Українська мова 10 –Б клас на 18.09. 2023

                     З історії  української писемності

Найдавніші східнослов’янські пам’ятки написані кирилицею. В історії кириличного письма розрізняють три періоди: устав, півустав і скоропис.

Найдавніший із них – устав – виник під впливом грецького уставного письма. Він уживається в давньоруській мові до XIV століття. Уставному письму властиві великі прямі літери, не зв’язані між собою.

З середини XIV століття починає поширюватися півуставне письмо. Його літери менші за розміром, часто пишуться з нахилом вправо, їхня геометрична форма не завжди витримується, окремі літери виносяться над рядок.

З кінця XIV століття виникає і розповсюджується скоропис, літери в якому з’єднуються, форма їх ще більше порушується. До середини XVI століття у східних слов’ян виникає і розповсюджується друкарство; друкований алфавіт створений на основі півуставного письма з деякими змінами.

УКРАЇНСЬКА ПИСЕМНІСТЬ ХІІІ – ХVІ СТОЛІТЬ

Феодальна роздробленість і татаро-монгольська навала завдали нищівного удару по культурі і всьому життю давніх українців. Горіли бібліотеки і документи. Найбільшому спустошенню піддалися Київська, Чернігівська, Переяславська землі. Але незважаючи на жорстокі часи, у цей час з’являються писемні пам’ятки: “Галицько-Волинський літопис”, “Слово о погибелі Руської землі”, “Києво-Печерський патерик”. Для мови творів цього періоду характерна образність, урочистість стилю, народно-пісенні вислови, афоризми.

У ХІV столітті південноруські та західноруські землі потрапили в нову залежність – під владу Литовського князівства, Польщі, Угорщини і Молдавського князівства. Рівень культури держав-завойовниць був нижчим, тому державною було визнано так звану руську мову.

Ось що написано про це в “Литовському статуті”: “А писар земський маєть по-руску літерами і словы руськіми вси листы, виписи и позови писати, а не иним язиком и словы”. Світські й релігійні книги писалися також “руською мовою”. На територіях, що відійшли до Польщі (в Галичині), користувалися на той час латиницею.

Оскільки старослов’янська мова уже з кінця ІХ століття не зазнавала змін, фактично була мертвою мовою, вона дедалі більше ставала незрозумілою народові. Тому з’явилися словники, які подають переклад із старослов’янської на українську народну мову. Видатною пам’яткою староукраїнської мови є “Пересопницьке Євангеліє”, написане в 1556-1561 роках. Його мова має виразний народний колорит, насичена фразеологізмами з живої народної мови.

Усі пам’ятки цього періоду писані кирилицею, але вже в XVI столітті окремі літери, відбиваючи живу українську мовну практику, набувають нового значення. Так літера ѣ (ять) читається, як [і]; специфічний звук [и] передається то через ы, то через і; замість е після шиплячих перед твердим приголосним пишеться о; проривний звук [г] позначається то як кг, то як г або г.

У кінці XVI століття формується книжна українська мова, близька до народної (Г. Лозко).

УКРАЇНСЬКА ПИСЕМНІСТЬ XVII – XVIII СТОЛІТЬ

З виникненням друкарства встановлюються стійкі правописні норми, закріпленню яких особливо сприяла “Граматика словенська” Мелетія Смотрицького (1619), “Лексикон словенороський” Памва Беринди (1627) та перша рукописна граматика української мови Івана Ужевича. Як указують мовознавці, ці граматики були не стільки слов’янськими чи церковнослов’янськими, скільки відображали спільні властивості діалектів народної мови. Не завжди знаючи, як вимовляються звуки у слов’янській мові, М. Смотрицький передавав їх народною вимовою. Так, подаючи правила орфографії, автор писав, що в грецьких словах треба вживати ф, а не українське хв (хвала, а не фала; форма, а не хворма), а також “вмєсто г полагаєма быти г: гора, а не гора”, “щ вмєсто сч: нище, а не нисчъ”.

Під впливом цієї граматики складалося чимало шкільних підручників, зокрема граматика луцького єпископа Афанасія Пузини (1638). За граматикою Смотрицького укладалися букварі аж до XVIII століття. Цінним у його граматиці було спрощення надрядкових знаків, які утруднювали читання, введення літери г замість африкати кг, яка вживалася в таких словах, як: кгрунт, кганок тощо. Однак він залишив ще чимало вже “неживих” літер (ь, ы, “б(єр), ь (єрчик) та ін.).

Граматика Івана Ужевича написана латиницею, але більш точно передає народну мовну традицію. Наприклад: “Едо ю буду ковати, Ти будешь ковати, Он, wнъ будєть ковати”; форму майбутнього часу фіксує з народної мови: “нєхай кує, куєть, нєхай кують” тощо. Ужевич намагався побудувати свою граматику за фонетичним та етимологічним принципами.

Спираючись на церковнослов’янську традицію, ці праці міцно й надовго закріпили в усіх східних слов’ян правопис, заснований на історико-етимологічному принципі.

Українською книжною, народною або близькою до народної мовою у цей час писали твори Семен Климовський, Лазар Баранович, Климентій Зиновіїв, Захар Дзюбаревич, Іван Пашковський, Стефан Петрушевич та інші (Ж. Красножан).

На початку XVH століття українська мовна єдність була порушена реформами московського царя Петра І. Його правописна реформа внесла певні розбіжності і в українські правописні норми. Для друкування книжок світського змісту була запропонована так звана “гражданка”, в якій літерам було надано простішого вигляду, зближеного з латиницею. Орфографія ще тривалий час залишалась незмінною. Ця графіка поширювалася й на Східну Україну, що перебувала у складі Московії, а західні землі під Польщею продовжували писати кирилицею.

При Львівському університеті група ентузіастів під назвою “Руська трійця” (Маркіян Шашкевич, Яків Головацький, Іван Вагилевич) боролася за українську мову; випустивши альманах “Русалка Дністровая”, вони на повний голос заявили про існування української народної мови.

Московити обурювалися, що українці літеру в (ять) вимовляють як [і], а літеру и читають як [и]. Почався тиск на українську школу і церкву. 1720 року цар Петро І заборонив друкувати книги українською мовою (С. Бевзенко).

УКРАЇНСЬКИЙ ПРАВОПИС У ХІХ СТОЛІТТІ

З народженням нової української літератури й літературної мови, опертої на живій народній основі, постало питання про створення такого українського правопису, в якому якнайкраще знайшли б своє відображення фонетична система і граматична будова живої української мови. І. Котляревський, Г. Квітка – Основ’яненко, Є. Гребінка дотримувалися в основному історико – етимологічного принципу орфографії, ввівши при цьому чимало фонетичних написань у дусі живої української мови (і, и, м’якість кінцевих приголосних тощо).

Перша спроба організувати український правопис на фонетичному принципі належить Олексію Павловському, який у своїй “Грамматике малороссийского наречия” (1818) теоретично обгрунтував використання цього принципу для української мови і послідовно провів його у наведених прикладах.

Правопис Павловського зводився до закріплення в українському письмі літери і для передачі звука [і] будь-якого походження (гомінь, візьме, твій, пічь), уведення дз, дж для передачі африкат [док], [дз], послідовної передачі звука [и] через и; передачі звукосполук [т’с’а], [шс’а] через – цьця, – сься, а звукосполуки [чці] через – цьці; передачі проривного звука [г] через кг; йотованого [о] через іо (у іого).

Правопис Павловського, хоч і відігравав позитивну роль у становленні української орфографії, проте негативно був сприйнятий сучасниками (М. Цертелєв, М. Максимович та ін.). М. Максимович запропонував деякі зміни на базі російського гражданського алфавіту, група “Русалка Дністровая” пропонувала “пиши, як чуєш, а читай, як видиш”.

У ХІХ столітті протягом 50-70-х років поступово складається правописна система, близька до сучасної. Важливу роль в її усталенні відіграли “Граматка” (1857) П. Куліша, альманах “Хата” (1860) й особливо журнал “Основа” (1861-1862). Правопис Куліша називали “кулішівкою”. Він скасував літеру и, а замість в (ять) запровадив і, замість йотованого е – є.

Учені-мовознавці П. Житецький і К. Михальчук внесли до правопису журналу “Основа” ряд уточнень: опускання літери ь в кінці слів; послідовне вживання літери є в її сучасному значенні; введення літери ї для передачі йотованого [і]; передача м’якості приголосних перед [о] через буквосполучення ьо (трьох) тощо.

Удосконалений у такий спосіб правопис журналу “Основа” проіснував недовго. Царським указом 1876 року його було заборонено, і українське письменство ще довгий час змушене було користуватися не пристосованим до фонетичної та граматичної системи української мови історико-етимологічним російським правописом, що отримав назву “є р и ж к а” чи “я р и ж к а” (від назви літери ъ – “єри”). Лише у 1905 році українці повернулися до правопису “Основи” (3 кн. “Історія українського мовознавства”).

У Західній Україні реформу “кулішівки” зробив у 1885 році Євген Желехівський: він позначив літерою ї не тільки йотоване [і], але й уживав її для пом’якшення приголосних (дїло): звук [и] передавав літерою и; звук [е] – літерою е, а йотований е – є; йотований [о] передавався буквосполученням йо, роздільна вимова твердого приголосного з йотованим не позначалася (вяже, бє); м’яка вимова [с] позначалася м’яким знаком (сьвіт, сьміх); у суфіксах – ск-, – цк-, – зк – не ставився м’який знак (галицкий, сільский); частка – ся з дієслівними формами, а також – му, – меш, – ме писалися окремо (сподївати ся, ходити ме); у словах іншомовного походження послідовно вживався м’який [л’] (бльокада, блюза, кляса).

Цей правопис було запроваджено з 1892 року в школах та офіційних установах Австрійської України. Подібний правопис маємо у творах старших науковців початку XX століття, зокрема у Михайла Грушевського (3 кн. “Історія українського мовознавства”).

У зв’язку з виданням “Словаря української мови” за редакцією Бориса Грінченка Російська академія наук, відзначивши його премією імені М. Костомарова, 1907 року спеціально розглянула правописні системи, вживані в українському письменстві того часу, і дійшла висновку, що найдоцільнішим для цього словника є фонетичний правопис, яким користувалися на східноукраїнських землях.

Борис Грінченко вніс остаточні поправки до українського правопису. Він установив чотири правила, щоб дійти згоди з галичанами у правописних питаннях: “1. Не треба писати дїд з двома крапками. 2. Не треба одділяти ся і мо від дієслова. 3. Треба вживати апострофа, щоб одрізняти р’я, од ря, з’я од зя та ін. 4. Не треба писати м’який знак у таких словах, як світ (не треба писати сьвіт)”.

Але, попри всі намагання провідних діячів української культури, науки й освіти, виробити сталі норми української орфографії так і не вдалося. До 1921 року українська мова не мала зведення орфографічних правил, що були б обов’язковими до вжитку на всіх українських землях (Г. Лозко).