Українська мова 10 -Б клас на 22.09.2023

Писемна й усна форми української літературної мови

Літературна мова - це мова, оброблена майстрами слова, вченими. Від діалектної мови вона відрізняється тим, що має певні кодифіковані (зафіксовані у словниках та підручниках) норми щодо вимови, слововживання, граматичних форм, яких повинні дотримуватися мовці. Це своєрідний зразок, еталон правильного користування мовою.

Літературна мова існує в усній та писемній формах і характеризується стилістичним розмаїттям.

У сучасному мовленні однаково поширені обидві форми української літературної мови - усна й писемна. Обом їм однаково властиві лексичні й граматичні норми, проте кожна з них має свої специфічні особливості.

Усна форма літературної мови переважно обслуговує поточні потреби спілкування людей, безпосередньо пов'язаних між собою. Кількість учасників усного спілкування обмежена. Усне мовлення сприймається органами слуху, виражається за допомогою звуків. За походженням це первинна форма існування мови. Усне мовлення спонтанне, здебільшого непідготовлене, але воно більш виразне в емоційному відношенні, супроводжується інтонацією, жестами, мімікою. Воно переважно діалогічне: бесіда, діалог, публічна лекція, виступ, дискусія тощо.

Писемна форма літературної мови - це мовлення, зафіксоване на якомусь матеріалі за допомогою певних графічних знаків, що позначають звукові одиниці мовлення і сприймаються органами зору. Це — вторинна форма існування мови. Писемна форма літературної мови обслуговує потреби народу в галузі науки, культури, політики, господарства і права.

Писемне мовлення монологічне. У ньому використовуються переважно повні речення, а в усному (діалогічному) дуже поширені неповні речення. У писемному мовленні частіше використовуються складні речення, що викликано потребою оформити й повно розгорнути складну думку, а в усному спілкуванні переважають прості короткі речення, оскільки висловлене може доповнюватися мімікою, жестами.

Писемне мовлення лексично багатше, слова добираються вимогливо, з урахуванням літературної традиції, широко вживаються книжна, абстрактна лексика, терміни.

І. Котляревський, Г. Квітка-Основ'яненко, П. Гулак-Артемовський, Є. Гребінка, поети-романтики багато зробили для становлення української літературної мови на народно-національній основі. Тарас Шевченко успадкував їхні надбання. Поет звертався до різних джерел рідної мови. У літературну мову він увів багато раніше не вживаних слів з уснопоетичних творів та розмовно-побутової мови. Широко використовував церковнослов'янізми, не цурався іншомовних слів, створював сам нові слова (широкополі (лани), ревучий (Дніпро), худорослі (воїни) тощо). Цілий ряд таких авторських неологізмів закріпився в нашій мові.

Удосконалював Шевченко і синтаксичний лад української мови: спростив будову речень, наблизив їх за структурою до народнопоетичних та розмовних конструкцій. Звучання текстів стало мелодійним, злагодженим.

Збагачуючи й удосконалюючи українську літературну мову, Кобзар підніс її до рівня розвинених літературних мов світу, відкрив нові шляхи і способи дальшого розвитку. Ось чому Тараса Шевченка вважають основоположником, творцем української літературної мови.