголосив «присмерк», не та, що гниє, і до якої вся наша ненависть. Це — Європа грандіозної цивілізації, Європа — Гете, Дарвіна, Байрона, Ньютона, Маркса і т. д. Це та Європа, без якої не обійдуться перші фаланги азійського ренесансу.

Микола Хвильовий намагався розтлумачити зміст висунутих ним закликів і гасел («Геть від Москви!», «До психологічної Європи», «Азіатський ренесанс»), пояснював опонентам, що зовсім не закликає до розриву політичного і економічного союзу з Радянською Росією. Однак дискусія набрала політичного звучання, тож культурологічні проблеми вже не бралися опонентами до уваги. Був підданий критиці радянською владою. У листі «Тов. Кагановичу та іншим членам ПБ ЦК ВКП(б)У» від 26 квітня 1926 року Й. Сталін вказав на виступи Хвильового як прояви поширення антиросійських настроїв в Україні. Лист став сигналом для гострої критики з боку московського та республіканського керівництва (виступи та статті Л. Кагановича, А. Хвилі, В. Чубаря, Г. Петровського). Разом з О. Шумським і М. Волобуєвим був трактований як провідний ідеолог однієї з трьох течій «націонал-ухильництва» всередині комуністичної партії («хвильовізму», «шумськізму» і «волобуєвщини»). Намагаючись врятувати ВАПЛІТЕ від розпуску, Хвильовий в 1926—1928 роках змушений був публічно засудити свої погляди та відмовитися від них. У 1927 році працівники ГПУ УСРР заводять справу-формуляр С-183, починається стеження за діяльністю Хвильового.

	Хвильовий — це певна сукупність рис, це озброєний ворог, це поза всім іншим розгорнений націоналізм, це явище, що має свою вагу і тим дуже небезпечне.
— Станіслав Косіор

У грудні 1927 — березні 1928 року Хвильовий перебував у Берліні та Відні на лікуванні й активно знайомився з досягненнями європейської культури, працював у плані популяризації української літератури за межами України. Під час перебування в Берліні та Відні Хвильовий веде активне листування з Аркадієм Любченком, з якого видно, що німецька культура справила на письменника надзвичайне враження. У листі Любченку від 16 грудня 1927 року він пише, що «подивитись є що. Це свідчить хоч би той же Берлін, що в ньому я живу уже кілька днів». У наступній кореспонденції Хвильовий рекомендує Любченку, як і всім «ваплітянам», відвідати Європу, при цьому наголошує, що «в Німеччину обов'язково треба завітати, а далі вже Італія, Франція…» В одному з листів зі столиці Австрії від 2 березня 1928 року Хвильовий цікавиться у свого адресата: «Як справа з перекладами на німецьку мову? За всяку ціну ми мусимо вивести нашу літературу на широку європейську арену. Словом, треба мужатись — наше „впереді“».

У січні 1928 року, перед поверненням до України, у листі до газети «Комуніст» він вимушено засудив своє гасло «Геть від Москви!». Після повернення продовжував втілювати попередню ідеологічну орієнтацію ВАПЛІТЕ у створених ним журналах «Літературний ярмарок» (1928—1930) та «Пролітфронт» (1930—1931). Після закриття обох журналів пробував писати, дотримуючись «партійної лінії», однак був майже цілком ізольований від літературного життя радянським режимом.

Похорон Миколи Хвильового. 15 травня 1933 р.

Навесні 1933 року письменник разом з Аркадієм Любченком побував на Полтавщині, де на власні очі бачив трагедію Голодомору. З цієї подорожі повернувся фізично й морально розбитим. В атмосфері шаленого цькування, можливо, передчуваючи наближення тотального терору, після арешту свого приятеля письменника Михайла Ялового на знак протесту проти початку масових репресій проти української творчої інтелігенції 13 травня 1933 року в Харкові, у будинку письменників «Слово», покінчив життя самогубством. Смерть Хвильового стала символом краху ідеології українського націонал-комунізму й кінця українського національного відродження 1920–1930-х років. Твори та ім'я Хвильового залишалися забороненими аж до останніх років існування тоталітарного режиму в Україні.

	Істинно: Хвильовий. Сам хвилюється і нас усіх хвилює, п'янить і непокоїть, дратує, знесилює і полонить. Аскет і фанатик, жорсткий до себе і до інших, хворобливо вражливий і гордий, недоторканий і суворий, а часом — ніжний і сором'язливий, химерник і характерник, залюблений у слово, у форму, мрійник
— Володимир Коряк, 1923.

Творчість

Перший вірш Миколи Хвильового «Я тепер покохав город» був надрукований у Харкові в 1919 році. У 1921 році побачили світ поема «В електричний вік» та поетична збірка «Молодість», наступного року — «Досвітні симфонії». Позначені впливами романтизму та імпресіонізму, вони дістали досить високу оцінку тогочасних літературознавців (Сергій Єфремов, Олександр Дорошкевич). Проте якнайповніше свій талант Хвильовий розкрив в жанрі новели чи оповідання (переважно короткого, з виразним лірико-романтичним чи імпресіоністичним забарвленням).

Збірка його прозових творів «Сині етюди» (1923) стала якісно новим етапом у розвитку тогочасної української літератури, відкрила для неї нові естетичні обрії. Зокрема академік Олександр Білецький у відомій статті «Про прозу взагалі та про нашу прозу 1925 року», опублікованій 1926 у числі 4 журналу «Червоний шлях», назвав Хвильового «основоположником справжньої нової української прози». Новели прозаїка приваблювали не лише тематичною злободенністю, а й стильовою, мистецькою самобутністю, засвідчували утвердження нової манери письма. Виражальність у його ранніх творах відчутно переважала над зображальністю, це була проза музична, ритмізована, навіть незрідка алітералізована, з потужним ліричним струменем. Роль сюжету тут дуже незначна, композиція досить хаотична. Послаблення структурних зв'язків на композиційному рівні натомість врівноважується ритмічною організацією тексту, введенням наскрізних лейтмотивів, виразних символічних деталей. Письменник був неперевершеним майстром у передачі безпосередніх вражень, миттєвих настроїв через предметну чи пейзажну деталь, через ланцюг асоціацій.

Загалом у творчій еволюції письменника можна досить чітко виділити два етапи. Перший — це романтична, лірико-імпресіоністична, в основному безсюжетна проза. Другий, початок якого можна датувати приблизно 1926—1927 роками, це період поступового переходу до врівноваженішої конкретно-реалістичної манери письма, опанування майстерністю сюжетобудови у великих прозових формах, а водночас і посилення іронічних, сатиричних інтонацій. Еволюція письменника була непростою, романтичний пафос поступово заступали викривально-сатиричні мотиви, на зміну гімнам революції приходив тверезий аналіз реальної дійсності.

Меморіальна дошка у Харкові на місці будинку, де з 1923 р. по 1930 р. жив Микола Хвильовий.

Упродовж усього творчого шляху письменника однією з найважливіших для нього була проблема розбіжності мрії і дійсності. Основним композиційним принципом таких новел як «Синій листопад», «Арабески», «Дорога й ластівка» та ін. є бінарне протиставлення сцен реальних і вимріяних, романтичних злетів та реальних приземлень. Романтично забарвлені герої Хвильового найчастіше вступають у гострий конфлікт із своїм часом, його одновимірною буденністю. Редактор Карк — головний герой однойменної новели — лише в своїх мріях повертається до часу національної революції, коли світ існував ще в своїй цілісності, не розірваним між мрією та реальністю. Але його персонажі — це не лише жертви історії, часом вони самі, своїми діями спричиняють її трагедійність. Конфлікт гуманізму та фанатизму осмислюється тут у всій своїй повноті. Для чекіста — головного героя новели «Я (Романтика)» — такий конфлікт постає в особливій гостроті: в ім'я абстрактної ідеї, в ім'я доктрини він має власноруч розстріляти свою матір, але знищення іншої особистості — це водночас і знищення свого людського єства, в такій ситуації неминучого вибору перед героєм постає дилема: самознищення чи відродження людського, гуманістичного начала, відродження, найперше, в собі самому.

Центральною для Хвильового — полеміста та публіциста — була проблема історичного буття України, української культури. Заперечуючи москвофільські тенденції частини тогочасних літераторів, Хвильовий проголошував орієнтацію на Європу, на стилі та напрями європейського мистецтва. Цикли памфлетів Хвильового «Камо грядеши?», «Думки проти течії», «Апологети писаризму», полемічний трактат «Україна чи Малоросія?» сконденсували в собі все багатоманіття думок та ідейно-естетичних шукань періоду літературної дискусії в Україні (1925—1928). Ці публіцистичні твори, а також його роман «Вальдшнепи» (1927), викликали гостру реакцію вульгарно-соціологічної критики та партійних ортодоксів.

	…і раптом… — побачив свого вчителя і натхненника! Ось на цім самім місці він стояв разом з другим. Низенький, сухорлявий, з великими очима, з широкими чорними бровами і смутний-смутний. Вони ждали на вінду, викликані, очевидно на черговий контроль до цієї установи, що хоч і не була культурно-мистецькою інституцією, але завідувала душами всіх митців і романтиків. Це був Микола Хвильовий. Бог, на якого Андрій молився з усіма своїми товаришами». (Йдеться про зустріч Багряного з Хвильовим під час першого арешту у будівлі НКВС на вулиці Совнаркомівській в Харкові).
— Із роману Івана Багряного «Сад Гетсиманський».

Залишаючи осторонь поезію, від якої письменник незабаром перейшов до прози, творчість М. Хвильового можна розділити на три періоди, а саме:

1921—1924 — час експерименту і пошуку, до якого належать безсюжетні романтичні, ліричні, побутові сатиричні етюди та оповідання «Життя» (Життя), «Кіт у чоботях» (Кіт у чоботях), «На глухий дорозі» (На глухім шляху), «Редактор Кларк», «Синій листопад», «Свиня», «Арабески», новела «Я».

1925—1930 — період творчої зрілості, затвердження стилю, теоретичного осмислення мистецтва і чіткої установки на сюжетність: сатиричні оповідання «Іван Іванович» і «Ревізор», соціально-психологічна новела «З Вариної біографії» (Із Варіноï біографіï), новела «Мати», повість «Санаторійна зона» (Повість про санаторійну зону) і роман «Вальдшнепи», полемічні памфлети «Камо грядеши?», «Україна чи Малоросія?».

1931—1933 — «період героїчного терпіння», період поразок, відступів і останніх спроб знайти місце в новому який складається мейнстрімі. Ряд критиків вважає, що після відмови від своїх поглядів в покаянних листах Хвильовий перестав існувати як письменник. Тоді Хвильовий намагався реабілітувати себе в очах партійного керівництва і відмежовується від хвильовізму. Письменник заплутався в небезпечній грі і програв в сутичці з керівництвом партії. Безвихідь привела до трагічного фіналу. Донцов вважав, що навіть якщо Хвильовий сам натиснув на спуск револьвера, зброю в його руку вклала Москва. До останнього етапу творчості відносяться «Мисливські оповідання» (письменник був завзятим мисливцем), «З лабораторії» (З лябораторіï), «Майбутні шахтарі» та інші.

Родина

Батько — Фітільов Григорій Олексійович, вчитель. Мати — Єлисавета Іванівна Тарасенко, вчителька.

Мав брата Олександра і трьох сестер, яких звали Євгенія, Людмила та Валентина.

Від першого шлюбу з Катериною Гащенко (?-1967) у 1920 році народилася дочка — Іраїда. Після розлучення у 1922 році її удочерив новий чоловік Катерини — Дмитро Кривич. Після удочеріння — Іраїда Дмитрівна Кривич. Син — Віктор Михайлович, онук Миколи Хвильового.

У другому шлюбі із Юлією Уманцевою була пасербиця — Любов. Їй Хвильовий адресував одну із двох передсмертних записок.

Дар передбачати події за Хвильовим давно помічали і друзі, і близькі. І боялися його "страшної інтуїції". Масштаби штучного голоду і арешт Михайла Ялового (того самого Юліана Шпола зі "Вступної новели"), представника літературної генерації, за яку Хвильовий відчував особисту відповідальність, означали, що словесні дискусії втратили сенс. Потрібне було полум'я, яке не можна не побачити. Крик на сполох, якого не можна не почути. Жертовний заповіт для нащадків.

Це був свідомий вихід із життя. Усю ніч не спав. А вранці запросив до себе друзів – Олеся Досвітнього й Миколу Куліша. І, сказавши, що зараз покаже, як у сьогоднішніх умовах має творити пролетарський письменник, вийшов у свою кімнату. Пролунав постріл. Це сталося 13 травня 1933 року.